Гаврило понуро сидів на піддашшях; підперши руками голову.
Йонька вискочив у білій пожмаканій сорочці, пом'ятих вузеньких штаненятах, в чоботях босоніж, простоволосий, лице світилося, як у церковного паламаря.
— Добивайся, щоб нарізали на Радьківщині. То наша дідівщина. Окреме, як там, ніде не бери. Затямив? — тупцювався він біля Гаврила. — Уляно, винеси ціпок і смушеву шапку.
Уляна, плачучи, пішла в сіни. За хвилю звідти вилетіли ціпок, шапка і сірячина. Впали серед двору.
— Кидаєш? — засвітив очима Йонька. — Так шануєш хазяїна?
Він схопив у руку ціпок — і до сіней, його перепинив Гаврило:
— Охолоньте трохи.
Йонька підплигнув по-півнячому, дрібно затрусив ціпком:
— Я тобі, шеймо, покажу, як почитать хазяїна. Я тобі пропишу равноправіє…
Сердито окрутнувся і, зігнувшись, крисиною гіо-ходкою побіг до воріт. За ворітьми переродився: спина розігнулась, ноги вирівнялися, голова закинулася трохи назад, ціпок виставився наперед, шапка здибилася вгору.
«Іди, вони тобі приріжуть. Як одхватять, то аж по отому ріпицю». Гаврило звівся і хотів було йти до себе в двір, але в цю хвилину вийшла заплакана мати.
— Сину, — тихо схлипнула вона, — що ж воно в нашій сім'ї робиться? Один побіг ворогам на поклін, так тому ж і не диво, дурний, неписьменний, а й та, — вона кивнула головою в хату, — учена і теж збирається. Підійшла до неї, говорю: «Ти ж жінка красного командира». А вона… — Уляна ледве вирвала із скривлених губів: — А вона каже: «Тепер другі командири прийшли, офіцери…»
Нещасна мати приклала фартушину до очей і зайшлася тим плачем, яким плачуть трудові люди, коли їм особливо тяжко: очі сухі, а горло здавлює так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагінцях жил розправляла фаріу шину на колінах. І тоді Гаврило побачив, як материна сльоза впала на вказівний палець, важка і лапата, як дощова . крапля. Мати похапцем витерла її, щоб приховати від сина, але він уже побачив, і в грудях у нього задубіло, він устав і пішов у хату. Ще не відкриваючи дверей, почув тихе пошаркування Юлиних ніг, наспівування півголосом. Вона закривала і відкривала чемодан, було чути, як стукає кришка і клацають замки.
Гаврило зайшов і, закривши за собою двері, зупинився, спідлоба дивлячись на Юлю, що, вбрана у шовкове плаття з широким вирізом на грудях і взута в модельні черевики, розчісувала перед малесеньким дзеркальцем своє пишне каштанове волосся.
— Що скажеш? — запитала вона тоном графині, незадоволеної раннім візитом прикажчика.
— Куди це ви збираєтеся?
— Хочу глянути на європейську культуру.
— Може, та культура вашого чоловіка свинцем облила навіки.
— Що ж робити — на війні вбивають. Обдуваючи Гаврила шовками, Юля вийшла в сіни. Гаврило схопив за руку, люто дихнув їдучою махоркою в обличчя:
— Злигаєшся з ними, сучко, — як жабу роздавлю.
— О, та ви настоящий мужчина, — засміялася, пручаючись, Юля. В душі у неї буяла розбишацька веселість, нервовий мороз ходив по тілі.
Коли вона, цокаючи каблуками, вискочила надвір, вітер захолодив її шовками, заграв волоссям, залосотав попід пахвами. Юля засміялася, а мати притулила фартушину до очей.
Вулицями, похнюпивши голови, брели на сходку люди: деякі бігли, аж спотикалися, п'яти їх аж горіли: «Земельку роздаватимуть. Дідівщину, — божевільно блискали очима, шарпали інших за поли, скалили жовті, обкурені зуби. — Діждались-таки — дідівщину Повертатимуть. Хе-хе-хе! Треба швиденько бігти, бо вже, мабуть, і списки составлені».
Задніх, яких було більшість, підганяли Джмелики гвинтівками. Артільні трударі, галасливе жіноцтво, яке не раз брало Оксена в такий обмолот, що він не знав, куди подітися, діди, що, ніби зговорившись, доказували не раз на колгоспних зборах, що незамінних комірників нема і треба їх міняти через кожен рік, щоб не встиг навчитися красти, — ішли поволі, спідлоба позираючи на німецьких солдат: «Іч, ковбасники прокляті, як у себе вдома».
Рух у селі посилювався ще й тим, що німецькі мотоциклісти-квартир'єри гасали вулицями, підшукуючи затишні хати для офіцерів. Розквартирування супроводжувалося насиллям, присущим німецькій армії. Жителів зі всіма манатками викидали просто надвір, і вони зараз же переселялися в хлівці, погрібники. Звільнювалась квартира, — німецькі дезинфектори обприскували її жовтою рідиною', денщики заставляли цивільне населення все мити і чистити і, коли все було готове, — тягнули офіцерські чемодани, набиті французькими парфумами, українськими вишивками і золотом розстріляних євреїв. Шмецькі солдати кишіли всюди. Ті, що були при обозі, водили до Ташані напувати високих, товстозадих коней рижої масті. Солдати ходили по-домашньому, в сукняних капцях, парусинових штанях і кремових сорочках. Там же, біля Ташані, стояла кухня, і кухар в білому ковпаку різав на машинці свіжу телятину. Два солдати волокли в кущі телячу шкуру, сміялися і голосно розмовляли, так що луна від їхніх голосів носилася понад річкою.
Під вербами розташувалося чоловік сто піхоти. Вони ще не встигли переодягнутися, сиділи в звичайній похідній формі, але відчували себе на відпочинку: на траві лежали купами зелені ранці з підшитою на горішній стороні телячою шкірою, зброя, фляги з плоскими алюмінієвими кухликами. Деякі солдати голилися, а деякі, роздягтися по пояс, милися біля річки. Одна груда на чолі з фельдфебелем згуртувалася біля мосту. Звідти раз по раз чувся голосний регіт. Це веселе збудження було викликане витівкою, яку придумав фельдфебель: він швиргав у воду мило, і не встигав брусок осісти на дно, як за ним кидалося чоловік п'ять сільських хлопчаків і, пірнаючи, бовталися там, вириваючи брусок один у одного. Вони пірнали небезпечно глибоко, і тільки бульбашки, що лопалися нагорі, свідчили про те, що десь там знаходиться жива істота. Мило дітвора добувала тому, що вдома нема і що його тепер ніде не дістанеш. Фельдфебель у <підтяжках поверх сорочки брав з мішка по одному брусочку, але не дуже часто: він давав можливість хлопчакам пошукати, а солдатам натішитися.
— Ці маленькі дикуни дуже добре плавають, — сказав офіцер у кашкеті з високою тулією і в блискучих, вичищених чоботях.
Солдати, побачивши офіцера, стали на «ахтунг». Фельдфебель розгубився, розуміючи, що його застали за непотрібним заняттям (в армії переслідувалося марнотратство, а він майже задурно розкидав у річку солдатське мило), виструнчився так, що підтяжки готові були тріснути. Офіцер не звернув уваги на марнотратство, а, усміхаючись, дивився на хлопчаків. Потім ляснув пальцями і, не відриваючи очей від води, не дивлячись на фельдфебеля, зробив знак, щоб йому дали брусочок мила. Солдат подав мило. Лейтенант затис його в руці і наказав вівчарці, що сиділа біля його чобота, прищуливши вуха, щоб вона була уважною. Вівчарка насторожилася, подалася вперед. І тільки він кинув мило, плигнула в річку. Діти, захоплені роботою, не бачили її. Один із хлопчаків озирнувся, щось закричав, і всі вони, перелякані, попливли до берега. Вівчарка плавала швидше і, очевидно, добре розуміла накази, що передавалися їй німецькою мовою. Вона пливла вздовж берега, щоб не дати вискочити дітям з води.
Діти попливли назад, на протилежний берег, де з реготом тішилися німці. Вівчарка завернула їх і звідти. Діти посиніли від холоду, очі зробилися скляними, тоненькі ручки не мали сили триматися на воді. А з берега неслися крик і сміх і летіло у воду мило.
Юля побачила ту забаву. Лице її зблідло, очі загорілися недобрим вогнем, і вона закричала, щоб дітей не ганяли:
— Ей ви, солдафони, що ви робите? Солдати, що копали під вербами ями для маскування машин, помітили її.
— Ком, панінка, шляфен, — кричав один з них, голий по пояс.
Другий, білозубий із тоненькою сіточкою на голові, що охайно тримала його довге, як льон, волосся, махав рукою:
— Айн кус, айне плітка чоколяда. Я?
Юля розуміла брутальність їхніх натяків і бачила, як вони роздягають її очима і прицмокують язиками, але гордо несла свою розпутну красиву голову і обліплені шовками стегна.