— Хто тут Дорош? — суворо запитав Гнат голосом слідчого і зупинив погляд на Дорошеві, добре знаючи, що це ж і є той, кого йому треба.
— Я, — відповів Дорош і сперся на вила.
— Пред'явіть документи.
— А ти хто такий? — прикидаючись незнайком, запитав Дорош.
— Прошу не тикать. Я — голова сільради.
— Ну то й що?
— Сказано — документи давай, а не розбалакуй! — Гнат підозріло глянув на Дорошеві окуляри, обміряв його очима з ніг до голови. — Хто тебе знає, що ти за людина,
Дорош, усміхаючись, глянув на Гната; але очі його під окулярами зробилися холодними і пронизливими.
— Ну, от що, голово, якщо ти цікавишся моєю особою, то поїдь у район. Там тобі все про мене розкажуть. А документів я тобі не покажу — ти не міліція.
— Так ти хочеш, щоб я її зараз же викликав? — почервонів на обличчі Гнат і вже сікався до сварки, але Дорош обрізав його однією фразою.
— Куди? — крикнув він на Гната, який ступив був уперед. — Не йдіть, товаришу голова, хромові чобітки в гній замажете.
Гнат, приголомшений окриком, опішив і відступив назад, але потім зрозумів, що ця людина ніскільки не боїться його та ще й насміхається. «Хто його знає, що воно за птиця», — подумав Гнат опасливо.' А Павло, ляпаючи себе долонями по колінах, закричав, захлинаючись від сміху:
— А що, Гнате, получив гривеник здачі?
Гнат, насупившись, мовчки вийшов із корівника.
XI
Оксен проводив засідання правління по-своєму. Він не обмежувався одними лише членами правління, а радо приймав усіх, хто бажав бути присутнім, так що на засіданні були і волярі, і пташниці, і конюхи, і бригадири, і просто рядові члени колгоспу. Часто навіть з хуторів люди заходили й собі послухати, про що воно говоритиметься, а разом з тим перекурити і відпочити з дороги. Всідалися вони поближче до дверей, розмотували довгі, як торби, кисети і мовчки диміли страшним самосадом, іноді й собі вставляючи слово, особливо тоді, коли зачіпалися хутірські інтереси. Якщо ж їх ніхто не зачіпав, то вони сиділи мовчки, а як мовчанка набридала, то починали перешіптуватися поміж собою про різні господарські речі на зразок того, що «оце носив продавати порося, та не продав, бо мало давано» (порося при цих словах тихо порохкувало в мішку, що лежав тут же таки, в куточку), або віщували погоду, що от, мовляв, канальський півень так і стримить на тину, та так співа, що не на дощ, а, видать, на сушу.
Таке засідання було й цього разу, і коли Дорош зайшов у контору і побачив так багато людей, то він здивувався, не розуміючи, що тут відбувається: засідання правління чи загальні збори. Він сів у кутку на лаві і пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але колгоспники вже помітили його, показували на нього іншим і стиха перешіптувалися поміж собою. Увага до нього була настільки велика, що Дорош почував себе дуже незручно і ще нижче схиляв голову, і навіть Оксен, який саме говорив, зупинився і, щоб встановити порядок та задовольнити цікавість громади, сказав уголос, що це новий працівник ферми, товариш Дорош. Знову, тепер уже всі люди, повернули до нього обличчя, і Дорош ще більше зніяковів і відчув, що червоніє.
Оксен продовжував нараду, яка швидше нагадувала не ділові збори, а посиденьки. Протоколу ніхто не писав, промовці перебивали один одного і здіймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим більше розібрати, хто і що говорить.
Цього разу обговорювали хід посівних робіт. Бригадири все звалювали на МТС і запевняли, що якби не вона, то весняна сівба була б уже давно закінчена. Бригадир же тракторної бригади Микита Чугай бив себе кулаком у груди, гув, як у мідний дзвін:
— Брехня! Трактори весняної оранки не затягували. Ви самі її затягли.
— А хто на Радьківщині поле зіпсував, огріх на огріхові? Не твоя бригада? — світив очима з кутка Охрілі.
— Вірно! Крий його!
— Дайте Охрімові висказатися. Він розкаже, як у Власівку на храм їздив.
— А ти чого зубами торгуєш? Тут про діло балакають!
— Хлопці, не кричіть, — покрив усі голоси Оксен. — Весна цього року випала рання, якби все робилося так,' як кажеться, то давно б сівбу закінчили. А то кожен перекручує, і виходить таке, що й ладу не даси. — Оксен нахмурився: — Тут, товариші, не до сміху, а до плачу діло доходить. Сказано було всім бригадирам, що хто не буде дотримуватися правил агрономії і не виконуватиме сівозмін, будемо карати якнайсуворіше. Думаєш, допомогло? Аякже! Знову на житнищі жито посіяли. Що там уродить?
— Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить.
— Сам ти вещество!
— Ну, досить. Зчепилися.
— Тепер друге питання: буряк. Та не так він, як довгоносик. Не встигнеш оком моргнуть, як його стільки нашевкаеться, що «рятуйте» кричатимеш. Отже, з завтрашнього дня почистити торішні канавки і бути готовими до зустрічі з цим лютим ворогом наших полів.
— Кажуть, цього літа його не буде: за море помандрував…
— Тепер відносно реманенту. Василь Кир тут? Закіптюжена вугільною пилюкою рука піднялася над головами людей, твердий бас відповів:
— Тут.
— Дивися, щоб розпашники і всякий інвентар були справні.
— За реманентом діло не стане, тільки вугілля ма-лувато. Смолою заліза не нагрієш.
— Дерев'яного напаліть. Хто вам не дає?
— З нашим завгоспом напалиш. Він краще свої штани на горно кине, чим видасть з артільного двору хоч одну деревину.
— Бо й правда! — викрикнув Григір Тетеря. — Не для того ми за тим деревом їздили за тридев'ять земель, щоб тратить та марнувати його по-дурному. Воно на стройку піде.
— Із-за твоєї скнарості ми не будемо зривати ремонт інвентаря, — пригрозив Оксен.
— Тоді беріть! Паліть! Розоряйте! Пропало дерево!
— А може, в Охтирку або в Харків проскочити, справжнього дістати? — мріяв уголос Кир.
— Де ти його дістанеш? По організаціях не дають, а в спекулянтів за гроші не дістанеш, їм аби сала або масла, а ми й самі не дурні — польові роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати.
— Еге, після змащеної галушки і плуг легший, — приліпив і своє Охрім.
— Ну, про галушки потім, а тепер про роботу. Завтра сіємо на Зеленому клину. Посівматеріалу я дістав. Роботу починайте рано… А тепер слово має товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партійної групи, і буде він робити на фермі.
Дорош, зачувши своє прізвище, за військовою звичкою схопився, поправив гімнастьорку.
— Товариші, — почав він, і видно було, що йому важко говорити. — Ферми наші треба переобладнувати, інакше корови потопляться в багнюці. Я ще не дуже роздивився, але мені ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в приміщеннях було холодно і молодняк випоювався водою, а не молоком… Товариш Гамалія хвастається, що в нього ферма не з гірших, та це не втіха. Одним словом, я прошу, щоб зараз же, із весни, розпочиналося будівництво нового корівника. Догляд за коровами і заготування кормів ми, працівники ферми, беремо на себе. Прошу зрозуміти ще одне, що ферма — це наш доход, а ті, які думають, що вона приносить користь лише державі, дуже помиляються. Постанову ЦК всі читали і розуміють, що здамо зверх плану молоко, шерсть — нам доплатиться окремо.
Дорош сів на своє місце. Руки його спітніли, і він витирав їх об старенькі галіфе, раз по раз поправ-ляючи окуляри. Оксен встав із-за стола, на вилицях його коричневими плямами грав рум'янець.
— Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що ми тут сиділи склавши руки, а це ж не так. Зрушення все ж таки є. Ферма мала дев'ять корів, а тепер дванадцять.
— Які ж зрушення, — сердито перебив його До-рощ, — коли ви за десять років існування маєте всього десять хвостів?
— А ти мене не вчи! — раптом скипів Оксен. — Ти ще мамину цицю смоктав, коли я ферму організовував.
— Це до діла не відноситься, — спокійно одвів від себе удар Дорош. — Прошу прийняти конкретне рішення по моїй пропозиції.