Слід веде до моря – Володимир Малик

— А Сергія й досі нема?

Юрко пояснив, чому не прийшов товариш.

Йому, врешті, приємно і якось бентежно бути наодинці з Мартою. Йому подобається дивитися на її чорне густе-прегусте волосся, що непокірно прискає кучериками в усі боки, ловити сміхотливі іскорки в циганських очах, милуватися ніжним рум'янцем на тугих щоках. А як мило й лукаво усміхається вона, дивлячись на його рудий, з мідним відтінком чуб, що здавна, скільки він себе пам'ятає, завдавав йому стільки прикрощів!

Чомусь з нею не так легко й вільно, як, наприклад, з Сергієм, чомусь у її присутності він ніяковіє, думки його плутаються, і він не знає, про що говорити.

Проте йому хочеться бути з нею. І це почуття ставало все сильнішим і сильнішим.

Що це за почуття, він і сам не міг пояснити. Розумів тільки, що в його життя входить щось нове, гарне, ніжне, і ім'я йому — Марта. Що день, то частіше він думав про неї. Уявляв її обличчя, чув її голос. Перед ним, мов у імлі, поставала тонка дівчача постать у білій матросці з синім комірцем.

Але хіба можна сказати їй про це? Ніколи! Вона не повинна навіть здогадуватись! Від одної лиш думки, що вона дізнається і буде сміятися з нього, дерев'янів язик і голос звучав холодно, суворо.

— Чого ти так дивишся на мене? — спитала Марта. Юрко почервонів і відвів очі.

— Сідай, попливемо! — відповів грубувато. — Багато знатимеш — швидко постарієш!

Марта здивовано глянула на нього і мовчки сіла на корму.

Чому він такий схвильований? Може, посварилися з Сергієм? Ці хлопці якісь несамовиті! То вони жити один без одного не можуть, то ні з того ні з сього розмалюють один одному кулаками обличчя і ходять, як півні. А головне, мовчазні і потайливі. Ось хоч би й Юрко. Скільки разів — і на уроках, і на перервах, і поза школою — ловила на собі його пильний зацікавлений погляд. Ніби хоче щось сказати. А почне говорити — давиться словами, мов недостиглими лісовими грушами-дичками. Ні, вона не розуміє цих хлопців! Дівчата простіші! Вони завжди поділяться всім, що у них на серці…

Дув супротивний вітер, і Юркові довелося добре нагріти чуба на веслах. Марта допомагала йому своїм стерновим веслом.

І ось уже острів. За два дні на ньому ще вище піднялася молода трава. Ядуча жалка кропива настовбурчувала свої чіпкі голочки, і Марта з острахом обминала їх, чухаючи обжалені литки.

Вони потайки пробрались до знайомої вежі, видерлися нагору.

Юрко виглянув з-за рогу. Внизу, у глибокій довгастій ямі, працювало двоє: Стась Дзвонар і Глечик. Видно, робота у них посувалась швидко, хоча було важко. Доводилося високо вергати землю.

Міцно прив'язавши драбину за гострий край стіни, Юрко кинув її в темний отвір ями і перший спустився вниз. За ним — Марта.

У підземеллі було темно, вогко і холодно. Тхнуло цвіллю і давньою прогірклою сажею.

Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, Юрко поволі пішов у глиб печери. Марта не відставала від нього.

Було моторошно; серця лунко калатали в грудях. Низько понависали над головами похмурі потріскані кам'яні склепіння, які, здавалося, от-от заваляться і розчавлять їх тут, як комах. Суворо темніли бічні ходи і закапелки, лякаючи невідомістю.

Проходячи повз один такий хід, вони виразно почули гупання лопати. Юрко зупинився. Посвітив ліхтариком. Хід завалений глиною впереміш з цеглою і камінням. Десь там, за глиняним завалом, копали Дзвонар і Глечик, не підозрюючи, що є інший хід у печеру.

Переконавшись, що копачі ще досить далеко, рушили далі. Печера поволі звужувалась, а згодом круто повела вниз. Стіни стали мокрі. Під ногами почало чвакати.

— Ми підходимо до моря, — пошепки сказав Юрко. — Та ось і воно!

Печера вела вниз, і на долівці проступала вода. Йти далі було небезпечно. Юрко зупинився.

— Ми так нічого не знайдемо. Дзвонар і дядько Глечик, напевне, знають якийсь тайник… Гайда назад!

Тепер вони заглядали в кожен закапелок. Проходили боковими ходами, але всюди бачили лише похмурі цегляні стіни і втоптану глиняну долівку. Чим ближче підходили до вежі, тим ясніше чули гупання лопат. Потрібно було поспішати.

В одному боковому ході, під стіною, натрапили на глибоку яму. Навкруги неї — купи злежаної глини. Далі хід, як і багато інших, закінчувався обвалом.

— Хтось копав, але, видно, давно, — сказав розчаровано Юрко. — Не щастить нам! Доведеться підніматися нагору і чекати, поки ті доберуться до печери.

Важкий холод підземелля просочувався під їхнє благеньке вбрання. Хотілося швидше на сонце, на голубий весняний простір. Моторошна темрява обступала їх зі всіх боків. Прорізана сріблястим променем ліхтарика, вона здавалася ще густішою, загрозливішою.

Марта трималася за Юрків рукав, напружено прислухаючись до важкого гупання лопат за стіною. Видно, копачам залишалося небагато копати, — скоро вони будуть тут.

Юрко, не спиняючись, попрямував до колодязя, яким вони спустилися вниз. Ось ще один заворот — і…

Та що це?

Драбина, що висіла від них за якихось п'ять метрів, раптом схитнулась і зникла.

Юркові сипнуло по спині морозом. Він кинувся вперед. Підбіг до отвору — глянув угору. Встиг помітити, як чиїсь руки поспішно підняли драбину. Посипались камінці і їдка пилюка.

Що ж тепер?

Хлопець безпорадно оглянувся на Марту, похнюпився. Який він дурень! Ті двоє виявилися хитрішими — вистежили їх, коли вони спускалися вниз, і тепер…

Марта зрозуміла все.

— Що будемо робити, Юрку?

— Хіба я знаю, — тихо сказав Юрко. — Який же я йолоп! Дурень!

Він стукнув себе кулаком по лобі.

Марта притулилась до Юркового плеча.

Іншим часом Юрко відштовхнув би її, але тепер не посмів. Це ж він сам винен. І нащо завів дівчину в підземелля?.. Потрібно було залишити її зверху, щоб чатувала, а самому спуститися вниз…

«А може, спробувати вилізти? — подумав Юрко. — Коли б трохи вужчий колодязь, то це було б просто…»

Він уперся ногами в одну стінку, а руками в протилежну і почав підніматися. Та одразу ж зірвався і впав. Боляче забив коліно. Спробував ще раз. І знову невдало: з двометрової висоти гепнувся на долівку.

— Ні, без вірьовки не вилізти!

Юрко підвівся, обтрусив одяг і з тугою глянув нагору, де синіло небо. Як воно близько! Лише якихось десять-п'ятнадцять метрів. Але для них вони страшні і непереборні!

І хлопець у відчаї вдарив кулаком у холодну кам'яну стіну. Минав час.

Тремтячи від холоду, вони прислухалися до дедалі гучніших голосів, що долітали з печери.

— Чуєш — уже прокопали хід… — прошепотіла Марта.

— Не бійся, ми щось придумаємо. — Юрко намагався підбадьорити дівчину, хоча сам не знав, що можна тут придумати.

Вони перейшли від колодязя до глибокої темної ніші. Сховалися там. В печері ставало світліше: копачі швидко поширювали прохід. Чулося тяжке хекання стомлених людей, скрегіт лопат і глухе гупання глини.

— Може й досить? — долинув голос Дзвонаря. — Проліземо й так…

— Може й досить, — погодився Глечик. — Лізь попереду!

Юрко стис Мартину руку.

В печеру покотилися грудки землі. Блиснув промінь електричного ліхтаря. Дзвонар скотився вниз і голосно вилаявся. За ним, сопучи і чортихаючись, протиснувся Глечик.

Юрко і Марта завмерли в ніші, припавши до холодної стіни, намагаючись не дихати.

Дзвонар, присвічуючи поперед себе ліхтарем, пройшов повз них і звернув у боковий хід, де була вирита яма. За ним, теж з ліхтарем, стомлено човгикав Глечик.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: