— Не так зробив, — засміявся секретар. — Брязкоту буде багато. Пістолет поклади в бокову кишеню, а обойми порозсовуй по інших. Незвично? Нічого, звикнеш. Ну… бувай здоровий, щасливо тобі залишатися. Бережись і даром голови не підставляй. Ну, чого став? Іди.
І як тільки Оксен вийшов із кабінету, мішкуваті щоки старого затремтіли, і він кілька разів стис долонями скроні, щоб заспокоїтися.
Коли Оксен нпйшов на вулицю, бійців уже не було. На тому місці, де вони робили перепочинок, валялися папірці, недопалки, банки від консервів. Оксенові не гаялося їхати в Троянівку. Він сів у скверику навпроти райкому і довго дивився на скромний сірий будиночок. Пригадувалося, як багато років тому він, демобілізований кіннотник, в довгій шинелі будьоннівця та при шпорах, вперше зайшов сюди. Секретарював тоді безрукий моряк, веселий, безстрашний чоловік. Забачивши Оксена, вигукнув:
— Наша ескадра поповнюється. Ура!
І довго розпитував про туркменські степи, басмачів, тужив за морем і, як найдорогоціннішу реліквію, показував стрічки з безкозирки, на якій золотом було витиснуто: «Звонкий». Які люди! Які тільки дорогі люди проходили цими східцями! Звідціля пішов моряк у село і відстрілювався від банди до останнього набою. Йому вирізали ножами на мертвих грудях якір і так його поховали отут, у сквері. Он де його могила — кам'яний обеліск, а вгорі зоря.
З цього будиночка ревкомівці стріляли по махновцях, а потім билися в степу до останньої шаблі, їм теж поставлено пам'ятник під лісом, на старій козацькій могилі…
Тут кувалася і його, Оксенова, пролетарська совість. Тут, у цьому будиночку. Стільки разів приїжджав він сюди на наради, на партійні збори, стільки вислухав добрих слів, стільки разів «пробирали» його в своєму кабінеті Корніенко і брати-комуністи, і йому тяжко і гірко було від їх слів, але він знав, що все те сказано на добро.
«Ось як буває, —думав Оксен, сидячи на лавочці. — Жили тут найчесніші серцем, сперечалися, сварилися, дружили, будували, а тепер все кидай і йди…»
Жаль стусонув Оксена в душу, від похнюпився, але не поник головою. Вітер заносив його кіптявою, то знову відслоняв землі та людям, а він 'усе сидів і сидів бо в нього тепер мінялася душа… Літній чоловік і дві молоді дівчини вигнали із провулка череду корів. В одної з корів набрякло вим'я і вилюжило по дорозі молоком. Телятка хиталися на тоненьких ніжках. Одне зайшло до скверу і зупинилося перед Оксеном, ніби питаючи: «Куди нас гонять?» Оксен простяг руку, воно обнюхало і лизнуло. Оксен вийняв шматок хліба, що залишився від сніданку. Теля довірливо потягнулося мордочкою. З'ївши, знову наставило очі.
— Більше нема, — сказав Оксен. Захекавшись, у скверик вбігла дівчина з хворостиною.
— Ану, тпруч, капосне. Мабуть, їсти просило? — посміхнулася вона до Оксена. — Таке балуване, що лихо.
— Звідки гоните?
— З Черкащини. Женемо, женемо, та не знаємо, де край. Думали, за Дніпром, а він й сюди прорвався. -Ну, ходімо вже, — і потягла телятко за нашийник. «Тварині і тій не хочеться покидати рідні краї».
— Що ти тут робиш? — проговорив хтось ззаду. Оксен обернувся. Перед ним стояли Гнат і Кузьма. В Гната на поясі добавилася ще одна бомба, а в Кузьми добрий, зовсім новий хомут. Від нього так і несло солідолом.
— Був оце в райвиконкомі — вакуація. Як ти думаєш, кого в першу чергу відправляти: людей чи іму-щество?
— І те, і друге. Де подів Кузя?
— Віддав властям. Хай розбираються.
— Даремно.
— А ти звідки знаєш, даремно чи ні? — аж підплигнув Гнат. — Війна — це тобі не в квача грати. Сьогодні він про Радянську владу брехні розпускає, а завтра на активістів покаже, щоб їх на вішалку потягли. І ти тут не висиджуйся на сонечку, а поїхали додому вакуацію робити.
Оксен мовчки сів на лінійку, засміявся:
— Тебе, Гнат, постав на перехресті, — німці нізащо не підійдуть.
— А ти не скалься. Ось як нажмуть на хвоста — і ти попросиш оту качалку, що свинцем хлипа.
— Давайте швидше поганяти, а то в райсоюзі роздумають та ще хомут відберуть, — бідкався Кузьма.
II
Командири зупиняли по дорогах бійців, що відбилися від своїх частин, і завертали в окопи, вириті на дніпровських схилах.
Сім днів витримував атаки підрозділ Дороша, і нарешті залягла тиша. Дорош посилав зв'язківців до сусідніх підрозділів, але зв'язківці не поверталися назад. Тоді він вирішив послати сержанта Чохова на лівий край, де, як було чути по стрілянині, хтось відгризався. Дорош наказав зібрати всіх людей, що відбиваються на лівому краї, наявну зброю і привезти до нього з тим, щоб тримати під постійним обстрілом переправу німців. Дорош провів Чохова до шелюгів.
— Щоб на світанку був тут.
З Чоховим ішли Чумачснко і Огоньков.
— Дивіться, хлопці, на вас уся надія.
Бійці по черзі потиснули Дорошеві руки і зникли в темряві. Ішли довго. Було так темно, що бійці губили один одного, хоч крокували поруч. Мрячив дощ. Із-за горбів злітали ракети, але ні Чумаченко, ні Чо-хов не знали, чиї вони — ворожі чи наші: за дощем трудно було вгадати, на якій відстані вони падають. Десь дудонів кулемет, стріляли міномети.- Вибухи спалахували по горбу, в тому напрямку, куди йшли бійці.
— Дуже праворуч узяли, — зупинився, роззираючись у темряві, Чохов. З його плащ-палатки стікала вода. Чумаченко подивився на компас.
— Нічого. Ще трохи пройдемо — і подеремся на горб. — Він прислухався. — Чий кулемет б'є? Чохов витяг шию, затаїв подих.
— «Максим», короткими чергами.
І знову, згинаючись у три погибелі, вони побрели далі, а через годину вже дерлися на горб. Дощ перестав. Хмари розійшлися.
Враз Чохов, який ішов попереду, зупинився і став на коліна.
— Ідіть сюди, хлопці, — тихо покликав він. — Гляньте.
На піску лежало два трупи. Один горілиць, розкинувши ножицями ноги, другий на животі, зарившись лицем у пісок. Боєць лежав босий, тримаючи в руці порожнє відро; на шиї, зв'язані між собою шнурками, висіли черевики. Поза бійця говорила про те, що він був забитий якраз в той момент, коли із , всієї сили дерся на горб. Бійці мовчки постояли над трупами і рушили далі. Вони знову уздріли поперед себе якийсь предмет дивної форми і коли підійшли ближче, то побачили розбиту гармату, що лежала колесами вгору, а жерлом униз.
— Стій! Пароль! — крикнули на них із-за гармати.
Бійці зупинилися, промацуючи очима пітьму, але нікого не побачили.
— Хто такі? — знову запитали із темряви, і почулося клацання затвора.
— Ми із Н-ського полку.
— Пароль?
— Який в чорта пароль? Веди нас до командира. Темрява затихла.
— Коли пароля не знаєш, — лягай на землю і не ворушись.
— До командира веди, бо так гранатою і торохну, — пообіцяв Чумаченко.
У відповідь гримнув постріл, куля цвіркнула десь вище голови Чумаченка. Він упав, голосно лайнувшись. Через хвилину з того місця, звідки стріляли, обізвався насторожений бас:
— Підходь ближче. Роздивимося, хто такі. Бійці підійшли. В окопчику, по шию в землі, стояло троє людей: двоє з гвинтівками, третій — з кулеметом.
— Хто тут командир? — сердито запитав Чохов.
— Я, — відповів широкоплечий велетень у розхристаній шинелі.
— Хто вам дозволив стріляти по своїх?
— А хто вас розбере в таку поноч, свої ви чи чужі.
— Я сержант Чохов. Від імені свого командира наказую вашим людям слідувати за мною.
— Такечки й побіжимо…
— Я наказую!
— Вас тут до бісового батька таких, що наказують, а ми тільки лейтенанта Красючкова слухаємо.
— Ведіть мене до нього.
Велетень у шинелі рушив ходом сполучення, зачіпав плечима за стіни, і пісок сипався за чоботи і за шинелю. Добралися до самої вершини горба, звідки видно було придніпровську рівнину, вкриту темінню ночі.
— Ось і наша хата, — показав провожатий вет-хенький бліндажик, обставлений тинками, плетеними із лози.
— Де лейтенант? — запитав Чохов.