Хан зрозумів відповідь ще до того, як товмач переклав її. Ще раз обвів очима бранців, затримав погляд на дівчині. Гостреньке личко, рівненький носик, точене підборіддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як серп молодого місяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а очі сині, темні, як морська глибина. Дивна невідповідність і воднораз — краса. Губи звабливі, чутливі, червоні. З таких бранок бувають солодкі наложниці. Вона гарна навіть без рум'ян. Подумав про це холодно, без краплі хіті. Звершував найбільший подвиг життя і був тільки воїном. Цей похід скінчиться повним і навічним погромом козаків. Він зробить те, чого не зробив султан з усім військом. Селім-Гірейове ім'я муедзини прокричать з усіх веж Адріанополя й Стамбула. Хан уже на порозі перемоги. Нехай знають про це в Адріанополі.
— Негайно спорядити гінців, — сказав товмачеві. — Вони повезуть найсолодший привіт і звістку про близьку перемогу за море. А що наші слова — не шелест вітру, що ми уже в країні гяурів, султану засвідчить наш подарунок: оця чорноброва дівчина і оцей молодий кяфір, — вказав очима на Лавріна. — Всіх інших — під кригу. Щоб не лишилося сліду.
Киліяна не зрозуміла слів хана. Та вона й не чула їх. Вона дивилася на Лавріна. Бачила й не бачила його, адже, як і всі інші бранці, була розчавлена лихом, погано тямила, що відбувається в хаті, всі думки в її голові перемішалися, й чорно палахкотіла лише одна — про смерть. І крізь той чорний вогонь бачила Лавріна, але сказати йому нічого не могла, то промовляла її пам'ять, то промовляло щось за неї, й через те не могла розібрати його слів, а його погляд, його усмішка відпливали кудись все далі й далі, аж поки не перетворилися в червону крапку. Киліяна знепритомніла.
Тихої зоряної ночі татари добиралися до Січі. Варту біля могили Мама-Сура зняли безшелесне. Марко вказав землянку, в якій вона сиділа, й видолинок, яким підлізти до неї. Сторожа пильнувала не вельми, тільки зрідка хтось вилазив з куги, озирав степ і мерщій пірнав назад у тепле кубло. Дозорець, який саме виліз із землянки, підстрибував на горбочку, як заєць. Це був зовсім молодий козак, він грався сам із собою, зі степом, з місячним сяйвом, яке текло між синіх снігів. Три стріли — дві з чорним, одна з білим пір'ям — вп'ялися йому в спину, він упав не зойкнувши. Решту, чотирьох, схопили живцем. Їх поклали горілиць на сніг, вони бачили темні обличчя татар, високе небо й важкі, холодні зорі. Бачили одну нову зірку, звечора її ще не було, відали, що небавом біля неї спалахне ще чотири. Напевно це відало троє, четвертий сподівався якось одвернути її з'яву. Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотів, що покаже, якою з восьми хвірток вони пройшли сюди, примкнувши її за собою дерев'яним ключем і заховавши його в сніг. Його поставили на ноги, троє інших лишилося лежати на снігу з перетятими ятаганами горлами. Ніхто вже не помітив, чи побільшало на небі зірок.
Орда і яничари спішились у долині Татарки, коней лишили біля запорозьких стогів. Вони оточили їх, били під ноги сіно, засівали білий сніг свіжими кізяками.
Через Дніпро, широким Дніприщем полонений дозорець повів татар до Січі. Стежка, яку протоптали дозорці, була вузька, брели глибокими снігами, що покрили кригу.
Селім-Гірей сидів на схилі Мами-Сури. На сніг накидали подушок, заслали попонами, й хан стримів на цьому гніздиську, як чорногуз на купині. Перед ним лежали безмовні, заметені снігами плавні. Сніги переливалися в місячнім сяйві, одсвічували холодом. Дерева внизу теж були обкидані снігом, стояли, закутані в сині кожухи, як німі велети. Січ чорніла за кілька верст по той бік Дніпра. Бачив її неясно, швидше вгадуїав, ніж бачив, там не світилося жодного вогника й не було чути жодного згуку. Темна, з розмитими берегами крайка, кілька чорних горбків і щось сиве, як дим, — усе, що міг ухопити зором.
Спішене татарське і яничарське військо посувалося по заметеній снігами кризі. Спочатку перетнуло Дніпро, а далі вийшло на широкий, майже прямий рукав. Там окремі постаті злилися в один темний, ворушкий потік, що котився в білі нетрі ночі. З обох боків громадилися сині тіні і якісь кучугури. Скрізь — на деревах, на кризі, на сивій пелені снігу — лежала мовчазна засторога приснулої небезпеки. Один випадковий стріл, один погук — і все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемішається з білим, біле — з червоним. Так здавалося ханові. З кожного воїна перед походом узято присягу на тишу, кожному риштунок перевіряли чауші, кабаші, аги й калга.
Зрідка Селім-Гірей через товмача звертався до зв'язаного Марка, що сидів на снігу, й той відповідав. Чорні вежі з того боку — там частокіл, з цього — плетені із лози коші, засипані землею. Коші вже старі, фортецю, кажуть, закладав літ двадцять тому кошовий Лутай з козаками. За Сірка пересипано дві башти й поставлено дві нові, пущено в рів воду та прорубано кільканадцять нових бійьиць для гармат. Гармат на січі багато, скільки саме — Марко не знає, але є великі, є мортири, є й малі, на колесах та ручниці. Лід довкола Січі обрубують спеціальні команди. Марко говорив і говорив, намагався пригасити розпач, що піднімався з глибини дуі. Він розумів, що вчинив зраду, якої, мабуть, запорозький кіш не знав одвіку. Йому хотілося, аби запорожці прокинулися, вдарили по басурманах та погромили їх, і воднораз боявся того. Перед ним лежали Дніпро, плавні, Військова Скарбниця, кіш. Кров била в мозок, коли дивився в той бік. Звідти віяло чимось рідним, дорогим і… страшним. Плюгавий хан з плюгавою ордою при його допомозі ось зараз розтопчуть запорозьку твердиню на порох. Й не заспокоювала думка, що татари й турки доскочили б Січі й без нього. Через те вже майже в напівбожевільній маячні розповідав ханові про запорозькі гармати, зумисне добудовував башти, помножував сили, мовби шукав у тому застрашенні якогось рятунку чи хоч полегкості зструпцьованій зрадою душі.
Селім-Гірей слухав його, широко розплющеними очами дивився на Січ. Він ще ніколи не був так близько від коша гяурів. Йому й справді здавалося, що запорозькі гармати прозирають аж сюди. Хану стало моторошно й холодно. Потягнув на плечі зшиту з ведмежих шкур повсть. Мимохіть оглянувся назад. Німою стіною стояли за спиною сеймени. Неспокій звіяло з серця. Селім-Гірей знову подивився на Січ. Чорна ріка воїнів уже допливала до неї. Було тихо. Десь двічі протяжно завив вовк та гулко, мов гарматний постріл, вдарила на Дніпрі крига.
Хан здригнувся. Йому здалося, що військо посувається надто повільно. Подивився на зорі — чи далеко світанок. Небо було синє, зорі висіли низько, здавалося, їх можна було хапати руками й ховати за пазуху. Але вони бриніли од холоду, тож від самої думки про те, що кладе їх за пазуху, хана зморозило.
У повітрі майнула чорна тінь, різко вдарилася вбік. Сова. Пугукнула, летячи над лозами, і знову холодний дріж прокотився по хановій спині. Неймовірно повільно спливав час. Хан злостився, кусав губи, що не володарював над часом, а тільки над людськими життями. Не володарював і над своїми почуттями. В серці то витанцьовували божевільні дервіші, то щось бубніли муедзини. Оці години — години вічності. Сто чи й більше літ стоїть на перешкоді Кримському ханству Запорозька Січ. Вона стримить, як кам-імь на бистрій річці, на якому розбиваються швидкокрилі галери. Тисячі їх розбилося за віки на тому камені. Й судилося той камінь сколупнути йому, великому ханові великої орди Селіг.і-Гірею. Його ім'я прокричать з усіх мінаретів Стамбула та Адріанополя. Його ім'ям назвуть кораблі і міста. Воно вже летить на крилах вічності Благословенний час, тільки збігає він надто повільно.
Служник з дзиґарями чипів за хановою спиною, але хан волів на дзиґарі не дивитись.
Врешті прибіг захеканий гонець — один з тих, що ланцюгом простяглися уздовж Дніприща, то звістка долетіла, як птиця.
— Гяури сплять. Лід навколо січі не обрубаний. Яничари вже заходять до фортеці.
Хан зняв із мізинця персня, дав гінцеві.