Варя відповіла не одразу:
— Я вже не хвилююсь, — проказала тихо і, подумавши, додала: — Я — справлюсь. Я — вирішила…
2
Вийшла на ганок — хуртовина, вітер ватянку так і рве. Морозець, смеркає… Стала, прихилилася до стіни, а потім змела рукою із сходинки сніг, сіла.
Мете, свистить, голосить у голому гіллі. Варя прислухається — стільки в тому шумі вчувається свого, давнього, дорогого серцю…
Солов'ї…
Тьохкають, тьохкають… І вона — ще така молода, тільки-тільки оце стрілася із своїм любим. Валентин… Де він зараз? Мабуть, уже одружений…
Мати вишивала рушники, готувала доньці мереживо на підзорники. Несміливо, натяками (спробуй, розбери її, оцю теперішню молодь!) заводила розмову, випитувала, чи є у неї хто, чи припав уже хто до серця.
Еге ж, так Варя і скаже… Змалку звикла: нікому — нічого. І собі часом не признається. А подобалася ж багатьом іще в школі.
Микола… У класі він добре вчився… Такий спокійний наче, завжди урівноважений, а як працювала вона вже телятницею, прийшов якось, говорить, говорить, схвильовано так, збуджено і все якісь околяси — про погоду та про природу… А потім взяв її за руки, глянув у вічі і — напролом:
— Виходь заміж за мене!
Згадує Варя і всміхається: до чого ж гарний був хлопець… І вродливий, і чесний, і роботящий. А от не любила. Не любила і квит.
І ще сваталися, і ще… Ті вже — прямо, до батьків. Мати сміялася: «Ну й женихів у тебе, Варю! Напихом ідуть! Чим ти їх приворожуєш?» Нічим вона їх не чарувала, все виходило само собою.
Холодно… Варя повертає голову, і буря одразу аж подих забиває. Звідти вітер, з того боку, де ферма… Як вони там зараз, її корівки? Сьогодні востаннє здоїла своїх п'ятнадцять, завтра вранці доїтиме двадцять п'ять…
Більше місяця готували їй місце. У приміщенні, де була, колгоспна конюшня, зробили підвісну дорогу, змонтували обладнання для машинного доїння. Будуть у них тепер і автопоїлки. Усе по-новому, і не тільки в роботі — у житті. І справді наче на височенну гору сходить. Вершина вже зовсім близько. Зовсім… Завтра останній крок. Чи стане в неї сили зробити його?
Завтра вранці вона — вперше у своєму житті, вперше у їхньому колгоспі — має здоїти свої двадцять п'ять корів одночасно з тими доярками, які доять по дванадцять та по п'ятнадцять.
Має, повинна, мусить, але — чи зможе?
А справді, раптом не зможе, не впорається? Що тоді? Найпростіше, найлегше — здатися, руки вгору і — назад…
Назад?!
Ні! Назад дороги нема.
Не впорається? Та якщо й справді так буде, якщо не встигне вона здоїти одночасно з усіма, якщо сміятимуться, потішатимуться над нею,— що ж, усіх вислухає, усе витримає, стисне серце у кулаці і…
І вдруге почне все спочатку.
Вдруге не вийде, впаде, не дійде вершини,— утретє підведеться і, зціпивши зуби, утретє рушить. Вчетверте, вп'яте, усоте…
Не відступиться.
Назад дороги нема.
Ну й холодне ж воно, оте «назад», морозом сипле поза спиною. Все. Скінчилося життя «як можу», починається життя «як треба».
«…Не для себе, а для всіх…»
Так, саме для всіх. І саме тому вона вже не може відступитися. І вона не відступиться. Усе буде, як треба.
Мете, свистить, морозом обпікає щоки хурделиця, а Варі — гарно: любить вона отаку погоду — так прозоро, так високо думається, так віриться…
Варя підводиться, обтрушує сніг. Скільки оце зараз? Мабуть, уже і північ скоро, може, таки засне…
А в хаті теплінь — мама ще звечора натопила. Спить уже, натомилася… І синок… Підійшла, постояла над узголів'ям. Може, і їй заснути? Ні, вона себе знає, заснути цієї ночі уже не зможе.
Знайшла у шухляді клубочки шерсті, сіла біля причілкового вікна, то в'яже, а то опустить спиці і слухає, слухає, як за стіною гуде, сатаніє завірюха.
І знову вчуваються солов'ї…
…Ну й смішна ж була: не дівка, не дівочка — дитина і все. Щасливими, зачудованими, широко розплющеними очима дивилась на світ…
Корови — у таборі. Тут же і річка, і ліс. Повітря — вдихнеш і наче джерельної води ковтнув. Бідно тоді всі жили, бідно, та дружно. Всі доярки, так само як і Варя, приносили з дому хто що міг: та — картоплі, та — пшонця, а та і сала кавалок. Всі гуртом варили польову кашу… Гості до них частенько навідувалися — у лісі стояла військова частина. З гармошкою приходили хлопці — «проводили врем'я», як казала Варина подруга. Вона, ця ж подруга, і познайомила з Валентином…
Здалеку був хлопець, із Росії. Високий, плечавий, а що вже веселий — кого хоч розвеселить. У клубі в їхньому навіть виступав, гуморески читав… Щось було нестримне у ньому, крилате, по-справжньому російське… Льотчик… Золоті крильця на голубих петличках…
В середу і в суботу Варя приходила додому. Весняного суботнього вечора пішов Валентин Варю проводжати. Стояли — солов'їв слухали. Вечір палав пишно-пишно, а вони ж, сатанята, мов серце виймають — так витьохкують, так заливаються — луна іде бором. Місяць зійшов — повня, на узліссі — хоч голиння греби. Подивився Валентин Варі у очі, зітхнув і похапцем почав щось діставати із нагрудної кишеньки на гімнастерці.
— Ось… На. Хай все це у тебе буде…
— Що це? Фотографії?
— Та це… Сирота я… Ось все, що в мене є: ось — брат… Ось другий… Хай все це у тебе буде… Все одно я буду з тобою, тільки з тобою…
Шаленіли, захлиналися солов'ї. До самого ранку не змовкали. А зранку Валентинові їхати. Попрощалися, поглянув Валько в небо, там, високо-високо, у сяючій світанковій синяві ясно зблискує іскорка.
— Винищувач… — щасливо всміхнувся. — Отак і я завтра буду…
Дуже скоро прийшов перший лист. Другого дня Варя отримала аж два послання. На третій — теж два. Поштарка сміялася: про що можна так багато писати?.. Було про що. І на кожен лист Варя відписувала відповідь. І листи писала, і щоразу, як загуде, так і вибігає: який — пасажирський чи військовий? А що, як це Валентин? Не рік і не два минуло відтоді, але й тепер, як побачить у синяві срібну цяточку, серце стискається…
Все було — і при місяці стояли, і листи писали, а стежки свої так і не змогли поєднати…
Якось розговорилася Варя з мамою. Вболіває старенька: не складається у доньки сімейне життя, і всю свою любов, усю нерозтрачену ніжність віддає роботі. Любить роботу — несамовито, до нестями любить… Але жінці, окрім роботи, потрібна іще родина — чоловік, діти…
Послухала Варя, послухала, а потім і каже:
— Не треба про це, мамо… Син у мене є —тут я щаслива, бач, який хлопець росте… А чоловік… Ніколи я більше не буду одружуватися…
Мати її зрозуміла.
І татко б зрозумів,— нема татка…
До останніх днів, уже тяжко хворий, усе вболівав, що не може, як раніше, підвезти доньці возиком трави: наче й немало зеленої маси вивантажують щодня біля ферми з тракторного причепа, але ж і корів багато…
Варя відкладає в'язання і — вкотре — поглядає на старі, іще батькові ходики: рано іще, та вже, мабуть, можна і починати збиратися.
Приготувала сніданок, а сама їсти так і не змогла. Одягла ватянку, бурки… Вийшла на ганок, а хуртовина вже влягається. Скоро і зовсім стихло…
Саме в отій тиші — холодній, досвітній — і зринула страшна думка. Найбільша, найтяжча за оту ніч тривога крижаним холодом охопила душу.
Варя опиралася, не піддавалась, заспокоювала сама себе, та тривога не відступалася. «Ну, добре, — немов нашіптував хтось, — все це правильно, назад дороги нема. Ти повинна цього ранку здоїти своїх двадцять п'ять корів одночасно з тими, у кого по дванадцять чи по п'ятнадцять. Якщо не здоїш, не встигнеш,— це ще не все втрачено — удруге почнеш, утретє. Але ж…
Від цього «але ж» і починало все холонути.
Але ж може статися і таке: вдесяте, всоте спробує і… І все ж таки не зможе. Так от — що ж тоді?
Холодно…
Зовсім холодно стає Варі. І холодно і — вперше у житті — по-справжньому страшно. «Не зможе»… То навіщо тоді й жити…