Тимко зірвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.
— Пішли до Махоткіна, — тихо наказав він.
— Чого? Хіба він і мене викликав? — не второпав Марко.
— Пішли, даси відповідь за те, що дезертира покривав.
Марко схопився руками за сосну, злякано запросився :
— Не губи мене, не карай, Тимку… Що ти робиш? Тимку… пусти, пусти мене…
Тимко стояв перед ним задиханий і гнівний:
— Бичачий оривок. Ну що мені з тобою робити? Нцтовкти твоїм дурним лобом об сосну шкода — всохне. Вона хоч тінь дає, а ти на якого чортового батька живеш на світі?
Тимко сердито плюнув і пішов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз:
— Тимочку, а ти не заявиш на мене?
— Цить, ратиця коров'яча! Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде. А його тепер не знайдеш.
Полягали. І вперше Тимко задумався над тим, що в житті не так усе просто, як йому здавалося. Навіть серед односельчан виявилися хороші і погані люди:
одним можна вірити, іншим — ні. «Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього» люди на смерть підуть, а він у батька на пасіці медок тріскатиме. Земляки земляками, хоч ще ні бійці, ні стрільці, а так собі, горобці, одначе треба мені ширше очі розплющити».
Перед світанком зробили «підйом»:
— Троянівка, ворушисьі В темряві загомоніли люди:
— Ти куди торбу тягнеш? Думаєш, як темно, то не бачу?
— Хлопці, хто взяв онучі, признавайтесь. Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.
— Стрункої.
Темний чотирикутник завмер.
— Кроком руш!
Овечим потоком хлинули в пітьму, наскакували один на одного, лаялися.
— Припинити розмови!
Петлювали лісом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали рахувати людей: один з одного кінця, другий — з іншого. Коли сходилися на середині, виявилося, що не вистачає одного ряду, рахували знову.
Відсталих не було.
Колону повели далі.
Світало. З темряви поволі виступали стовбури дерев, угорі, між кронами, світлішали небесні озерця.
Знову зупинилися. Сержанти забігали, рахуючи людей. Якісь два військові ходили слідом за сержантами. Потім всі четверо відійшли набік, щось поговорили між собою, і сержанти пішли в ліс, а командири стали поперед колони і повели далі, з лісу.
— Куди нас ведуть? — шепталися в колоні.
— Приведуть — довідаєшся.
— Спати хочеться — очі злипаються.
— Браття, в кого є на цигарку?
— Так не дозволять же.
— Яв рукав…
Після перепочинку — походом далі.
За кілька днів пройшли Слов'янськ, Костянтинів-ку, Дружківку, заколесували по Донбасу, шукаючи загадкову і невловиму, як міраж, військову частину. Висловлювалися різні припущення. Одні говорили, що їх перекидають на Далекий Схід, інші — в Середню Азію, треті — кудись за кордон, у Персію, чи що…
— Пропадемо, — бідкався Марко. — Як будемо жити, коли балакати по-їхньому не вміємо?
Найгірше те, що люди, надіючись, що їх скоро обмундирують, брали найветхіший одяг, і тепер він розповзався на осінніх дощах, взуття рвалося, сухий пайок закінчився, і люди голодували. Уранці прибули на станцію Яма, яку недавно бомбили німецькі літаки. Склади горять, у рейках ще не стих бомбовий гуд, на колії — ешелон з пораненими. Один вагон сплющило, як консервну банку, перекосило двері і вікна, всередині стогнуть поранені, санітари метушаться з носилками, але ніяк не можуть дістатися досередини. Здоровіші поранені в піжамах, білих сорочках, а то й просто голі, по пояс похрещені бинтами, сходяться звідусіль у мазуті і вугільній пилюці — ховалися од бомб під паровозами, в шлакових ямах, в бункерах для вугілля. Військовий лікар ходить за начальником станції і просить відправки: ще налетять раз — кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Ранені.
Залізничник не обзивається, він заклопотаний. Він розшукує аварійну бригаду, яку теж розігнало бомбами.
Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у житті бачив він стільки покалічених людей. «Видно, там жорна величенькі, як от стільки людей перемололи», — думав він, спотикаючись об рейки. X? прихід на станцію помітили, і начальник станції аж задихнувся від радощів: от стільки людей привалило, та ще й здорові-здоровісінькі. Ану зараз їм кайла В руки, хай розчищають колію. Хлопці торби на шпали — і за роботу. Нальотів не було. Люди працювали спокійно. Ранені перемовлялися крізь відкриті вікна, шукали земляків, руками, на яких позасихала фронтова грязь, подавали махорку і дещо з їжі. Тимко з Марком працювали напроти командирського вагона. Один раз із вікна висунулася рука з пачкою цигарок. Марко побіг до вагона, вернувся блідий, губи його тремтіли:
— Там Федот… Он той, що на середній полиці.
Тимко кинув лопату і в два стрибки вже біля вікна. Дивиться і нічого не бачить, тільки білу сорочку. У дверях вагона — медсестра в білому халаті. Він до неї:
— Пустіть мене. Там мій брат. Лейтенант Вихор. Сестра скидав халат:
— Тільки швидко, щоб не застав начальник, ешелону.
Тимко плутається в рукавах, халат не зодягається, він його на спину. Проходом іде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загноєним гіпсом, духота. «Де ж він тут е? Котрий із них брат? Чи отой, що сидить, скулившись, і, притримуючи ліву руку, хитається, як завідна лялька, чи отой, що витягнувся під марлею, як мертвяк?»
— Тимку! Брате!
Тимко озирається і бачить його на середній полиці. Він лежить горілиць, і права рука його в білих риштуваннях. Він сухий, маленький, від нього несе міцним димом.
— Брате…
У Федота щось перекочується в горлі і роздуває
тоненьку шию. По нижній частині обличчя пробігав судорога.
…Ташань, Ташань, голуба ріка, конопляний дух над оселями, журлива пісня надвечірня, одинока зоря над млинами… Де ви? Куди поділися?.. Тимко хилить стрижену голову, притамовує віддих у грудях:
— Де ж тебе поранено?
Федот злизує язиком осугу з губів:
— Під містечком Радеховим у першому бою.
— Як жестам, на війні?
— Погано, Тимку… Людей убивають… А мене ось… — і Федот показав очима на біле риштування, на якому лежала загіпсована рука.
За вигоном хтось бігав і кричав: «Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?» Федот боляче і досадливе:
— Уже й так дали кип'ятку… Душа горить…
Раптом Федот схопився з полиці, очі його зробилися такими гострими, що зрізали б камінь. В них задиміло атаками і чужим далеким криком: «А він пре, гад, і жито толочить. А ми трупами слалися… І по тих степах ще й досі смаленими гімнастьорками нашими пахне…» Його вдарило щось по горлу, і голос обірвався. Він кинув голову на подушку, тремтячими повіками видавив з очей дві світлі крапельки… На голові поміж рідким волоссям голковими жалами виступив піт. Сухорляве, уже роз'їдене війною обличчя було жовтавим і якимось страшним на білій-білій подушці…
«Ох, як же тобі тіло зім'яло та покалічило, а душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська», — перековтуючи жаль, подумав Тимко і прикрив братові простирадлом ноги, — і це було першим знаком уваги до нього за все життя, за все життя. «Що ж між нами ходило, чорне та зловісне, що жили ми з тобою, як чужі. Мабуть, оте троянівське, домашнє. А тепер прийшло до народу лихо — і забулося все, і гірко згадувати його, бо і для нас із тобою велике лихо, брате…» Тимко стояв, знявши картуза, і чорна грудка злості на брата розтавала у його серці:
— Може, тобі чого треба, Федоте, то я збігаю на станцію, куплю…
Федот звівся на лікоть, але те, про що він думав і горював, ще не зійшло із його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, і мучило не тільки в цю хвилину, а віддавна, бо, як додивився Тимко, залишило свої сліди: Федот постарів, посуворішав і тепер був дуже схожим на Йоньку: щось дразливе і вередливе поселилось на його обличчі.
— Нічого мені не треба, — відповів він якось сердито, але згодом подумав, поліз під подушку і, вийнявши з-під неї гаманець, дав гроші. — У нас оце якраз яблука падають… Вийдеш на світанку, а вони — бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні. Теплом літньої ночі віддають. — Далеке, троянівське пропливло мимо обох братів. —Ота яблуня, що до Павла Гречаного гіллям. Пам'ятаєш, Тимку, як він наших яблук об'ївся, а тоді голим животом по спориші лазив? Мати кажуть: «Павле, то ж так лікуються, як меду об'їдяться», а він голову підняв та й каже: «Від яблук також. Вони теж солодкі».