— Бачите, мене демобілізували, вірніше, списали в запас і от прислали… працювати в артіль.
— Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артілі…
Оксен потис плечима і непомітно для Дороша глянув на його малесенькі білі ручки. «Такими руками тільки на картах ворожить», — подумав він і опустив очі.
— Я трохи знаю агрономію і тваринництво. До армії я вчився в сільськогосподарському інституті.
— Що ж. Це добре, — сказав Оксен, але Дорош уже зрозумів, що Оксен не дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову підсунув окуляри тим же самим характерним рухом, усміхнувся, і шкіра ледь-ледь зарожевіла на вилицях.
«Зажене мене в гроб такий секретар, — мовчки журився Оксен, постукуючи чобітьми під столом. — Як же я його у степ виведу? Та його ж вітром занесе аж у Сумську область. Одні ж кості, шкірою обшиті. Мощі з Києво-Печерської лаври. Ні, завтра ж їду в район, хай пакують у посилку і шлють на Південний берег Криму. У мене не патронат і не курорт для охлялих».
Надворі, при денному світлі, постать Дороша зробила на Оксена ще гірше враження: шинеля теліпалася на ньому, як на кілку, кашкет весь час налізав на вуха, що аж світилися на сонці.
«Ну й прислали робітничка… На тім світі і то, мабуть, вигулюються кращі».
Оксен сердито брьохався через калюжі. Дорош же йшов, підібравши по-жіночому шинелю, обережно ставив маленькі хромові чобітки, де сухіше, мабуть, боявся промочити ноги. Ступав він дрібненько, швидко і легко, так що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами він зупинявся, і очі його жадібно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в'себе і голубе чисте, привітне та лагідне небо, і пахучу, свіжу, новонароджену ніжну зелень дерев і то засвічувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, і тоді він дихав якось переривчасте, з натугою, і лице його відсвічувало незбавну радість людини, що повертається до життя.
— Селом запахло, — опустив Дорош голову, та Оксен помітив сльози, які блиснули під окулярами.
— Давно з армії? — запитав Оксен, розстібаючи свій піджак і відчуваючи гарячу духоту.
— Ні, недавно, — сердито відповів Дорош і, щільніше загортаючись у шинелю, зробив шиєю такий рух, ніби йому був тісний комір.
— Звання?
— Політрук.
Дорош знову повторив шиєю той самий судорожний рух і підкахикнув так, ніби йому щось деронуло в горлі.
— Ти чого шиєю смикаєш? Зроду в тебе так чи, може, від якої хвороби? '
— Контузило мене на фінській, — скупо відповів Дорош.
Ночував він у Оксена. Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві.
— Боже, де ти його взяв, такого нещасного? — пошепки бідкалася жінка, сумно наставивши очі на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. — Чим же мені його відгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?
— Не мала дитина. Давай, що є, — все тріскатиме.
— Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники він з картоплею та сметаною любить чи ні?
— А звідки я знаю? Що, я з ним по обідах ходив?
— То, може, молочка, свіжого, тільки з-під корови? Воно дуже пользітельне. Тільки от не знаю, чи питиме. Є такі, що бридують.
— А, тебе тільки почни слухатиі — махнув рукою Оксен і пішов у хату.
Дорош, заклавши в галіфе руки і навіть трішечки зіп'явшись навшпиньки, розглядав фотографії на стіні, заведені в одну велику рамку. В гімнастьорці, перетягнутій у талії командирським із зіркою ременем, в чобітках, в вузеньких галіфе, він виглядав ще меншим і ще тендітнішим, майже підлітком, так що Оксен, позираючи на нього, відчув до нього жаль, і в ньому раптово прокинулося почуття батьківської опіки.
— Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з-під корови. Треба тобі поправлятися трохи.
— Були б кістки — м'ясо наросте, — засміявся Дорош.
Вечеров він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:
— Їжте на здоров'я. Може, вам ще підлити? Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи.
— Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?
— Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порціями.
— Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров'ю, натщесерце цілий глек випиває та й нічого, а ви кухлика не подужаєте? Ні, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите…
— Іди отам своє роби. Причепилася до чоловіка!.. — сердито позирнув на жінку Оксен.
Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався із її гостинності і все'печене й варене так і залишилося на столі цілим та непоїденим. Вона прибрала зі столу і пішла в хатину. Чути було, як вкладала дітей спати і як дівчинка сміялася, не хотіла лягати в ліжко та все допитувалася, чи не причаївся під піччю дід з бородою або розбійник із ножем. Олена заспокоювала і говорила, що ніякого діда і розбійника немає і що під піччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці.
— Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? — накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала.
— Заплач, Матвійку, дам копійку, — перекривив її Сергійко, що до цього часу мовчав.
— Цить, бо й тобі дам!
— А що я роблю?
— Чоботи он приволік, як хлющі. Завтра засохнуть, як взуватимешся?
— Водою розмочу.
— Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш… Лізь на піч і спи, доки я тебе халявами не відхльоскала.
В хатинці зробилося тихо. Чути тільки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в піч, щоб підсох на завтра на ранок.
У великій хаті також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушці, зібгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопів, роззуваючись, потім одніс чоботи в хатину, поставив на припічок, щоб просохли, і там же розвісив онучі.
— Ти корову ввечері напувала? — запитав він у жінки.
— Напувала.
— Ну, як вона там?
— Раніше, як через тиждень, не отелиться. Оксен більше не став розпитувати, а загасив лампу і, ввійшовши в хату, ліг на дубове ліжко. Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрівлі стікали краплі в дубовий дзбан, стукали рівномірно, набридливо і безконечно: цьвох, цьвох, цьвох… Під їх тиху музику Оксенові стало дріматися. Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув. Дорош теж заворушився на своїй розкладушці і кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтається пилюки і в неї дере в горлі.
— Що, не спиться? — тихо обізвався Оксен і скрипнув ліжком.
— Щось не бере…
— На новому місці завжди так. Недавно я їздив,у село Перетятки до своєї рідні. Діло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, після вечері поліз спати на піч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привітно… А от не засну, хоч убий. Так до півночі провалявся, а тоді як захріп, так ледве розбудили вранці… Ну, як там на фінській було? Жарко? Вернулися деякі наші сільські хлопці, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, і фіннам давали перцю…
— На війні хорошого мало, — неохоче відповів Дорош.
— Де ж тебе контузило? — запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той зміст, що біля якого населеного пункту це сталося.
— На снігу під сосною, — відповів Дорош, і в його відповіді чулася прихована посмішка.
— І зовсім тобі забило памороки чи так трохи?
— Зовсім забило…
Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеної відповіддю, а через хвилину запитав знову:
— А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспі, а не де-небудь в місті, в теплій конторі? Адже тут робота важка. Не по твоєму здоров'ю.
— Лікарі приписали мені свіже молоко з-під корови, — відповів насмішливо Дорош.