«От яке діло, — думає собі Павло, — три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, і вже не знайду, де моя хата стоїть».
— Може, тут позиції були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
— Та ні, — каже селянин, — такого не було. Правда, проходили якось цигани через село та в Хоми Негуляйвітренка коня вкрали. Ото і вся позиція. А так усе спокійно.
— Так ви мене таки не пізнаєте? — питає Павло та підсуває на потилицю шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пізнає. Дядько підійшов кроків на два ближче, потім відійшов кроків на два дальше, подивився прямо, поглянув збоку, а тоді й каже:
— Та щось таке мені в голові манжуриться, а от що саме, то ніяк не доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племінник?
— Ба! Ба! — зрадів Павло. — Так отож я недалеко біля Перекиньворотів і живу. Отак як іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю, так біля ярка є вуличка, і ото якраз у тій вуличці і моя хата.
— Е, це ти щось наплутав, — не погодився дядько, — бо як отак іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсім немає, і зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть…
— Перекиньвороти?
— Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я в них прошлий рік жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще мені старий Панько і капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
— Панько?! — аж скрикнув від радощів Павло, бо таки в їхньому селі дійсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радість Павлова пройшла і він надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. — Е, ні, це ви щось не так сказали, — заперечливо закрутив він головою. — У нашому селі є Панько, то таки свята правда, але він не лимар, а столяр, і якщо ви поб'єте бича, то це вже вам ніхто такого не зробить, як Панько; а коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а підете до Матвія, бо такого доброго аккураття, як у його шорні, ви й весь світ обійдіть, не знайдете.
— До якого Матвія? — уже присікувався дядько, собі підсуваючи порвану шапурину на потилицю. — а чи ти при своєму умі? Ох ти ж горенько, і коновелька як на те нещастя закрита, — розгублено ляпав він руками по стегнах. — А то я б повів тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвія? Може, до Вирвикишки?
«Що за дивні прізвища? Негуляйвітренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селі зроду не було», — засумнівався Павло і вже хотів навести справку, але дядько перебив його:
— Якщо ти кажеш, що до Матвія, так він зроду не лимарював, а його робота — ярма та діжки. Це тобі й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як Матвій Вирвикишка, правдісінько тобі говорю, хоч п'ять повітів обійди, то й не знайдеш. — Те-те-те! — жваво втрутився візник Лейба, що до цього часу стояв мовчки, спершись на пужално. — Це вже неправда! Це вже ні! Уже кращого бочкаря ніж Давид Каневський, що живе у Опішні, немає і в самому Константинополі. До нього з Акермана, з Молдови і з самої Бессарабії за бочками приїжджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку на огірки або шатковку, то кращої ніде не купите. Такі бочки, такі бочки, що коти по дорозі від Полтави й до Опішні, і то не поб'ється.
— Фі-і-і! — презирливо свиснув дядько і аж поморщився від такого Лейбиного вихваляння. — А наш Матвій такі робить, що коти по дорозі від Полтави через Троянівку і до нашого Решетилівського уєзду та й то витрима.
— Що ви хвалитесь?! — скипів і собі Павло. — А наш Панько, думаєте, гірші робить? Та він такі бочки майструє, що сідайте ви обидва і котіть по дорозі від Полтави через Троянівку і до самого нашого Зінь-ківського уєзду, то ні один обруч не ослабне, ні одна клепка не випаде.
— Вай, вай, вай! — підскочив як ужалений Лейба і вхопився за пейси. — Вай, вай! Що ти за чоловік, голова твоя для ярмулки!
— А що таке? — здивувався Павло.
— Ти Зіньківського уєзду?
— Зіньківського.
— З Троянівки?
— З Троянівки.
— А це, — постукав Лейба пужалном по землі, — Троянівка Решетилівського уєзду.
І довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарешті зрозумів, що він таки потрапив у Троянівку, тільки другого уїзду. І оскільки у Павла вже не було грошей, щоб найти візника, то він вирушив шукати своє рідне село пішечки і через чотири дні ходу був уже дома.
…Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла і намагаючись спровокувати, щоб той сам розповів цю історію; але Павло хоч і який там був недотепа, а розповідати не погодився.
Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зінькова залишилося кілометрів десять, коли їх застав у степу вечір, і вони вирішили ночувати в полі. Зупинилися під балкою біля степової могили. Павло розпріг коней і пустив пастися, а новобранці зараз же взялися за свої торби, щоб трохи підкрілитися з дороги.
— Давайте складчину зробимо, — повеселішав Охрім. — Ваше сало, а мій хліб.
— Хоч дурний, так хитрий.
— Хлопці, розкладайте манатки, я буду ревізію робити, — вихопився наперед Марко. — Самогон заарештовую і ділю на всю громаду. Тимку, давай сюди свою торбу.
— Йому й без горілки гірко, — єхидно усміхнувся Сергій. — Орися тут, а він там. Лицар їде на коні — наречена за хвоста чіпляється.
— Заткнись, а то по пиці схватиш, — пообіцяв Тимко, недобре ворухнувши на нього очима.
— Ану, тпруськи! — розвів хлопців Микита. — Які шустрі…
Денис, хекаючи, приніс із балки оберемок сухого терниння, виціловував губами подряпані колючками пальці. Розіклали багаття, і синій димок, гнаний вечірньою прохолодою, послався по землі, облизуючи з обох боків чорну могилу.
— Слухай мою команду! — вигукнув Марко, уже тут призвичаюючись до військового діла. — Сало — на спички!
Денис вистругав таку, що на неї можна було настромити цілого бика, пішов до гарби, довго рився там, потім повернувся, поклав перед Охрімом непочату хлібину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк сала, підсів до вогню. Охрім здивовано глянув на хлібину, схопився як ошпарений.
— Хлопці! Денис у мене сало вкрав. Віддай сюди! — А тобі що, шкода? — поцікавився Денис, не відриваючи спички від вогню, на який, розтоплюючись, із сичанням капало сало.
— До чужого не лізь. Я твоєї торби не займаю.
— Я тобі дав хліба, ти мені сала. Заміна.
— Так це ж хлібина також моя!
— А вона в тебе що, мічена?
— У-у! Гицель…
— Хто тут тебе обижа? — підійшов Микита і, вихопивши з вогню жаринку та прикуривши від неї, сів біля Охріма.
— Он той гайтуряка! Хіба воно людина! Ось піде в армію, там із нього вичинять линтварі.
Сонце давно вже сіло в рожевий туман, який ще довго стояв на обрії, поволі згасаючи і розвіюючись;
червоні паруси неба згорталися і спадали слідом за сонцем кудись у чорну прірву. Обрій почала огортати все густіша і густіша темрява, і небо стало схожим на густо розведену у воді синьку; одиноко над старим вітряком, що мріяв на белебні біля Власівського хутора, вогняною крапелькою все ясніше і ясніше замерехтіла вечірня зоря; слідом за нею, ніби вигорнутий зненацька з гігантського склепіння печі, сипонув жар, і кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася і повисла всяка на своєму місці, весело, яскраво, радісно поблискуючи. Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати і землею; безмежний степ вщухав, корився, ніжнішав і м'якшав від її пестощів; птахи затихали і, згорнувши натомлені за день крильця, сідали на м'які гніздечка, гріючи свої худенькі від роботи тільця пахучим, ласкавим, по-материнськи ніжним теплом розігрітої за день землі; перепели хававкали то там, то там, перекликаючись один з одним, як бадьористі, несплячі сторожі; одноманітно, безугавно, рипучо кричав десь в улого вині деркач. Все змінювалося на землі з приходом ночі і робилося таємничим, загадковим, прихованим, особливо відчутним і особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини тягло теплим вологим відпаром, і холодні трави зараз же відчули його, і стали покриватися щедрою росою, і різкіше запахли, і серед тих запахів особливо виділявся своїм гірким, чадним сморідком полин та волохатий, червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожній будяк; з далекого степу горнуло густим духом скошеного жита, що пахло свіжовипеченою паляницею і трішечки солодом; димок від вогнища, навколо якого мовчки сиділи новобранці, піднімався вгору, танучи у свіжині теплої літньої ночі; запах його був не такий невиразний і нудний, як удень, коли його забивало сонце, а гостріший, приємний, в ньому навіть не відчувалося гіркоти, і він трішечки віддавав холодом, як м'ята. Іноді новобранці виразно відчували запах дьогтю і кінського поту — то пахла кінська ремінна збруя, що лежала жужмом біля гарби. В звуках відчувалася неосяжна широчінь степу, вони народжувалися, чіткі та виразні, але відразу ж глухнули, хоч і чути їх було на великій відстані. Коні, що паслися спочатку на стерні, перемандрували в улоговину, де було більше трави, і ясно чулося, як вони там подзвонюють вуздечками і щипають траву. Одного разу в степу роздався короткий, різкий свист, і люди біля вогнища насторожилися, а хтось із новобранців висловив припущення, що то чоловік заблудився в степу і зараз прийде на вогник. Та Денис спростував це припущення, сказавши, що то свиснув ховрашок. Люди ще довго наслухали, чи не повториться той звук, проте ховрашок, видимо, відбіг кудись далі. Зате високо в небі, наближаючись і постогнуючи, почувся інший звук — гул літака, і цей важкий, злорадний, недобрий, настирливий гул, такий мізерний і нікчемний в порівнянні з величчю землі і неба, все ж таки наполохав людей, і вони заметушилися і стали гасити вогнище. Денис схопив у руки галузину і розметав жевріючі головешки, затоптуючи їх ботинками.