Пораючись по хаті, Олена частенько позирала, чи не прокинулися діти. Але вони ще спали. Тільки Оксен із гостем, чути було, вже збиралися виходити з хати. Як тільки вони вийшли, Оксен, на ходу застібаючи піджак, сказав, що сьогодні хоче скликати правління, щоб обговорити питання про хід сівби, і сказав це для того, щоб послухати думку Дороша. Але той загорнувся у військовий плащик і перехнябив плечі:
— Дивись — як знаєш. Тобі видніше. Я тут чоловік новий, — і попрямував до корівника.
Він ішов тихо, іноді зупиняючись і вдихаючи свіже весняне повітря. Почував себе збудженим і трохи схвильованим від того, що перед ним розкривається нове життя, що немає вже військової служби, якої він ніколи не любив і яка ніколи не була йому до серця, немає госпіталю з його нудотливим смородом камфори і ефіру, немає набридливого шльопання капцями по коридорах, де прогулюються поранені, немає щоденного причепливого Опікування лікарів і їх вічних запитань про те, що він їв, як їв, як спав, чи припинився в голові шум, чи в ще й досі, — а натомість навколо весняний шум, здорові, сильні люди, свіже повітря, хвилюючий запах политої дощем землі і освіженого весняною зливою степу, Є той рух, та метушня щоденного, повноцінного, трудового життя, яка завжди веселила його, надавала йому сили і бадьорості. Дорош знав, що працювати фізично йому буде тяжко, бо здоров'я його ще слабе, та непевність відступила перед чарами весни, що дедалі більше заполонювали його, будили в душі тиху любов до природи, за якою він знудьгувався і яку сприйняв тепер з хворобливою вразливістю, так що йому лоскотало в горлі і пощипувало очі.
А навколо була така дивна первозданна тиша, такий спокій, така ніжна м'якість звуків, що, підійшовши до корівника, він зупинився, щоб іще трішечки помилуватися Беєвою горою, яка туманіла у світанковім присмерку, зеленими приташанськими левадами, які диміли туманом, першими липкими листочками високих тополь, що зеленими фонтанами били з теплої землі. Він стояв під деревом у тіні, так що його ніхто не міг помітити, і бачив, як мимо пройшла жінка з оберемком соломи, і чув, як його обвіяло холоднуватим пахучим душком тієї соломи. Потім відхилив двері. Задуха коров'ячого стійла війнула йому в лице. В корівнику було напівтемне. Ліхтар «летюча миша» висів на стовпі посеред приміщення і тихо погойдувався: оранжеве кружальце світла шарахкалося по долівці, кидаючи на неї довжелезну тінь від стовпа. Дорош ступив кілька кроків і почув під ногами смердюче чавкання гною.
— Є тут хто-небудь? — скрикнув він глухо. Ніхто не відзивався. Щось громіздке, як гора, з тяжким сапанням стало підійматися поперед нього. Дорош злякано відступився назад, а потім догадався, що це корова, якої він не запримітив у темряві і ледве не наступив їй на хвіст. В цей час щось зашелестіло в далекому кутку стайні, і лінивий заспаний голос прилинув, як із підземелля:
— То ти, Одарко? Дорош, не відповідаючи, пішов на той голос і скоро розгледів людську постать, що зі словами: «Приймись, щоб тобі була здохла до вечора!» — стала пробиратися поміж коровами до виходу.
— Хто там? Підходь сюди, бо нічого не видно, — покликала постать.
Дорош підійшов ближче і побачив зодягнутого в довгу лахманину чоловіка з вилами в руках. Забачивши Дороша, чоловік безцеремонне поліз його оглядати, так близько нахиливши своє лице, що на Дороша гостро війнуло махоркою і тим своєрідним запахом, який мають усі люди, що пораються біля худоби.
— Щось не пізнаю, — задумано проговорив коро-вар. — Ви часом не по м'ясопоставках? Якщо так, то, коли ваша ласка, відпустіть тютюну на цигарочку. Цілу ніч біля товаряки кручусь не куривши.
І він наставив глибоку і чорну, мов корито, пригорщу і від радості, що зараз закурить, враз пожвавішав: притупував чобітьми, приахкував, прицмокував і навіть пересмикував плечима.
— Я не курю, — винувато відповів Дорош. Чоловік відразу зів'яв і знову непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем.
— Тоді хто ти такий і чого сюди прийшов?
— Ферму приймати. Працювати тут буду. Чоловік роззявив від подиву рота і стояв так кілька секунд, потім прислонився до стояка, почухав спину, блаженно закректав і, поправивши на голові шапку, сказав Дорошеві.
— Ось воно якечки. Тоді йди за мною. Він провів Дороша в куток і показав на ясла, що чорніли в темряві, як рівчак.
— Оце я тут сплю. Умгу… Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це діло. Дуже трудне. -Бо-ж-же ж мій, як зустріну якого нового чоловіка, так говорив би день і ніч, і кінця б тому не було!
— Як вас звати?
— По-селянському, значить, Кузь, а по святцях — Кузьма.
— На фермі що робите?
— Покуту несу. Важку покуту, чоловіче добрий. Щоб мені грім шапку пробив, коли я поліз на отаке горе та на отаку біду! Караюся, як той колодник, кінця-краю не видно. І куди мої очі дивилися на той час, що не бачили, куди рука лізе, а нога ступав? Бо оце ж я і есть завфермою, — скінчив нарешті Кузь.
— А-а, знаю, знаю! — засміявся Дорош. — Голова мені про вас розповідав.
— Лаяв?
— Ні, говорив тільки, що корови по шиї в грязюці стоять.
— І я таке кажу. А ти поспитай йогої Думаєш, я сидів склавши руки? У мене ось долоні, як кінські копита. Д від чого? Від вил. Кузь, матері їх у печінку, за всіх наробився! Дали мені в підмогу двох доярок та ко-роваря Митька. То доярки ще нічого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього ірода гній вергаю, аж хребет тріщить. Жалівся Оксенові — не допомагає. Все тільки обіцяє, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як і раніше, з начесаним чубом, ні за холодну воду не береться. Та це ще півбіди. Главное — корма ріжуть. Так, чоловіче добрий, ріжуть, що ні зітхнеш, ні охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихої години, запрівся, весною відкрили, то з нього так пара і валнула. Сіно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж із неї за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тільки шестеро здохло, так і то ж утрата. А й те візьміть у рахунок, яка зима була скажена. Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобців же пір'я гріє, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, — погибель, та й годі, при морозах. Тут ось поверх кожуха сіряк зодяг, та й то замерзав… Умгу. Так що з кормами — біда. Велика біда. Правда, в по-сліднє время жом виручав. Ми його з Чупахівського заводу приставляли. Благодать. І бики його їдять, і корови, з половою змішуємо і даємо, першим сортом іде…
— А куди ж ваше сіно поділося?
— А чума його знає, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потім як вітром розвіяло. Зосталися самі з'їдини, коней тепер ними підгодовують, бо посівна ж.
— А ви його не розікрали?
— Можеть бить, що й так. Воно в членської скотини також животи іміються.
Кузько, незважаючи на те що по натурі був чоловік запальний, говорив тепер поволі, мляво. Дорош все частіше посмикував шиєю, мовчав.
— А ти, мабуть, багато світу об'їхав? Ге ж? — перейшов Кузько на свою любиму тему. — Подумай тільки — весь Радянський Союз поїздом об'їхати, і то скільки побачиш, а коли б на кожній станції став та поволеньки на все роздивився б. І-і, не говори, не говори! Якби в мене було карбованців п'ятсот лишніх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.
— У вас у корівнику є вила? — перебив його Дорош.
— Отам десь стоять у кутку. Да-а-а… Ходив би і роздивлявся, як світ построений. Скільки людей побачив би, скільки б розговорів од розумних людей почув.
Дорош приніс вила, став копирсатися ними у твердому настилі гною.
— А ви часом не були на станції Роздольна?
— Ні, не був.
— Жаль. Там мій син працює. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получає хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, приміром, на волах їздять, а в них на верблюдах, і що є верблюди з одним горбом, а є з двома. Рахубиста товаряка, — засміявся Кузь. — Їсть і п'є раз на місяць. Отаку б, їдять його мухи, до нас у артіль! Ми її за всю осінь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг…