— Хе… Де ж ви дістаєте таку розкіш? Чи не з неба кидають? — запитав він, весело і хитрувато примруживши око.
— Дістаємо помаленьку, — ухильно відповів Оксен, затягуючись запашний? димом і пускаючи його повз вухо. — Розказуйте, що нового в Троянівці.
— А що нового? Німців повно, поліцаїв. Спочатку, як приїхали, курей брали, а це вже до корівок та свиней добираються.
— А що люди говорять?
— Та воно, сам знаєш, народ різний, одні зуби ціплять, другі — ні сюди ні туди, а треті кажуть, однаково на кого робити, аби їсти давали.
— Нічого, ось нагодують німці плетюгами, тоді по-іншому заговорять. Що зробили з артільним добром?
— Розгягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що не доведи й бачити. Народ як озвірів. «Ми, — кричать, — сюди все зносили, ми й рознесемо».
Оксен слухав нехитру розповідь Ионьки і все нижче та нижче схиляв засмучену голову.
«Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми їх, не вберегли. За лабі грати посадили, треба було за міцніші. І тут Дорош говорив правду, і тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте мале вовченя, що його кинули були в сани і направили в Сибір? Тепер воно повернулося? Старостою? Отої І місце собі зна-йшоа відповідне. Ну, від них помилування не чекай! Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в ліси та смердючі ями, а самі сіли правити! Ну що ж, правте. Тільки ми вам не дамо спокійно сидіти ані в днину, ані в ніч».
Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його із забитого німецького мотоцикліста.
«А добро, як прийдуть наші, зберемо, все до віничка, до мітелочки. Не думайте, що так пропаде задаром».
Оксен знову вийняв цигарку, запитав тихо, дивлячись кудись убік:
— Ну, а як же моя сім'я? Діти? — і затих в очікуванні, обвиваючи голову сивою чалмою диму.
— Олену били пльотками. Гнатиху також. Ну, твоя жінка нічого собі, а Гнатиха померла. Дуже її під серце чобітьми били.
Йонька непомітно глянув на Оксена, у того сіпнулось щось під бородою.
— Та-а-ак, — передихнув він, повівши плечима, як від морозу. — А діти?
— Дітей не зачіпали. Тільки Гнатову дівчину згвалтували.
Оксен кинувся, як на пружинах. Сперся спиною об дерево. Затих. В чорній бороді ворушилися жовна. Одною рукою стискував рукоятку автомата, другою дуло. Губи ворухнулися в страшному оскалі:
— Ну що ж. Спасибі тобі, земляче, за новини. Підійшов Василь Кир, звалив на Йоньку важкий погляд.
— А, це той, що артіль грабував та бігав до німців аемельку просити. Товаришу командир, — звернувся він до Оксена. — Позволь мені одвести його за кущі. Я йому артільний статут прочитаю.
— Що ви, хлопці, — злякано захлипав Ионька. —• Я тутечки ні при чім.
Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе:
— Ти чув, як сьогодні вночі гупнуло так, що півнеба зайнялося?
Очі Кира рвонули Йоньку за душу і погнали страх в грудей аж у п'яти.
— Чув…
— То ми ешелон із німаками в царство небесне пустили. То, може, й ти до них просишся? Так я тобі таку штуку присобачу до штанів, що смикну за шнурок — і полетиш до архангелів овець пасти.
— Залиш його, Кир, — нахмурився Оксен. За кущами почувся шелест, і два партизани внесли на прутяних носилках раненого. Він лежав, покритий шинеллю, і тихо стогнав.
— Ну, як він? — запитав Оксен у літнього чоловіка з медицинською сумочкою через плече.
— Погано, товаришу командир. Спокій йому треба.
— Розвідники ще не вернулися?
— Не чути.
— Зозуля!
— Єсть!
— Розстав вартових. Днювати будемо.
— Єсть.
Люди розташовувались на відпочинок і про Йоньку забули. Він сидів під дубом, зляканий, голодний, без курива і без корови: її кудись повели партизани, може, різати, а може, й доїть, хіба вони йому доповідали.
«Говорили дурневі: сиди дома. Так поперся. От тобі і вскочив. А як зараз нападуть німці, що я робитиму? В партизан оружія, а в мене? Хіба торбою кидатись буду? Ні, це таки вскочив… — журився Вонька, жадібно нюхаючи дим від партизанських самокруток. — Ані їсти, ані закурити», — і Ионька відчув себе полоненим.
Люди розмовляють стиха, покашлюють, а Йоньку такий бере інтерес, що й про куриво забув: он стільки їх, купочка, а німців не бояться… «Що їх тримає? Віра? Яка віра, коли наших не чути і не видно, а цих перетовчуть по одному, та й ділу кінець. Нещасні люди. Приречені. Мій хоч з армією відступив».
Ионька не витримав і попросив у одного з партизанів закурити. Той засміявся, потрусив кисетом:
— Кури, діду, на здоров'я.
Ионька згорнув цигарку, повеселів очима. Он Оксен ходить. При оружії і на шапці зірка, їхній Оксен, із Торянівки. Йонька аж очима заморгав: не віриться… Аж підвечір його розбудив Василь Кир і повів на кухню. Там Ионька оперезав котелок партизанської кулеші і зараз же виклянчив закурити. Оксен дав йому пачку цигарок, коробку сірників, відвів у кущики.
— Партизанські харчі треба відробити, діду, — усміхнувся Оксен у бороду. — Як зовсім звечоріє, я дам вам підводу, і ви відвезете пораненого на Голубів хутір, до своїх родичів.
Йонька поперхнувся димом.
— Влаштуєте пораненого так, щоб йому було якнайкраще і щоб жодна душа не знала, що він там є. Як тільки з ним трапиться щось недобре — тебе і твою рідню віддамо під суд. А доглянете — від Радянської влади вам буде велика подяка. З'явишся в Троянівку — рот на замок. Ну, йди, старий. А щоб тобі не страшно було, даю охорону — Василя Кира.
— Дай мені, Оксюшо, когось іншого, — зашепотів Йонька. — Бо це ж такий, що слово впоперек скажеш — і задушить на дорозі. Заповзявся він на мене. Грозить таке до штанів прив'язати, щоб аж у небо мене вознесло. Вгору летіти — сяк-так, а вниз падати? Це ж вірна погибель.
— А ти змовчуй — і все буде добре. І ще скажу тобі на прощання: не лізь, діду, до хліборобів-собственни-ків. В тебе два сини в Червоній Армії служать. Вернуться — як їм у вічі глянеш? За Федота не знаю, може, він тебе і не зачепить, а за Тимка ручуся: той наставить латок на твоїм заду.
— Це ти, їй-право, як у воду дивишся.
— Отож…
На Голубів хутір виїхали, як зайшло сонце. Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася на землю, заспокоївся — тепер їх ніхто не побачить. Кир ішов попереду, чорний, сильний, зітканий із ночі.
— Отамечки наче щось затаїлося, — прошепотів Ионька.
Кир зупинив підводу, пішов розвідати. Повернувся назад, лаючись. Нікого нема. То соняшники стоять над дорогою. Проїхали ще кілометрів п'ять. За вибалком уже хутір. Ионька підбадьорився, кілька раз збігав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою.
— Як ти гадаєш, Василько, прийняли б мене в партизани?
Кир досмоктав цигарку у коноплі:
— Тільки з мішком…
— А це ж для чого?
— Щоб ти своїх запасів по соняшниках не розносив, а при собі тримав…
Ионька ображено засопів, але змовчав. У вибалку зупинили підводу. Кир узяв пораненого на плечі:
— Ну, куди нести?
— За мною, Васю, за мною.
Довго петляли по бур'янах, сопли по густих, як вода, коноплях. Нарешті Кир не витримав:
— Ти — ковадло, а не провідник. Куди мене завів?
— Так ми ж із городів зайшли. Бур'яни — хат не видно.
— То, може, тобі очі прочистить? — сердито хекав Кир у спину Йоньці.
— Мниться, що вже знайшов. Оце ж братова кри-кичка. Тепер сюди, стежечкою.
Пораненого поклали в садку біля копички сіна. Кир залишився на варті. Ионька пішов добиватися в хату. Його не було так довго, що Кир занепокоївся і пішов до хати сам. Біля колодязя під вербою дві постаті.
— Не можу я, Ионько. І хутір, і мене спалять, і всю сім'ю замордують.
— А вони там не мордуються по лісах та болотах?
— Не можу я…
— Дам тобі на дві пари чобіт…
— Хоч і на десять…
— Мішок солі…
— І хутір, і мене спалять…
— Та втям собі, дурна твоя голова, що як прийде такий случай, то і хутір, і тебе і так спалять к чорту.