Вир – Григорій Тютюнник

— Це ти, Тимку?

— Я.

— Куди тебе морока несе опівночі?

— Я тери хочу потрусити.

— Удвох давай потрусимо, бо ти такий, що рибу продаси, а грошики прикарманиш. Весло взяв?

— Осьдечки воно.

— Ходім.

Спустилися вниз, біля верб розшукали човна. Йонька примостився на кормі, Тимко з веслом посередині човна. Відіпхнулися. Тихо плюснула під човном вода, ламаючи в ріці чорні тіні прибережних верб, згортаючи ясні зорі в чорний мішок; десь у лозах кахнула качка, писнула очеретянка, бовтонув сом; дихання літньої ночі пройшло понад очеретами, що тихо заворушилися і зашелестіли, вологим доторком лягло на обличчя людей, які пливли в човні.

— Чого це ти до другого берега правиш? — сердито обізвався Йонька, розкурюючи люльку, що малесеньким світлячком то спалахувала, то згасала в ріці поряд із його тінню.

— Там у мене саж прихований.

— І багато назбирав?

— Кілограмів двадцять…

— Ото!

Тимко хутко погнав човен на корчі, що чорніли на протилежному березі. Удвох із Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пішли, продираючись поміж лозою. На галявині між вербами зупинилися. Тимко щосили розмахнувся веслом, шмагонув старого понижче спини. Лункий виляск покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущі.

— Ря-а-а-туй-те-е-е! — закричав він, ховаючи поміж лози сухий зад.

Тимко виволік його звідти і шмагонув ще кілька разів так, що старий аж засичав від болю, перестав кричати і притих. Потім хлопець перегнав човна на свій берег, прив'язав його до верби і посварився кулаком у темряву:

— Оце тобі і за себе, і за матір, старе дишлої — і через городи, понад Ташанню подався на інший кінець села.

Незабаром він переліз через тин чийогось саду і пішов до хліва, що чорнів у темряві. Прив'язаний біля яблуні пес загарчав спросонку, але Тимко обізвався до нього, і той затих. Парубок відкрив двері, що чимось були підперті зсередини, увійшов до хліва, поліз на сіновал.

— Хто там? — хрипко спитало звідти, і на Тимка війнуло запахом сплячої людини.

— Це я. Тимко.

— А-а. Лізь сюди, — запросив Марко. — Чого це ти такий мокрий? Де це тебе трясця носила?

— Ятери трусив.

— І багато риби наловив?

— Багато. І все лящ, — засміявся в темряві Тимко.

— Приніс би й мені на сковороду. Друг називається.

— Ні, Марку, краще не треба, — знову засміявся Тимко — Бо ті лящі дуже на сковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював.

— Фі-і! — аж свиснув Марко. — А що тепер буде? Це діло підсудне, і за те, що я тебе буду переховувати, можуть і мені впаять на примусовку

— Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе стоїть? — мацнув Тимко під стріхою якусь посудину.

— То сметана. Взяв собі підкріпитися на ніч. Марко потяг до себе горщик, відпив кілька ковтків, гидливо заплювався на всі боки.

— Ану, присвіти, — попросив він Тимка. Тимко черкнув обережно сірником, обкутав його долонями, направив світло Маркові в горщик.

— Крейда розведена. А тобі б сказилосяі Я й не туди, що мати сьогодні хату білила. Поліз у погріб, ухопив, що перше під руку потрапило… От тобі й маєш, — лаявся Марко.

— Ти на таких харчах як посидиш на сіновалі — куркою закудкудачеш! — качався від сміху Тимко.

Потім він обірвав сміх, хвилину-дві сидів мовчки, ніби щось обдумуючи, нарешті встав і поліз із сіновалу.

— Ну, досить. Ходім, Марку.

— Куди? — здивувався той, несміливо сповзаючи й собі за товаришем.

— Нічне весілля грати! За боярина мені будеш! До своїх у мене тепер нема дороги, так що треба нову шукати, — обняв за плечі вірного товариша і повів його яром до Галі Басаврючки, де ховалася Орися.

Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тільки він заворушиться, то Тимко, що десь, невіра, притаївся в кущах, знову почне його чистити веслом. Але всюди було тихо. Тоді старий зіп'явся на ноги і, хапаючись руками за кущі, поплівся до річки і довго хлебтав із неї воду. Потім став міркувати, як вибратися до рідного берега. Зробити це було не так легко, бо Йонька опинився на острові. «Знав, куди висадити, щоб тебе на кілок посадило! Ну, що його тепер робити? Можна було б перебратися по рівчаках, але як ти до них доберешся в темряві? Ще потрапиш у таку калабаню, що шурхнеш туди з вухами та вже й не вилізеш. Кричати, щоб хто-небудь перевіз, невигідно: зараз же люди на сміх піднімуть». І Йонька вирішив ночувати на острові. «Скажу, що виїхав уночі ятери трусити, та човен водою знесло, оце й відсиджувався тут до ранку», — вирішив старий і, розкидавши першу, що трапилося йому, копицю, заліз туди по саму шию. «Оце діждався діточок на старість, — видзвонював він зубами від холоду. — Не хлібом, а бебехами годують. Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу. Підеш ти не господарем із мого двору, а ланцем-поганцем!» — погрожував Йонька, клацаючи зубами на комарів, що хмарою кишіли над ним.

Охрім, що трусив на світанку ятери, бачив, як на Гусячому острові ні з сього ні з того заворушилася копиця і звідти виліз якийсь чоловік. Не роздивившись, хто воно й що воно, Охрім прибіг у сільраду і наробив гвалту, що бачив за Ташанню шпигуна, озброєного двома кулеметами і радіостанцією. Гнат, який у 1925 році втік від п'ятьох бандитів у диканському лісі і з того часу набув слави неабиякого сміливця, вхопив гвинтівку-трилінійку з примкнутим багнетом, на якій учились допризивники, і побіг за Ташань шукати порушника. З півдня він перештрикав усі копиці і, нікого не знайшовши, три рази підряд вистрілив угору, щоб шпигун, який, може, десь і притаївся, знав, що Троянівська сільрада охороняється надійно. Охріма за панікерство і за брехливі дані було заставлено два дні підряд чистити сільрадівську конюшню, а головний винуватець цієї історії Йонька, перебравшись через рови, причвалав аж опівдні із зв'язкою сіна за плечима: треба ж йому було чимось прикрити перед людьми свої мандри за рікою!

XXIV

У неділю опівдні прискакав у Троянівку міліціонер верхи. Синій кашкет на потилиці, обличчя червоне, з коня летить шматками піна, — і запалахкотіло від села до села, від хутора до хутора страшне слово: війна. Люди покинули роботу на полях, юрмилися на колгоспному дворі, питаючи одне одного:

— Що ж воно тепер буде?

Бовдюг, що воював ще в імперіалістичну, довго мовчав, покручуючи рудого вуса, потім прорік багатозначно :

— Германець, їдять його мухи, вояка хитрий. З ним довго за петельки водитися будемо.

На Бовдюга, як галич, напосідала молодь:

— То ви колись одними штиками воювали, а тепер — техніка. Як дадуть по зубах — швидко п'ятами накиває.

— Еге ж. Накиває. Кажуть, що вже Львів забрав.

— Брехня! Не може він так скоро!

— Далі старої границі не пустять, — метушився Охрім. — Це я вам, як на сповіді, говорю!

— Цієї ночі Київ бомбили…

— Невже? А я думаю, що воно вночі на той край усе блим-блим, блим-блим… А воно, значить, бомбило, — дивувався Охрім. — А я саме у млині був, то а млина все було добре видно.

— Може, ти й астрицьку границю з млина бачив? — кепкував із нього Бовдюг.

— Так от хоч і присягнуся, що блимало! — стояв-таки на своєму Охрім.

— Не присягайся! — люто засвітив на нього очима дід Інокентій. — Клятвопреступник. В святому писанню давно сказано, що возстане народ на народ, царствіє на царство, і будуть глади великі і мори, і задвигтить земля від крику людського, — підняв угору кігтистий палець і обвів усіх напівбожевільними очима.

— Не морочте хоч ви, діду, голови! — накинулися на старого.

— Так що робити?

— Он бригадир іде. Він про все скаже.

Підійшов Прокіп, витер кашкетом спітнілого лоба.

— Тільки що передали з району, щоб усі розходилися по роботах. Крім того, закривайте на ніч вікна і запинайте ряднами, бо він із літака бачить світло і бомбить.

— Яка там робота в біса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: