— Хіба й Андрій тут? — аж похололо всередині в Чугая.
— Аякже! Поїхав десь із Северином на хутори. То такі, що маху не дадуть. Піднеси, Галько, ще склянку.
Микита випив — і пішло по жилам сатанячим дзвонарм.
— Що притих, Вихторе! Ану рвони за міхи, щоб світ задимився. Галько, налий склянку. Микита закрутив головою:
— Е, ні, господиня частувала. Тепер нехай господар.
— Оце по-нашому, — гукнув Карпо. Кулемет поставив під стіну, налив склянку, хотів нести, зупинився, підозріло оглядаючи Микиту. —Обшукай, Галько.
Дівка підійшла до Микити, обмацала кожен рубчик.
— Нема нічого.
Карпо взяв склянку, рушив.
— Закусити захопи, не скупися, — попросив Микита.
Карпо вирвав із кільця кавалок ковбаси, пішов назустріч Микиті, простяглій обидві руки: Микита стур-нув уперед і лівою рукою потягся за склянкою, а праву непомітно відвів назад — хряп Карпа в ухо. Карпо вивалив головою кирпичину, впав. З рота і носа запузирилася кров. Мимо шиї Микити просвистів ніж, врізався в дерев'яний зруб, забринчав костяною ручкою, виколихуючись у світлі лампи.
— Ах ти ж, лярва!
Микита цапнув Гальку за руку, швиргонув у куток —. і кулемет в руки:
— Хлопці! Сюди! Вихторе, тягни за вірьовку.
Сліпець метався, як на пожежі, розставивши руки, доки намацав те, що треба. В двері гримотіли черво-ноармійські приклади. Заскреготіло, звалилося. Вдарило свіжим духом. Бійці затупотіли вниз.
— В'яжіть.
Непритомного Карпа зв'язали, виволокли надвір. Сліпий Вихтір перелякано топтався з гармошкою, питаючи з зубним переклацом:
— То як мені, ще грати?
— Грай «Ой лопнув обруч…».
Микита стояв, купаючи груди в нічному раї, ви-хекував погріб і самогон. Обковувало його місячне срібло, як лицаря, і правда милувалася світом, а кривда корчилася у вірьовках, підшморгуючи червоні соплі.
— Галько, спали їх, ножами зріж! Зріж на мені пута, — вив Карпо, всмоктуючи тілом вірьовки, розгризаючи їх зубами.
— Закля'пуйте йому рота. Хай люди ще одну ніч посплять спокійно.
Чохов всунув Карпові пілотку в рот. І вони потягли його, виючого, лугами.
Орися прала до самісінької ночі і в хату не заходила. Потім повернулися бійці, гамірно повечеряли, полягали спати. Огоньков, чистий, викупаний, у свіжій білизні лежав на лаві. Його наворочали, і він заснув. Мати позакривала віконниці, засвітила каганець та поставила на столі. Бійці поснули не відразу. Виходили курити надвір, скрипіли дверима, каганець раз у раз блимав на столі. Згодом прийшов один боєць і сказав Дорошеві, що телефонний зв'язок з районом Опішня перерваний.
— Пильнуйте дорогу, — наказав Дорош.
— Єсть.
Боєць вийшов, і все поволі затихло. Чути тільки, як глибоко дихають бійці та щось присвистує і шуль-потить у грудях пораненого.
Орися спала з матір'ю в хатині, і крізь відхилені двері їй було видно синій морок, розкидані по соломі ноги бійців і нерухоме тіло пораненого, що лежав на лаві, покрите легеньким одіялом. В хаті було тихо, але Орисі весь час вчувалося якесь перешіптування, якісь таємні шерехи, чиєсь тяжке зітхання.
— Мамо, хтось під вікном ходить, — шепотіла вона.
— Хто там ходить? То тобі від нудьги. Спи. Орися закривала очі і намагалася заснути, але сон тікав, і якась тривога і недобре передчуття все більше і більше охоплювали її. «Усі сплять, і чого вони сплять? — сердилася вона, хоча і не могла довести, чому втомлені люди не повинні спати. — А я не можу. Треба трохи полежати з відкритими очима, тоді заснеш». Вона відкрила очі і побачила, що поранений підвівся і, обпершись руками об лаву, озирається навколо, ніби шукає когось. Вона схопилася і, переступаючи через ноги бійців, побігла до нього в одній сорочці, тримаючись рукою за пазуху. Побачивши її, уів поманив пальцем до себе, обличчя його стало змовницьким, а очі весело заблищали. Він схопив її за руку і так вп'явся своїми гарячими, твердими, як валізо, пальцями вище зап'ястка, що рука її стерпла.
— Чуєш? Похідну грають, — жахно запитав він. — Тра-та-та-там, трам-та-та-там, — тихо заспівав він, і лице його зробилось натхненним.
Орися, затамувавши дихання, прислухалася, але ніякої музики не чула, проте чим довше вслухалася, підкоряючись його волі, тим більше вірила в те, що дійсно десь чується музика, і були такі секунди, що вона ніби дійсно чула її, але відразу ж після такої хвилі, коли вона знову поверталася до дійсності, звуків уже не було. Так продовжувалося хвилину-другу.
— Ти мене боїшся? — запитав він.
— Раніше боялася, а тепер ні.
— Тоді перенеси мене звідси, бо мене хотять убити.
— Хто? — жахнулася Орися.
— Вони, — і він показав у темний кут. — Але я не дамся. Не дамся.
Лице його зробилося лютим, очі горіли, в них стояв маленький чорний чоловічок і розмахував головешкою, вихопленою з багаття.
Огоньков спустив із лави ноги і потяг Орисю за собою.
— Ох, рознещасний ти мій друже, — проговорив хтось зовсім близько, і Орися, озирнувшись, побачила Чумаченка, що в одній білизні підійшов до лави.
— Ну, лягай, Огоньков. Лягай. А ти, дівчино, іди спати. Я біля нього посторожую.
Але Орися нікуди не пішла, а стояла, боса, в одній сорочці, і не зводила очей з Огонькова, від якого так пашіло жаром, що вона відчувала той пал на своєму обличчі, і їй щохвилі робилося жаркіше. Раптом Огоньков схопився, став борсатися, кричав, просився, щоб його пустили додому, нахвалявся, хрипів грудьми.
— Ну, пустіть же мене додому. Де мій вещмішок? Де? — метався він, вириваючись із рук бійців. У нього був такий страшний прилив сил, що Чумаченко вже не міг його втримати і йому допомагало ще двоє бійців.
Раптом усе стихло і чийсь голос сказав;
— Готовий.
І знову зробилося тихо-тихо. Нараз все заворушилося: загримали двері, заходили бійці, і мати вивела Орисю надвір, посадовила на лавці під вербою. Мимо Орисі бігали бійці, носили якісь клунки, мішки, ящики, хтось дзенькнув лопатою, і один із червоноармійців, з вигляду старший, сказав:
— Отут за хатою і вириємо.
Вони пішли в хату, винесли звідти щось довге, замотане в шинелю. Прийшла мати, взяла Орисю за руку і сказала:
— Ходім.
За хатою, між кущами шипшини, стояли в кружок бійці. Вони підняли вгору гвинтівки, тричі вистрілили, і ці постріли привели Орисю до тями. Вона пізнала матір, яка дивилася на Орисю так, ніби побачила її вперше після довгих років розлуки. Цей погляд дивував Орисю, і вона ніяк не могла зрозуміти, що він означає; пізнала Чумаченка, що стояв поряд з Доро-шем, блідий і нахмурений. Орися глянула на свіжу могилу і все зрозуміла, але плакати' не могла, а тільки тіпалася, як у пропасниці, і загорталася в платок. Зненацька прибіг боєць, щось крикнув. Всі сполошилися, і за хвилю двір опустів. Останнім відходив Чу-маченко. Шдтягнутий, обвішаний гранатами, суворий і непокірний, він взяв Орисю за руки і сказав у затуманені очі:
— Учись, дівчино, із зціпленими зубами жити. Відходимо ми, — і широкими кроками, притримуючи рукою автомат на грудях, побіг до машини, що вже виїжджала з двору.
Всю ніч бійці їхали на схід. На світанку зупинили машину в охтирських лісах. Микита Чугай поправив на грудях автомат і крикнув до бійців:
— Тягніть його сюди.
Карпові розв'язали руки і прикладами зсадили на землю. Жовті піски зеленилися світанком, хвоя набрякала соками, а справедливі серця гнівом.
— Поставте його під отією сосною. Карпа поставили, і він розминав зімлілі руки, рив ногами пісок, лице зробилося як яєчний жовток. Чугай навів автомат Карпові на груди і спитав:
— Ти знаєш, за що я тебе вбиваю?
Карпо гордо задрав стриж.ану голову:
— Бо мій рід — хазяї, а ти — гнида.
— Ні, Карпе, — відставив ногу Чугай і посміхнувся. — Бо ти світ чорниш, а я хочу, щоб на ньому було світло. Ти — зло, а зло треба вганяти в землю. І заплигав у руках автомат, і загоготіло в лісі. Бійці пішли до машини, а Чугай — до сосни, щоб глянути, як вмирає Карпо. Стояв Карпо біля стовбура зігнувшись і рив руками землю, а пісок темнів і набухав кров'ю з-під живота.