— Дізнаються сусіди, донесуть поліції.
— Дурень ти, брате, — сплюнув сердито Ионька. — Нам і так нема виходу. Не вбережемо того чоловіка — нас усіх перестріляють. Свої перестріляють. Я був там у них у лісі, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мої два сини на тій стороні, та і твій там воює. Так до кого ж тоді нам горнутися? Он я чув у лісі радіо, так то брехня, що Красна Армія розбита. Чув я голос із Москви: б'ються наші і фронт держать.
— Їм держать можна, а ми?.. Покинули, живи, як прийдеться…
— Ну, ти придумав що чи ні? — уже лютіючи, зашипів Йонька. — Бо я зараз сам піду і спалю тобі хату к чорту.
Він вихопив із кишені сірники і заторохтів ними. Кир потихеньку пішов у садок. «Напирає на брата, бо самому викруту нема», — усміхнувся в темряві Кир.
Через хвилю брати підійшли, але торг не припинявся :
— А чим же я його содержать буду?
— Чим найкращим: молоком, медом, маслом, — наказав Кир.
— А де його взять?
— Я тут з вами довго буду торгуватися? — аж заклекотів Кир.
— А дохтора де взяти?
— Це не твоя турбота…
Пораненого поклали в повітці. Кир залишився з ним наодинці.
— Ну, як тобі, Левко?
— Намучився і спати хочеться.
— Довіряєшся їм? Левко задумався:
— Поживемо — побачимо. Думаю, що до мене вони звикнуть і їм буде не так страшно, як тепер. Упевнений, що мене тут не викажуть. Дядько знаєш, як думає: я-то нікому не скажу, аби другий не проговорився. А все ж таки на всякий випадок додай мені патронів до пістолета.
Кир підсипав із кишені набоїв, потиснув гарячу руку Левкові:
— Лікаря ми будемо присилати час від часу. Ок.сен обіцяв, а ти його знаєш.
Левко усміхнувся.
— Жаль, що я не біля вас…
Вони помовчали, попрощалися, і Василь вийшов із повітки.
На другий день Йонька набрав у брата харчів і вирушив додому. За хутором шмигнув у кукурудзу і сидів, доки дочекався: якась старенька бабуся вела корівчину пасти. Вискочив Йонька, мов ярковий вовцюра, відняв у бабусі налигач і повів корову на Троянівку.
— Святий Миколо-угоднику, заступнику роду християнського, возверни утрату мою, я ж тільки молочком на світі й жила, тільки ним і годувалася, — голосила йабуся на весь рот і заламувала руки.
— Хвали бога, що кусок хліба є, а ти ще й молока просиш, ласуха яка виськалася… тудить твою… — лаявся Йонька, злодійкувато позираючи на всі боки.
— Душогуб! Щоб тобі руки повикручувало, а ноги каменем потрощило.
— Ти довше погавкай, то я тобі й без каменя потрощу. Сказано: у мене сім'я дванадцять душ, повинен я її чимось годувати чи не повинен?
Баба дибала за Йонькою кілометрів шість, а потім відстала. Він зітхнув з полегшенням.
«Слава богу, відчепилася. А ця, може, й не така дійна, а все ж молоко буде», — радів Йонька.
Але радість його була передчасною. Корова здумала про домівку, вирвалась і подрочилася на хутори, так що Йонька тільки плюнув їй услід і потяг на Троянівку.
Х
Там, де колись була сільська лікарня, тепер казино. Вечорами музика, веселі, з підвиванням «тірольські пісні, нудне терликання губної гармошки.
З офіцерами гарнізону вечеряє і обідає комендант. Кожного разу він заходить у супроводі денщика, вертлявого і меткого ельзасця, який прислужує йому за столом. Отто Штаубе заходить у мундирі, лайкових рукавичках і наваксованих чоботях. Рукавиці, кашкет, як велить порядок, залишає в передпокої, оглядає в дзеркальце сухе, медальне обличчя з дрібними крапельками ластовиння на горбатому носі і верхній губі.
Деяку секунду суворо дивиться на денщика. Денщик говорить, що пан комендант з дня на день молодіє — клімат Росії сприяє його здоров'ю. Отто Штаубе кидає на нього поблажливий погляд і з суворою міною на обличчі заходить в товариство офіцерів.
Офіцери знають, що коли Отто починає розповідати про молочницю Ельзу, значить, він п'яний; коли ж він виймає із бокової кишені портмоне і починає шукати її фотографії, — дуже п'яний; починає цілувати пляшки — смертельно п'яний. Тоді від нього нічого веселого не доб'єшся. Офіцери тоді кивали денщикові, він брав вана попід руки і волік із залу в другу кімнату. Завжди Отто заходив у зал твердим кроком і, витягши руку, кричав: «Хайль Гітлер!» Але на цей раз він зайшов інакше, тобто він і привітався, і посміхнувся, але всі помітили, що з ним трапилось щось незвичайне.
— Панове, — крикнув він, вимагаючи тиші, — сьогодні я покажу вам щось надзвичайне.
Всі перестали їсти і пити і з увагою застигли за столами. Він потихеньку відкрив двері в передпокій і щось крикнув денщикові. Денщик підійшов до Юлі, що стояла в куточку, і злегенька підштовхнув її в спину. Вона чула гул голосів, дзенькіт посуду, чужу гаркаву вдову і розуміла, що там сидить багато людей. Денщик ще раз підштовхнув її.
— Панове! Перед вами жінка російського офіцера. — Отто різким рухом зірвав з неї плащ.
Офіцери ахнули: перед ними в обірваних чорних шовках стояла російська жінка небаченої краси, і ця краса засліпила усіх, як блискавка. Вологе від дощу волосся різко відтіняло бліде обличчя, великі єгипетські очі дивилися різко, з холодним полиском. Юля посміхнулася, закриваючи лахміттям груди і коліна. І ця посмішка гарячим струмом пройшла по офіцерах — вони, завойовники всієї Європи, вперше побачили таку посмішку, в якій не було ні кокетства, ні приниження, в ній було нічим не замасковане глузування.
«Так як же, — говорили та посмішка і ті очі, — ви дивитеся на мене, на беззахисну жінку, і вам не вилазять від сорому очі? Так оце ті офіцери, у яких є поняття про честь? Ні, наш радянський командир не зміг би дивитися на німецьку жінку, яка була б у такому. стані, як я». Вона посміхнулася ще глузливіше і відвела очі. В чужих, остовпілих очах вона не знайшла честі. З кожної пари очей холодними зміями впиналася в її класичне тіло твариняча пристрасть.
— Шьон, шьон, — зацмакали офіцери язиками, поблискуючи очима. — Шампанського для панінки! — викрикнув один із офіцерів і простяг руку до невідкритої пляшки.
Молодий офіцер-пруссак в чорній есесівській формі і з шрамом на щоці притримав його руку і, лютіючи . очима, виліз з-за столу. Він обійшов навколо Юлі, розглядаючи її з ніг до голови, вирвав у коменданта стек, поторкав ним шмаття одягу, кривлячись у сардонічній посмішці. Потім краєм стека підвів Юлине підборіддя і глянув на неї своїми холодними сірими очима, в яких закипала скажена злоба. Юля, ледь-ледь примружившись і усміхаючись, дивилася на нього спокійно, тільки жилка на шиї пульсувала швидше. Він зрозумів значення її погляду і, насупивши брови, грубо, по-солдафонськи штовхнув її стеком у живіт. Вона відсторонилась від нього, але продовжувала усміхатись. Очі її говорили: «Так оце я бачу на власні очі істинний дух європейського рицарства? »
— Панове, ця дівиця була б доброю дояркою на фермі мого батька, — сказав він нарешті, і всі засміялися від його слів, а найгучніше комендант.
— Панове! — підняв він руку, перекриваючи своїм голосом офіцерський гамір. — Дізе метхен може працювати не тільки на фермі пана Хільберта, але й офіціанткою в нашому казино. Коли вона прислужувала російським офіцерам, то чому не може прислужити німецьким? Правду я кажу?
— О! Чистісінька правда! Гох!
Офіцери підняли бокали і випили, більше не звертаючи уваги на Юлю. Комендант глянув на неї і, зробивши рукою енергійний жест, засвистів, як на собачку, якої господар більше не хоче бачити.
Товмач провів Юлю довгим широким коридором і, відкривши двері, показав їй кімнату, додавши, що-за наказом коменданта оце тут їй відводиться мешкання і що про неї не забудуть і по можливості робитимуть усе для того, щоб їй було не скучно. При останньому слові він усміхнувся і закрив двері на ключ.
Юля залишилася сама. Кімната, в яку вона зайщла, була невеличка, з двома вікнами, що виходили на Та-шань. В ній смерділо солодкувато-нудотним запахом, і цей сморід викликав у Юлі приплив нудоти. Вона підійшла до загратованого вікна і пальцями відчинила його. Свіже повітря вдихала жадібно, захльобом, відчуваючи, як нудота відступає від горла і голова свіжіє.