— Візьми, .дитино, відерце та принеси мені води з Ташані, бо треба картоплю помити.
— А в вашій річці гадюк нема?
— Нема. Одні жаби. Але ти їх не бійся, вони тебе не з'їдять. Отак цією стежечкою і йди.
Юля взяла відро і, високо, як чапля, підіймаючи ноги, побрела травищем до ріки.
Сонце вже підбилося височенько, і косарики звалили чимало трави. Косили без відпочинку і перекуру; в глибокій, як торба, кишені Йоньки даремно бовталася погасла люлька. Три перші косарі йшли дружно ї невтомно, а Федот розучився володіти косою — відстав, зіпрів, сорочку хоч вижми. Гаврило, накульгуючи, ішов першим, ручку брав широку і гнав, як на конях. «Розходився, хоч в'яжи», —злісно шепотів у нього за спиною Тимко і нарешті не витримав:'
— Ставай, Гавриле, на перекур. Ти на батька не дивися. Він такий, що за власну вигоду сам трупом ляже і нас із собою покладе.
Брати повстромляли коси і присіли на холодному валкові трави. Придибав і Йонька, стираючи з лоба брудну юшку, роздобув із кишені люльку і заходився натоптувати її тютюном.
— Оце, синочки, де ми косимо, — найкраща трава. При грозах достигала. Соковита буде.
Йоньку охопило те ожвавлення і доброта, яка запановувала ним завжди, коли добре вдавалося діло, і він гомонів собі та гомонів, попихкуючи люлькою. Федот сидів у холодку, знявши сорочку, просихав тілом на легенькому вітерці, блаженно покректував. Біле, аж сине, тіло його запалилося на сонці, почервоніло на спині та шиї.
— Що? Втомився? — співчутливо глянув на нього Йонька. — А ти дуже не рви, бо тоді й руками не рушиш. Ей, Гордію! — закричав він високому і колись, мабуть, сильному, а тепер уже висохлому, жилавому і сутулому дідуганові в білій полотняній одежі. — Іди на закуренцію.
Йонька запрошував його не через те, що йому так приємно було поговорити з Гордієм, а через те, щоб він не скосив ручкою більше за той час, доки вони будуть відпочивати.
— Багато, мабуть, скосили! І Денис же косить?
— Еге ж. Косить. А батько штани носить, — обізвався здалеку Гордій, витираючи травою косу і застромлюючи її кіссям під верболозовий кущ. — Яка то в лихої матері косовиця з ружжом? Начепить його, як дурень тайган, та й никає по лозняках. Раз косне — десять раз в лози гайне. Отака й робота. Побив би, вражого сина, так не подужаю. Здоровий, харцизяка.
Останні слова Гордій доказав уже біля гурту і теж сів на валок. Денис сів із ним поряд у вилинялій, як старе морське вітрило, сорочці, полатаних чорних штанях і босий. Вилицювате, розбійницьке, з нахабними очима лице його було розімліле від спеки і ліниве. На батькові слова він не звертав уваги, так наче не про нього говорилося.
— Уже я те вужжо до скількох раз бив на цурупалки — а він його шворками перемотузує — і далі своєї, — скаржився Гордій, але в його наріканнях не тільки не відчувалося злоби, а, навпаки, звучала гордість і замилування непокірним характером сина.
— Ну, а як твої косарі? Ти, значить, цілим виводком приїхав? Здоров, здоров, сину, — привітався Гордій і залізною хваткою стиснув руку Федота. Гордій уже давно знав, що Федот приїхав, помітив його, як тільки той прийшов на сінокіс, але зараз навмисне удавав із себе незнайка і поводив себе так, ніби перший раз побачив, тому що знав, як приємно для батька, коли його синові приділяють багато нарочитої уваги і дивуються його успіхам.
— Надовго прибув до рідного дворища?
— Хіба тепер надовго відпускають? — журливо відповів за сина Йонька. — На день-два залетить — і марш-марш далі.
— Гм. Воно так. А що ж то за баришня біля казанка порядкує?
— Жінка… — неохоче відповів Федот.
— Гм. Якого ж вона роду? Городська чи, може, з селян?
— Вона з учоного сословія, — пихнув із димом Йонька.
— Знай наших! Молодець Федот! А чим же й твій син, Йонька, не вчений? Уже б йому кубиків не почепили, якби він того не заслужив. А мій, стерво, не схотів учитися, — з жалем зітхнув Гордій. — Скільки я на йому того пруття побив — до неба тин можна було б загородити! Та все даремно. А силою, силою взяв. У Троянівці його ніхто не погула.
Старий пожвавішав, очі його молодо заблищали.
— А йди сюди, Денисе, — покликав він сина, що, відійшовши від гурту, дрімав під кущем.
Той підійшов, сердитий і похмурий, що йому не дали подрімати, ліниво повернув шиєю, як віл у ярмі:
— Ну, чого?
&n bsp; — Давай з тобою поборемося! Хай он Федот подивиться, який ти у мене виріс!
— Я ж вас, тату, поборю.
— Що?! — схопився Гордій, заправляючи в штани висмикану під час косовиці сорочку. — Так от же я тобі, сопляку, втру носа!
Денис нічого не сказав на таке нахваляння, а тільки мовчки став готуватися до поєдинку. Тугіше стяг на животі ременяку, скинув верхню сорочку, мабуть, для того, щоб не порвати її при боротьбі, і, розставивши ноги та вбравши голову в плечі, став підчи-гувати свого супротивника, виграючи мускулами і по-ворожому блимаючи на старого, що теж зняв сорочку і звернувся до Федота:
— Вируч мене, сину! Бачу — на тобі ременяка добра. Дай мені на часинку, бо він, сатана, мені поясок порве — без штанів додому піду.
Федот швидко зняв із себе командирський ремінь і передав Гордієві. Той підперезався, широко розставив поперед себе руки і пішов назустріч Денисові. Вони сходилися тихо і мирно, так ніби йшли обійматися, а не боротися, а коли між ними залишився один крок відстані, як по команді, зупинилися, промацуючи один одного очима і вибираючи кращі і вигідніші місця зажиму. Якусь секунду стояли в напруженні, потім рвонулись один до одного, схопилися, вперлися один у одного плечима і хитро, пружно заходили ногами, вибираючи вигіднішу позицію для ривка. Так вони пройшли кілька раз, не розпочинаючи боротьби, хоч пильне око могло б помітити, що обидва супротивники накопичують силу: кола, які вони раніше робили, тепер зменшились, і було видно, що скоро розпочнеться боротьба. І дійсно, Денис зненацька рвонув на себе батька, намагаючись підняти його у повітря, але ноги Гордія були ніби вмуровані і від землі не відривалися. Тоді Денис стиснув старого за поперек і почав його гнути. Старий тріщав, але не гнувся. Тоді натис Гордій зі всієї сили, натис так, що Денис поблід і зігнувся, як лозина на вогні. Уже зажав старий грудьми голову сина, підім'яв її під себе — напирала стара степова сила на молоду, виміряючи її витривалість. Пружинив ногами Денис, випинався тілом, а вирватися не міг. Але скоро він відчув, що пальці старого вже не так міцно тримають його за ременяку, що батькова сила вже не так нещадно жме його до землі, і напрягся тоді син, ворухнув козацькою силою, труснув старим, як гроза дубом, вивернув його з корінням, поклав на м'який покіс.
— Еге ж, — виправдовувався, відхекуючись, старий. — Якби ти мене під силу не взяв та не підставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!
Денис витер рукою піт з лиця і мовчки сів на покіс. Волохаті груди його ходили, як морські хвилі в бурю.
— А що, забули хіба, як я торік вас у клуні брязнув?
— Коли?! — аж підскочив Гордій. — А не бреши, лобуряко, що ти мене торік на солому у клуні брязнув, бо то тобі вві сні таке приснилося, а насправді такого ніколи не було.
— Не було?
— Атож.
— Так тоді ж давайте ще раз поборемося, — сказав Денис і знову почав готуватися до повторного поєдинку. Хто знає, чим би воно закінчилося, та в цей час підсунув Гаврило картуз і сказав голосно:
— А гляньте лишень, що воно тюпає лугом? Чи косар якийсь, чи, може, з колгоспного начальства хто?
Всі притихли і якнайпильніше розглядали людську постать, що наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. І тоді всі по лисині, що блищала на сонці, впізнали бригадира Прокопа.
— Чого це він розмахався? — насторожився Ионька і взявся за косу.
Гордій із Денисом також відійшли на свою ділянку і теж розібрали свої коси і зайшли на свою ручку.
А Прокіп уже не йшов, а біг і розмахував не тільки картузом, а обома руками і щось кричав, тільки здалеку не було чути.