Але одного разу на повному розгоні він зупинив косу і, кинувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитями сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця — ромашка. Це, мабуть, була найпрекрасніша в світі квіточка: рівна, висока, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою, в білих ніжних прозорих пелюсточках голівкою, ще й зверху прикроплена дрібною, як вістря стальної голки, росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квіточку називають невісточкою, і те, -що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його, і він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усміхаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: «Невісточка, невісточка», — і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї-росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.
«Трінь-трінь, трінь-трінь!»—почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, заляскало, затанцювало, заграло, як музика: «Дід Інокеша клепає коси, — усміхнувся Тимко. — Ач, як розходився». І йому пригадалася одна весела примовка, яку він знав ще в дитинстві і став повторювати її в такт помахам коси. Він почирав фразу, як тільки з розгону замахував косою, і закінчував її лише тоді, коли коса, зрізаючи соковиті стебла, виходила із трави:
Косарики плужки кують,
Косарики плужки кують…
«І зозулі кують, щастя-долю дають.
І ми з Орисею…
Що з Орисею? Ах, так!.. Невісточка. Вона ж невісточка». Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою. Він озирався ще кілька раз, і довго вона ще біліла здаля, дякуючи за той захист і турботу, яку він проявив до неї.
Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарі зібралися веселим гуртом до багаття, на якому доварювався смачний куліш, він також присів із ними, і на обличчі його було щось надзвичайне, що кидалося усім у очі, хоч ніхто до ладу не знав, чим воно викликане і що воно означа. Навіть Марко і той помітив це і спитав його:
— Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тільки засміявся і так здавив Марка за плечі, що той аж вискнув.
— Хлопці! Підходь закурювати! Ну! — весело закричав Тимко і розшморгнув кисета. Коли він обійшов косарський круг — кисет був уже пустий.
— Оце так! — лаяв його Марко. — Усім догодив, а сам лишився без тютюну.
— Нічого. В мене дома ще є, — весело підморгнув Тимко і, відмовившись від вечері, пішов лугом до Та-шані.
— Що це з ним сталося? — дивувались косарі. — Чи не ташанська русалка його прилоскотала?
— А чого ж! Хлопець молодий.
Забравшись у глухі нетрі, Тимко сів біля річки і довго дивився на чорну холодну воду.
На верболозах скакали рожеві відблиски багаття, що його розіклали косарі; від вогнища долітали лункі голоси, сміх, покашлювання, чиясь тиха, впівголоса, пісня. Іноді, коли вогонь розгорався ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей, маленькі і ніби круглі, з великими незграбними тінями на землі. А коли хто-небудь підводився, то з ним підводилася і розпрямлялася його тінь і ставала такою довгою, що перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися коні, і їхні силуети то появлялися в світлі вогнища, то знову зникали в темряві; часом дим ішов угору, а часом слався по землі, сивиною, як туманом, покривав луг і пахнув сирими дровами, гіркувато смердів підпаленою корою. Тоді Тимкові здавалося, що то не косарі, а мандрівні цигани сидять біля казана і мішають у ньому зачакловане вариво.
Приколисаний чарівною тишею, свіжістю води і лугу, Тимко був настроєний на думи і згадував тепер тільки те, що було близько його серцю. Пригадувалося йому, як весняними вечорами, коли пахло талим снігом і вийшла з берегів, скреготіла льодом Ташань, вони з Орисею цілими годинами вистоювали на ташан-ському мосту і вона горнулася до нього, гаряче дихаючи йому в лице, веселим шепотом повідаючи йому, що в їхньому садку уже зеленіє з-під снігу барвінок і що вона вже пробувала з берези сік. Коли ж він на те її щебетання говорив щось грубе або часто навіть сороміцьке, вона холодною долонею, що справді пахла березиною, затуляла йому рота. А коли він і від цього не вгавав, кусала його жартома за вушко гострими і щільними, як у мишки, зубами. Не боячись ні холодних вітрів, ні задушливих туманів, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як тріщить лід, довго мовчки дивилися на воду, що пливла з-під моста, і від того довгого глядіння їм здавалося, що не річка, а вони з мостом пливуть кудись далеко-далеко в погоні за своїм щастям.
Часто вони бачили різні дива, які несла на собі річка: відломлений шматок крижини, на якій ріс очерет і махав сухими китицями, безсило повісивши вниз мітелочку, як приречений на страту каторжанин голову. їм було жаль того сухого очерету, бо вони знали, що на нього наляже здоровенна крижина, зімне, закрутить і похоронить у глибині, і вже більше ніколи він не вирине і не буде шуміти на цій землі. Хоч вони обоє були молоді, проте розуміли, що їхнє життя також подібне до весняної ріки, що в ньому також є свої крижини, які накривають людей і ламають їх, як той очерет, методично і безжалісно. Орисі ставало страшно.
— Ось ми з тобою разом, — часто говорила вона. — І здається, що ніщо в світі не розлучить нас, а прийде така хвилина — і не будемо ми разом.
— Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе розлучити? — не погоджувався Тимко.
— Доля. Вона ні тебе, ні мене не запитає, а зробить так, як їй захочеться. Щось таке нам поробиться, і не будемо ми разом.
— За язик укусилася, бісова дівчино! — сміявся тоді Тимко.
— А, нічого того не буде, все—бабські вигадки», — подумав він тепер, прислухаючись до гомону косарів, що вже розходились по домівках. Тимко також устав і, розшукавши свою косу, пішов лугом, то поринаючи по пояс у сиву хвилю туману-випару, що густо валив із ріки, то виходячи з нього, розгортаючи його своїм тілом. На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від • ріки віяло теплом, від скошеного лугу — розіпрілою за день на сонці травою.
«Ет, що там думати та гадати — всі люди живуть, мають щастя, і я його буду мати», — і він, викинувши з голови всі ті роздуми, які мучили його, швидко закрокував до своєї хати.
Зайшовши в сіни, він зупинився від пискливого голосу батька, що комариним гудінням проникав крізь напівпричинені хатні двері.
— Доки він у мене в печінках сидітиме?! — кричав Йонька, і по його писклявому, аж повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже давно і що вона досягла вже тієї вершини, коли старий був здатний на всяку підлість. — Людські діти самі на себе гроші заробляють, а цей сів мені верхи на шию і злізати не думає?!
— В нього мозолі з рук не сходять, чого ж тобі ще треба? Його не жалієш, так хоч наді мною змилуйся за те, що я тобі весь вік годжу та потураю.
— А щоб тобі пожаром голову спалило за таке го-діння! Та ти мені в ноги падай за те, що я твого ви-шкребка весь вік годую, щоб його сира земля проковтнула з вогнем та димом!
— Гріх тобі, Йосипе, гріх!
— А тобі не гріх? Тобі не гріх було!..
В хаті щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долівці пусте відро. Все перевернулося в грудях Тимка, і він, тяжко задихавши, рвонув двері. Йонька швидко повернув сухе і хиже, як у роздратованого тхора, обличчя. Сухенькі кулачки його дрібно тремтіли. Мати, жалісно згорбившись, сиділа на лаві, бліда і злякана, тримаючись долонею за щоку.
Побачивши Тимка, вона встала і з таким виглядом, що в неї просто болять зуби, пішла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопів і вийшов геть. Тимко сів за стіл, виїв миску борщу, випив півглека молока і, не обізвавшись до матері й словом, вийшов із хати. Біля курника він намацав весло, кинув його на плече і через 'город попрямував до Ташані. В садку від яблуні відді-^лилася постать Йоньки, сипонула в темінь іскристою порохнею з люльки.