Офіцер перестав кидати мило у воду, застиг, широко розкривши очі. Вона знала, що зверху йому видно все, і коли вітер вдарив по шовках, вона не загасила їх, а тільки глянула вгору і зустрілася із масними очима офіцера. «А що, і тебе розбирає краса руської баби? Я ще помучу вас, гадів, — усміхнулася Юля і погасила очима погляд офіцера. — Знаю, уже сьогодні ти мене шукатимеш, ганчірник плюгавий».
Вона відкрила сумочку, яку на Восьме березня купив Федот, і раптом їй захотілося заплакати. Щось гірке, змішане з криком, ворухнулося в душі: «Невже колись було Восьме березня і нам, жінкам, робили подарунки? Нас збирали в Будинкові Червоної Армії, і командир частини усіх вітав. Правда, я трусилася до танців і до чужих чоловіків, і збори були для мене скучні, але вони все ж таки були. Гм. Я ні про що не думала, а жила, як птиця. А тепер? Що тепер?»
Розшукавши жовтенький патрончик помади, вона підфарбувала губи, потім знайшла хусточку і стерла фарбу. «Для кого? — запитала себе. — Для чого?» — і, труснувши каштановою кучмою, пішла до школи, де вже юрмилися селяни.
Юрба ця, прості селяни, вчорашні колгоспники, була зовсім не такою, як тоді, коли тут відбувалися великі вбори або мітинги, коли всюди чувся сміх, му-аика, пісні, балачки, коли, поз'їжджавшись із хуторів, дядьки тільки й говорили: «Здорово, куме, давненько вже не бачились. Як там Хома Брус? Живий ще?» — «Та живий, нівроку. Оце баба померла, так вони недавно оженилися». — «Отакої! От тобі й Хома! Та я б оце і сам переженився, так отож свій міліціонер в спідниці».
Тепер таких розмов не було, і люди стояли тихо, як на похороні. Зелена тінь від осокорів падала на сорочки, на свитки, на сиві голови, на понурі обличчя, на чорні, безсило опущені руки. Тихо, тільки листя, як жерсть, скреготить на тополях. Раніше, бувало, виносили на поріжок школи стіл, накривали червоною матерією, вибирали президію, своїх сільських поважних людей, і сідали вони, господарі, розправляли вуса, покахикували в жмені, вирішували свою долю.
Тепер стояв на ганку кулемет, і біля нього стовбичило два німці в касках. Сновигали Джмелики з Гошкою, тягли якісь ящики з автомашини, видно, важкі, бо кректали добре. То був комплект ватерклозета для німецької комендатури, що влаштовувалась в школі.
Німці ходили заклопотані, зайняті своїм ділом, не звертали ніякісінької уваги на людську юрбу і, якщо хтось із селян, загаявшись, ставав на дорозі, кричали: «А, ферфлюхтер рус» — і садили прикладами попід боки.
Дядьки стовбичили на майдані більше години, в них поболіли ноги, і деякі відійшли до тополь, щоб лягти або сісти, та два німці-автоматники крикнули на , них і завернули назад. Солдати так зробили тому, що їм було наказано тримати людей напоготові, бо з хвилини на хвилину мав появитися комендант, якого «ці-віль» повинні були привітати скиданням шапок і низьким уклоном. Про це селянам сказав молоденький німець-перекладач." Дядьки, звичайно, повернулися і зайняли свої місця на площі, але ще більше понурили голови, як бики, на яких от-от мали начепити ярмо.
Але юрбу, тиху на вигляд, підмивало хвилями, як берег Ташані в бурхливу ніч. Хтось пустив чутку, що німці будуть ділити землю і вибирати сільського старосту.
— Хлопці, не беремо землі, вона й так наша, — гарячкував поміж людьми Латочка, поблискуючи виряченим оком. — Хай женуть нагаями. По крайній мірі, не сором перед людьми буде.
— Замовкни. Ані писни, — глухо рокотів на нього Бовдюг. — Бачиш, заворушилася черва, — показав він очима в той бік, де стояла купка розкуркулених і їх родичів.
Окремо рили п'ятами дучки два відприски пана Го-ронецького, які з'явилися в селі чортзна-звідки. Щоб звернути увагу інших на своє дворянське походження, понадівали на носи сині окуляри і пообпиралися на мережані ковіньки. Худі, блідолиці, вони скидалися на афонських пройдисвітів. Вони були десятим коліном генеалогічного роду Горонецького, але не втрачали надії одержати свої маєтки. Поряд з ними товклося два попи, сперечаючись за парафію. На одному полотняна хламида, покрашена учнівським чорнилом, на другому — в'язана жіноча кофта. В обох волосся перло, як скажене, не тільки з голови, а з носів і'вух.
Попереду переминаючись з ноги на ногу, стояв Хома Підситочок, тримав на рушнику хліб-сіль новій владі від імені села. Сіль була мокра від поту, що капав з бороди. Свій дарунок він хотів зберегти чистоплотним, притискував хліб одною рукою до живота, а другою одганяв мух, що так і насідали на нього.
Біля нього терся Йонька, повчаючи, що говорити, коли передаватиме той хліб.
— Без тебе знаєм, — кукурікав Хома, одпихаючи Ионьку назад.
Той все-таки ліз наперед, щоб видніше було, що робитиметься на рундуку, де вже відчувалося пожвавлення, яке передує появі вищого начальства.
Солдати взяли на «ахтунг» і стояли витягнувшись.
Появився той самий офіцер, що грався з вівчаркою біля річки і, прищуливши од сонця очі, зиркнув по натовпу. Офіцер був у повній парадній формі: чистий, вимитий, причесаний, у лайкових рукавичках, які щільно облипали сухощаві руки. Білий комір сорочки визирав із френча, видавлював на шиї червону смужку. Вівчарка сиділа біля чобіт офіцера.
Лейтенант наказав щось одному із солдатів, і той покликав вівчарку в коридор.
Вийшов перекладач.
Натовп принишк. Нащадки Горонецьких зняли окуляри, попи тричі перехрестилися і перестали сперечатися за парафію. Хома Підситочок відкашлявся, витер рукавом на лобі піт, пішов до офіцера, несучи на вишитому українському рушнику хліб-сіль. За один крок від стола зупинився і сказав так, як його навчили:
— Від селян — собственников-хліборобів… и-и-и… прийміть… и-и-и… наш хлібець і сіль.
Офіцер глянув на нього і, не знімаючи рукавичок, взяв хліб і віддав його перекладачеві, той кинув іншому солдатові, солдат, схопивши на льоту хліб, зник у коридорі. Хома стовбичив перед офіцером, плямкаючи губами. Офіцер щось сказав солдатові, той грубо штовхнув хлібороба-собственника з ганку.
Перекладач уже набрав повні груди повітря і, мабуть, хотів перекласти ті слова, що сказав офіцер, але в цей час із коридора вискочив солдат, що відносив хліб, і, задравши голову до офіцера, щось заговорив швидко й весело. Офіцер посміхнувся, а солдати голосно засміялися.
Офіцер поманив хлібороба-собственника Хому і поставив на перших східцях.
Народ ахнув і завмер: широким проходом поміж солдат в старому німецькому мундирі і картузі з орлом дибала на задніх ногах вівчарка, тримаючи в передніх лапах той самий хліб, якого подарували «хлібороби-собственники». Вона підійшла до витріщеного з ляку Хоми і, скалячи з-під картуза гострі зуби, виваливши мокрого язика, подала йому хліб.
— Бери, менш, — суворо крикнув перекладач. Хома потягся руками до хліба, явно відчуваючи, як з його рук зараз шматками полетить м'ясо. Але собака була ввічливою — віддала хліб, сіла на задні лапи і замахала хвостом. Хома плигнув у юрбу, вівчарка гайнула за ним, вчепилася зубами в штани. Хлібороб-собственник був чоловік запасливий і мав на собі четверо штанів, ще й підштаники, так що собака, хоч і була з німецького вермахту, а не могла прогризти всі штани і тільки била лапами Хому по спині, здираючи з нього вишиту сорочку.
Солдатня ревла від реготу, офіцер гикав, нащадки Горонецьких понадівали окуляри в надії, що собака вермахту прийме їх за людей цивілізованих і не зачепить. Попи зашепотіли: «Воньми молитвам нашим», а Ионька, сховавшись за насупленого Інокентія, ахкав від здивування:
— Отакий розумний собака: штани рве, а ж… не займає…
— Чистокровна вівчарка, — зауважив один з Горонецьких, тримаючи в руці, мов шпагу, мережану ковіньку.
Натовп мовчав, тісніше ставали один до одного, плече до плеча, все нижче і нижче схиляли голови. Тільки ліве крило ворушилося, сприймаючи все те, що відбувалося, не як ганьбу, а як милу розвагу німецьких солдат.
Офіцер уже не сміявся, а шкірився блискучими, гарно вичищеними зубами. Він покликав собаку, кинув у червону і слиняву пащу плитку шоколаду і поплескав рукою по шиї. Лице його зробилося суворим, хижим. Захлинаючись, він почав: