Слід веде до моря – Володимир Малик

Однак жаль узяв гору, і Юрко сказав словами Степана Бенедиктовича:

— Я не знаю, що у вас сталося з матір'ю. То ваша справа — самі й розбирайтесь. А я, як бачиш, приїхав…

Батько обняв його за плечі. На обличчі промайнула радість.

— Дякую, сину. Сьогодні у мене дуже щасливий день. Здається, щасливішого й не було ніколи… Ну, заходь до мого палацу, — і він показав на дощану надбудову баржі. — Відпочинемо, порибалимо, наваримо юшки — і наговоримося досхочу…

Та Юрко заперечив.

— Ні, тату, я в тебе не затримаюсь. Через годину відходить автобус, і мені треба встигнути на нього, щоб вчасно бути вдома. Так що порибалимо іншим разом.

— Шкода. Тоді поснідаємо в їдальні. Зажди на мене хвилинку — я одягнуся, — і він зник за дощаними дверима каюти.

Відвідувачів у чайній було мало, і їм швидко подали сніданок. Батько майже не їв, — розповідав про себе, розпитував Юрка. Його цікавило все: як Юрко навчається, в якому класі, чи є в нього книжки, зошити, одяг. Де вони жили з мамою? Де мама зараз працює?

Почувши, що вони вже живуть не на острові Довгому, а в новій квартирі, зрадів і запитав адресу.

— Ти мені дозволиш коли-небудь зайти до тебе?

— А як же мама? — почервонів Юрко.

— А я тоді, коли вона буде на роботі. Мені кожного дня доводиться бувати в місті, бо я працюю водієм вантажної автомашини, і під час обідньої перерви міг би на кілька хвилин заглянути.

Юрко подумав, що нічого не буде поганого, якщо батько зайде до нього на півгодини.

— Заходь, — погодився він. — Але так, щоб мама не бачила…

— Дякую, Юрчику, — сказав схвильовано батько. — Ми будемо з тобою щирими друзями? Правда?

— Будемо. А чому ж?

Розмовляючи з батьком, Юрко уважно приглядався до нього. Він запам'ятав його міцні натруджені руки, порослі рудуватими волосинками, густий, злегка хвилястий і теж рудуватий чуб, у якому пробивалася сивизна, дві зморшки, що залягли на лобі, і такі ж, як у нього, сірі очі. Ой, як би було хороше бачити його кожен день, ходити з ним по вулицях міста, як це робить Марта з своїм батьком, чи по березі моря, сидіти поряд за столом — і не в їдальні, а дома! Вони й справді могли б стати добрими друзями.

Годинник на стіні пробив одинадцяту. Юрко схопився.

— Мені пора… Ти проведеш мене до автостанції?

У МАРТИ

Сергій ждав його біля будинку сумний, набасурманений, ніби наковтався гіркого. Побачивши Юрка, відразу накинувся:

— І де можна вештатися стільки! Вже цілу годину отут виглядаю тебе! А ти ніби крізь землю провалився!

— Марту бачив?

— Та ні ж!

— Чому? Не було дома?

Сергій з досадою махнув рукою.

— Бачиш, я просто не ходив до неї.. Побоявся сам…

— Щось на тебе не схоже!

— Ти мене не так зрозумів… Я не Марти боюсь! Ще б чого! Боюсь невдачі: або Марта закомизиться, або Іван Іванович відмовить. Що тоді ми зробимо без човна?.. То ж я, ідучи, розміркував і вирішив діждатися тебе.

— Ну що ж, ходімо разом, якщо ти такий боягуз!

Сергій розплився в радісній усмішці і, штурхонувши по-дружньому Юрка межи плечі, підскоком рушив перший.

Вони ішли швидко, на ходу обмінюючись думками. Та, власне, й розуміли один одного з півслова, бо їх об'єднувала міцна юнацька дружба.

Гарні, прекрасні почуття стоять за цим хорошим дзвінким словом.

Дружба!

Хто не звідав цього почуття, хто не мав у житті хоч одного товариша-друга, якому б розкривав свої думки і таємниці, якому безкорисливо допомагав би в тяжкі хвилини і від якого ждав би такої ж допомоги в скрутний час, той навіки обікрав себе, збіднив своє серце, той не може вважати себе щасливим…

Щасливий той, хто має відданого друга, котрий поділяє і твою радість, і твоє горе. Бо здавна відомо: поділена радість — то дві радості, а поділене горе — тільки півгоря…

Дружба звеличує людину, подвоює її сили, окрилює душу. Справжня дружба завжди чиста, благородна і не ревнива. Вона не терпить неправди, нерівності, приниження і самоприниження. У неї високі і ясні, мов сонце, девізи — любов, довір'я і справедливість…Найщиріша дружба зав'язується в юності, коли серце тягнеться до серця, як залізо до магніта. І залишає слід на все життя!

Умій дружити!

І найміцніша дружба вимагає жертв: тактовності, щирості, уміння давати більше, ніж береш сам, а ще — готовності піти заради друга на все!

Така дружба — то велике щастя!..

Ось і знайома хата на горбку. Круг неї — молодий яблуневий садок, біля ґанку, на грядці, різнобарвні жоржини.

Марта саме прала білизну. Стояла по коліна у воді, засмагла, бронзовотіла, струнка, а навколо її ніг пузирилося біле шумовиння мила. Побачивши хлопців, вийшла на берег, струснула блискучими кучериками.

— Ну, що у вас стряслося? — глянула на їхні схвильовані обличчя.

— Ти знаєш, у Юрка є геніальна ідея, — почав було Сергій, але Юрко глянув на нього так, що він закліпав очима і замовк.

— Що ж це за ідея? — веселі Мартині очі лукаво усміхнулися.

— Ну, яка там ідея… Сергій завжди вигадає хтозна-що та ще й свою ідею припише комусь, — промовив Юрко. — Просто ми хочемо зробити подорож на човні. По морю… На острови…

— Ого! — Марта враз перестала усміхатися. — Уявляю, як це буде цікаво! А мене візьмете?

— Чого ж ми й прийшли! — буркнув Сергій. — Човен же твій.

Марта засміялася з простуватої безпосередності Сергія.

— Човен не мій, а батьків.

— Ну, а ти — батькова…

— Батько у тебе добрий, дозволить, — додав Юрко. — Та ось і він…

До них, розставивши пишні чорні вуса, шкандибав на своїй дерев'янці Іван Іванович.

— О-о, зібралася компанія! Здоровенькі були, хлопці! — привітався він, простягаючи руку. — Чого це ти, Сергію, вовком зиркаєш? Чи, може, накоїв що?

— Ні, — насторожено блимнув оком Сергій, знаючи, що від Івана Івановича можна ждати якої завгодно витівки.

— Як не накоїв?

— Та ні ж, кажу!..

— А ми зараз побачимо… Ану, чого це в тебе кишеня відстовбурчилася? Що там приховав? — І Іван Іванович ухопив однією рукою Сергія за чуба, а другою — поліз до нього в кишеню. — Дивись, якого добра напхав сюди!

І він витягнув із Сергієвої кишені жабу. Невеличка сіра жаба сумирно сиділа на широкій долоні Івана Івановича. Сергій сторопів.

— Е-е, та тут іще щось є! — вигукнув Іван Іванович і, випустивши жабу в траву, знову заліз до кишені. — Так я й думав! Годинник! Той, що зник у мене сьогодні вранці! А я вже нарікав на сороку-білобоку, бо, треба вам знати, сороки люблять поцупити що-небудь блискуче і затягнути до свого гнізда… Аж ось виявляється, що даремно нарікав… Тут така сорока!..

Він відпустив Сергіїв чуб, підняв угору старого кишенькового годинника, що висів на блискучому ланцюжку, і потряс ним над головою.

Сергій почервонів і не знав, що казати.

— Дядьку Іване, їй-богу, я і в вічі не бачив!.. Провалитися мені на цьому місці!

Юрко і Марта реготали. А Сергій стояв, мов облитий водою. Нарешті, Марта, витерши з очей сльози, сказала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: