Юрко не розумів, у чому справа. Швидкі погляди, якими перекинулись учителі, насторожили його. Він відчув, як нове лихо накочується на нього, мов холодний осінній туман.
— Та-ак, — промовив директор. — Скажи, Романюто, де ти був учора ввечері або вночі?
Юрко здивувався, бо ніяк не сподівавсь на таке запитання. До того ж не розумів, при чому тут його складаний ножик.
А може, директор уже знає про їхнє перебування на острові? Але звідки? Від кого? Здається, їх ніхто не бачив — і раптом маєш! Невже Сергій або Марта прохопилися?
— Чому ж ти мовчиш?
Юрко опустив голову. Він не міг, не мав права розкрити спільну таємницю! Що ж робити?
— Я не можу цього сказати, — відповів тихо.
Олена Калістратівна сумно похитала головою.
— Чуєте? Ось так зарозуміло відповідав він мені вчора! І звідки такий гонор?
Директор підійшов ближче, пильно глянув на хлопця.
— Чому ж ти не можеш нам цього сказати?
— Не маю права, бо це не тільки моя таємниця…
— Але все одно ти мусиш сказати — хочеш цього чи ні! Даремно упираєшся — ми все знаємо!
Юрко сторопів. Благальним поглядом обвів учителів. У серце раптом закрався страх, що з його ножиком зв'язана якась історія, про яку він не має ні найменшого уявлення.
— У чому ви мене обвинувачуєте? Я не розумію.
— Як? Ти й досі не розумієш, чому твій ніж опинився в нашій фізичній лабораторії?
— В лабораторії? Мій ніж? Не розумію… Я в лабораторії ще жодного разу не був.
Тут у розмову втрутився Степан Бенедиктович, який досі мовчав і лише уважно приглядався до Юрка. Тепер він поклав руку хлопцеві на плече і, дивлячись в очі, сказав:
— Ти розумний хлопець, Юрію, і, напевне, догадався, що з твоїм ножем пов'язана якась неприємна історія. Я чомусь вірю тобі. Вірю, що ти непричетний до неї. Але ж усі докази проти тебе! Розумієш? По-перше, на місці злочину знайдено твій ніж. По-друге, ти сам признався, що вчора ввечері чи вночі, коли була гроза, десь був, а де — не кажеш. Зіставивши їх, ми доходимо висновку, що це був ти…
Кілька пар очей уважно, допитливо стежили за Юрком. Вони щось знали. Здогадувались про щось і вимагали, щоб він підтвердив їхні здогади.
Але Юрко нічого не розумів. При чому тут ніж і гроза? Яких зізнань вимагають від нього вчителі?
Він знизав плечима і відповів:
— Я нічого не розумію.
— І все ж ми хочемо, щоб ти сам щиро у всьому зізнався, — втрутилась Олена Калістратівна. — Мова йде не про урок географії, а про твій ніж, залишений у лабораторії.
— Але ж я не був у лабораторії! Тим паче я не знаю, як мій ніж потрапив туди! — вигукнув Юрко. — Невже ви не вірите мені? Я не втямлю, в чому ви мене звинувачуєте? В чому ж мені зізнаватись?
На хвилину в учительській запанувала тиша. Директор сів за стіл, вже без суворості глянув на учня. Навіть в очах Олени Калістратівни почали танути крижинки. Степан Бенедиктович пройшовся, нахмуривши чоло, по м'якій зеленастій килимовій доріжці і зупинився перед директором.
— Будемо говорити відверто, Іване Петровичу. Романюта справді має знати, в чому його звинувачують.
Директор на знак згоди кивнув головою, і класний керівник, повернувшись до хлопця, сказав:
— Юрію, вчора ввечері чи вночі, перед грозою чи в грозу в нашу фізичну лабораторію проник злодій і викрав плівку фільму, який мав сьогодні демонструватися в школі. Гадаю, ти розумієш, наскільки неприємна для всіх нас ця подія. Серед нашого колективу завівся злодій. Домашній злодій. Через нього ми не побачимо сьогодні шолоховську «Долю людини» і змушені будемо відшкодувати збитки. А фільм коштує багато. Школа таких грошей не має. До того ж у кінопрокаті нам надалі не даватимуть картин. Тепер поміркуй сам — кому потрібен фільм? Може, хтось має дома кіноапарат і хоче, лежачи на печі, дивитись кіно? Малоймовірно. Напевне, плівка комусь знадобилася на щось інше. А навіщо? Мабуть, щоб використати її як пальне. Хоч злодій не знає, що та плівка вогнетривка… І ось, щоб ти знав, на місці злочину, в лабораторії, ми знаходимо сліди злочинця — ніж з ініціалами Ю. Р. Це твої ініціали. Ми дізналися, що ти робиш ракету… Тебе вчора вечором не було вдома. Розумієш?
Юрко зблід ще дужче. Так ось у чім справа! Його звинувачують як злодія! І всі докази справді проти нього!
Ну, ні, він боротиметься за себе, і його підтримають Сергій і Марта, які знають, де він був учора!
Він стояв, як на вогні. Очі його палали. Пальці нервово м'яли полу піджака.
— Тепер мені все ясно, — тихо промовив Юрко. — Ви вважаєте, що то я вкрав плівку…
— Отже, — заохотив його Степан Бенедиктович до дальшої мови.
— Ніж, знайдений у лабораторії, мій. Але як він туди потрапив, я не знаю… Я вчора вночі справді не був дома. Повернувся лише о першій ночі. Та повернувся я не зі школи, а з Замкового острова, де був разом з Сергієм Лісовим і Мартою Кравченко. Там нас застала гроза, — ось чому ми так пізно повернулися додому. Коли ви їх запитаєте про це, то переконаєтесь, що я там був з ними з п'ятої чи шостої години вечора і до ночі. Отже, одночасно я не міг бути в лабораторії.
В учительській залягла тиша.
— Якщо це так, то він має серйозне алібі, — сказав Степан Бенедиктович, звертаючись до директора.
Той на знак згоди ствердно кивнув головою.
— От-от, — зрадів Юрко, пригадавши, що означає слово «алібі». — Можете перевірити. Запитайте товаришів…
— Ти міг це зробити після уроків, від другої до п'ятої, коли в школі теж майже нікого немає, — сказала Олена Калістратівна.
— Ні, в цей час він не міг проникнути в лабораторію, бо я там був до пів на шосту, — сказав учитель фізики, що досі слухав мовчки.
— Що ви робили на острові? — запитав директор.
Юрко завагався.
— Це наша таємниця, Іване Петровичу… Без згоди товаришів я не можу сказати…
— Крутійство! — вигукнула Олена Калістратівна. — Він водить нас за ніс! Чому ми повинні вірити на слово хуліганові Лісовому? Може, вони разом були в лабораторії?
— А Марта Кравченко? Вона теж була разом з нами? А батько Марти? Він зустрічав нас на березі, коли ми підпливали на човні.
Олена Калістратівна відповіла не зразу. Та крижинка, що знову заблищала в її очах, раптом зовсім розтала. З нею розтала і суворість на обличчі. Воно зразу подобрішало і мовби покращало.
Вчителька якось зовсім по-новому глянула на Юрка, здвигнула плечима.
— Не знаю… Не можу пояснити собі, як і чому все це сплелося в такий тугий вузол навколо Романюти. Якщо він каже правду, то тут все-таки багато загадок, багато таємниць… Романюто, чому ти не хочеш сказати, — що ви робили на острові?
— Я ж сказав, що це наша таємниця, — відповів Юрко.
— Гаразд, — підвівся директор. — Степане Бенедиктовичу, поговоріть, будь ласка, з Лісовим і Кравченко сьогодні, не відкладаючи! І з Романютою теж…
РОЗМОВА В САДКУ
За рогом школи Степан Бенедиктович повернув у малопримітну незабруковану вуличку.
Друзі переглянулись і мовчки попрямували за ним. Сергій штовхнув Юрка під бік, шепнув:
— Веде додому! От щоб я впав на цьому місці! Ти ж гляди не розпатякай про копачів на острові. Скажемо — працює експедиція. Бо інакше нам буде заказана дорога до замчища, от побачиш!
Незабаром вони зупинились перед невеликою чепурною хатою під червоною черепицею. Степан Бенедиктович відчинив хвіртку і пропустив їх попереду.
— Приймай гостей, Докіє Іванівно! — гукнув він дружині, яка працювала в саду на грядках. — Чаю нам та ще й з варенням! А ми тим часом побесідуємо під яблунею.
Степан Бенедиктович запросив учнів у садок, де під розлогою яблунею стояв на товстій дубовій ніжці круглий дощаний стіл. Коли всі посідали, він звернувся до Юрка.
— А тепер розповідай усе як було, нічого не приховуючи!
Юрко почав розказувати.
Степан Бенедиктович не перебивав, не перепитував. Його темно-сірі задумливі очі уважно дивилися на хлопця, ніби вивіряли, чи правду він каже. Юрко відчував це, і йому хотілося кожним словом, кожним своїм рухом переконати класного керівника, що говорить від щирого серця. Та хіба він міг, бачачи повне довір'я до себе, обманювати?