— А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?
— Про це не було мови.
— Де батько живе?
— У порту Новому. Вулиця Полтавська…
— Ти знаєш, де це?
— Ні.
— До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так — через затоку, — вчитель махнув рукою на північний захід. — А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять…
— То ви мені радите поїхати до нього?
Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця.
— А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя — штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову…
— А як їм допомогти?
— Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада.
— А мама?
— Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!..
Юрко зрадів. Спокійні, розсудливі слова класного керівника розсіяли сумніви і вагання. Безперечно, треба їхати до батька! Знайти його! Поговорити!
Він підвівся.
— Дякую, Степане Бенедиктовичу. Я зрозумів вас… До побачення!
— До побачення, Юрію! Бажаю успіху!..
ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ
Другого дня була неділя. Мати не поспішала вставати, а Юркові не лежалося. Як тільки над морем піднявся край неба, схопився з ліжка.
— Ти чого так рано, Юрчику?
Юрко почервонів, бо змушений був сказати матері неправду. Ще звечора він обміркував план поїздки до Нового порту, дізнався, що найзручніше їхати автобусом, котрий вирушає о сьомій ранку.
— Ти не турбуйся — спи. Ми з Сергієм домовились порибалити, — відповів якомога спокійніше.
— Порибалити! — усміхнулася мати. — І де ми ту рибу діватимемо?!
Юрко полегшено зітхнув, — мати нічого не підозріває. Швидко вмився, з'їв шматок пирога з яблуками і гайнув з дому. На автобусну станцію прибув вчасно.
Автобус весело котився по гладенькій асфальтній дорозі понад морем, обминаючи безкраю затоку, то віддаляючись від неї, то їдучи біля самого берега. За вікном пропливали неозорі поля, де гуркотіли комбайни, зелені гаї, синя морська далечінь…
Нарешті, з горба показався порт Новий. Це було чимале містечко, що виросло за останні роки. Життя йому дали не тільки море і новітній порт, а передусім — заводи й фабрики, зведені на рівних піщаних берегах. Від порту простягнулися широкі вулиці. На них стрункими рядочками пнулися ввись молоденькі топольки.
Аж тепер Юрко, сплигнувши з підніжки автобуса, по-справжньому почав хвилюватися. Ще б пак! Він побачить батька, про якого мріяв усе життя!
Сьогодні вихідний день, і батько, напевне, дома. Цікаво, як він зустріне його? Зніяковіє? Здивується?
Юрко розпитав, де знайти вулицю Полтавську, і за якихось двадцять хвилин уже стояв перед невеликим гарненьким будиночком, що виглядав з-за паркану світлими вікнами.
Тут його зовсім облишила сміливість. Зайти? А що він скаже батькові? «Добрий день, тату. Я твій син». А якщо батько не захоче з ним говорити?
А коли батько з радістю привітає його, то про що з ним говорити? Розповісти про своє життя? Чи про те, як потрапив сюди?..
Він несміливо взявся за клямку, лаючи в думці себе за слабкодухість. Аж тут рипнули двері — і на ґанок вийшла стара жінка в темному халаті. Побачивши у хвіртці незнайомого хлопця, зупинилася і вичікувально подивилася на нього.
— Добрий день, — привітався Юрко. Стара у відповідь кивнула головою.
— Кого тобі?
— Я до вашого квартиранта. Мені потрібен… дядя Романюта, — пробелькотав спантеличений Юрко, який чомусь вважав, що перший, з ким він тут зустрінеться, буде обов'язково його батько, а не якась незнайома жінка.
— Василь Петрович? Його немає дома.
— Коли ж він прийде?
— А він не прийде…
— Не прийде? — в Юрковому голосі прозвучало розчарування. — Хіба він не живе у вас?
— Живе. І за квартиру платить справно. Та відколи стало тепло, весь час на Дніпрі.
— Як на Дніпрі?
— А так. Там спить, звідти ходить на роботу. Ти хто такий?
— Я? — Юрко не знав, що відповісти.
— Я з роботи. Мене майстер прислав, — невпевнено промовив він, гарячково думаючи, як спитати у старої, де ж живе батько.
Справді, не пояснювати ж чужій людині, навіщо він розшукує Василя Петровича Романюту і хто він йому доводиться.
— Для чого?
— Він на роботі потрібен. Скажіть, будь ласка, де його знайти.
Стара подумала, ще раз пильно глянула на Юрка, а потім сказала.
— Адреси він не залишав. Але розповідав, що живе в старій баржі десь на березі Дніпра. Рибу ловить, купається… Мабуть, йому там непогано, коли тижнями не приходить додому.
— Як же знайти ту баржу?
— Хтозна. Я не була там. Може, старий знає? — і загукала в хату: — Іване! Іване! Де живе Василь Петрович? Тут питають його.
Настала пауза. З хати не відповідали. Юрко завмер. Невже не дізнається, де живе батько? Невже даремно їхав сюди?
Врешті почувся старечий голос.
— Нижче порту, на піщаній косі. Баржа називається «Нептун».
Юрко подякував і повернув назад. Поминувши річковий порт, пройшов попід залізничним мостом і зупинився на березі тихої заводі, де стояли на приколі старі баржі, катери і новенькі моторні човни любителів водного спорту та риболовства.
Баржу «Нептун» Юрко помітив здалеку. Вона стояла на причалі біля піщаної коси, сіра, стара, з облупленою фарбою на бортах. Тільки назва була кимось недавно підмальована і здалеку кидалась у вічі.
У Юрка тьохнуло серце: на баржі, звісивши ноги за борт, сидів чоловік у голубій майці і, недбало тримаючи в зубах цигарку, пильно дивився на воду, де червоніли й біліли поплавки вудок. Невже батько?
Чоловік був загорілий, м'язистий, з густою копицею буйного рудого волосся на великій голові. Він не звертав ніякої уваги на хлопчака, що йшов берегом.
Юрко повернув до баржі.
Серце калатало в грудях, мов сполохана пташка. Наступила хвилина, заради якої він їхав сюди! Він швидко перебіг вузьким трапом і сплигнув на палубу.
Чоловік почув стукіт і підвів голову. Їхні погляди зустрілися.
І в ту ж мить Юрко зрозумів: перед ним — батько. Тут помилки не могло бути. І очі, і чуб, і ніс, і овал обличчя — все говорило про разючу подібність, яка не могла бути випадковою.
Юрко зупинився. Від хвилювання у нього забило дух і відібрало мову. Стояв і пильно, аж занадто пильно дивився на батька, все ще не вірячи — дійсність це чи сон?
Батько теж дивився на нього здивовано, з легким усміхом, але, видно, його здивування було викликане просто неймовірною розгубленістю хлопця, для якої він не знаходив причини й пояснення.
— Ну, здрастуй! Проходь — чого зупинився? — сказав привітно. — Я не кусаюсь. Якщо вже опинився на моїй посудині, то гостем будеш! Сідай. Розповідай, яке діло маєш?!.
Він підбадьорливо підморгнув. Юрко ступив два кроки наперед і знову зупинився, Язик задерев'янів.
— Доброго здоров'я, — пробелькотав глухо і замовк, не маючи сили вимовити слово «тату». — Я до вас…
— Бачу. Сідай поряд.
— Мене звати Юрком…
— Дуже приємно. Чудове ім'я.
На мить у батькових очах промайнув сум, а з обличчя враз щез усміх. Воно посерйознішало, стало напруженим.
— А прізвище моє Романюта, — випалив Юрко, з трудом пізнаючи свій голос.
— Що? — чоловік кинув вудку, яку тримав у руці, схопився на ноги. — Романюта?
Якщо до цього в Юрка ще й був якийсь маленький сумнів у тому, що перед ним його батько, то зараз він геть розвіявся. Збентеженість, радість, подив — всі ці почуття так яскраво вималювалися на його обличчі, були такі промовисті, що Юрко переконався остаточно: перед ним — батько!
— Так, Юрко Романюта.
— Син? — батько розставив руки ніби для обіймів, але враз опустив. — Юрко?