Вир – Григорій Тютюнник

Виїхали на полтавський шлях. Цілими гонами жовтіло нескошене жито, бризкало в землю зерном, і боляче стало Гаврилові. Це ж їхні лани, їхнього колгоспу. Тут він не раз орав биками під житнище, милувався м'якими, зеленими сходами, радів, що такі дружні, бачив, як жито пускає трубку, як воно колоситься, вигойдуючи тендітні сережки спор, слідкував за його ростом, як слідкують за зростом дитини. Тепер же він дивився на нього з душевним болем, з гірким сумом.

«До чого довели! До чого дожилися! — шепотів він, похитуючи голо'вою, — Покинули рідну землю. Пішли. Обливаються десь гарячою кров'ю. Невже на цьому і кінець?..» — запитав і відчув, як серце облило гарячим ошпаром. Витер рукавом мокрого лоба і задумався. В його голові малювалися тепер картини, яким він колись не надавав значення, вважаючи звичайними, буденними. Зараз же він бачив їх у зовсім іншому світлі, розумів інший зміст. Пригадується йому гарячий полудень у колгоспному садку. Чоловіки лежать на зеленій траві окремим гурточком, жінки згрупувалися окремо. На білих вишиваних сорочках ворушаться яблуневі тіні.

Під величезною липою стіл, засланий червоним сукном. Оксен стоїть біля стола разом з секретарем райкому Корнієнком і членами правління, щось говорить, сміється, біля яблуні — взяте в чохол знамено, яке присуджене артілі за те, що вона виборола першість у змаганні. Знамено виносить ланкова, руки голі по лікоть, засмаглі, лице, як мідь, а очі голубі, як вода в Ташані. Вона бере прапор, посміхається, хтось грає на гармошці, хтось б'є в барабан.

Музика, танці. Малеча повилазила на яблуні, щоб видніше. Микита Чугай змовницьки підморгує і веде Гаврила в кущі, витягає четвертину горілки. «Ану, гукай сюдйг моїх трактористів, соцзмагання зап'ємо», — каже вія. Підпивши, Микита гупа чобітьми по траві, танцює, і Корнієнко дивиться на нього і сміється, потім не витримує, приклада одну руку до потилиці, другою впирається у бік — пішов «бариня-судариня…».

Тоді Гаврило дивився на все просто, як на веселе дозвілля. Тепер же він бачив: це була дружба і рівність трудових людей, думав: «Невже це так усе просто? Були наші — нема наших, була Радянська влада — нема Радянської влади… Влади Радянської? Нема? А як же ми без неї будемо жити? Хто ж нас захистить перед неправдою? Хто? Прийдуть німці, грабуватимуть населення, знущатимуться з дружини, дітей, заберуть все, що їм сподобається в його господарстві, і він стоятиме безпорадний, і нікуди буде поскаржитися». Від цих думок йому зробилося страшно і моторошно в пустельному безмовному степу.

— Як же це так? Як це так? — сказав він уголос і схаменувся від того, що висловив свої думки голосно. «Ото ти, батьку, дістав карабіна та тільки для своєї шкури, а він годиться, щоб боронити усіх нас, бо тепер за нас отутечки ніхто не заступиться».

Їхали мовчки серед настороженої, гробової тиші. Випалені хліба почорніли, від них несло згарищем. Чорна кіптюга, підхоплена вітром, носилася понад шляхом, осідаючи на білі сорочки, як чорна печать землі. По стернях розгулювало гайвороння, гребло своїми залізними і гострими пазурами крем'янисту, висохлу землю, докопувалося до чиїхось кісток і з радісним карканням перелітало з місця на місце.

— А кша, прокляті, — крикнув Йонька і замахав люлькою. Птахи не зважали на це.

— Ось я їх наполохаю.

Йонька витяг карабін, спинив гарбу.

— А як хто почує?

Старий озирнувся на чотири боки: степ лежав німий і принишклий.

— Ат, нікого немає.

Бадьоро, як на солдатському вченні, кинув на плече карабін, примружив око. Цьворохнуло понад житами. Гайвороння чорним ганчір'ям понеслося на згарище.

— Не поцілив, — скрушно зітхнув Йонька. — Уже годів з двадцять, як стріляв. А колись, батеньку мій, на австрійському фронті кращого за уене стрільця не було у всій роті.

Йонька вийняв димучий патрон, понюхав його, покрутив у пальцях, прикидаючи, чи не пригодиться в господарстві (йому і в голову не приходило, що не такий тепер час, щоб із патрончиком гратися), і, розмахнувшись, швиргонув гільзу в соняшники.

— Тату! — скрикнув Гаврило і показав рукою на шлях. Над Вишневою балкою диміла курява, з неї вирвалося декілька чорних крапок і швидко рухалися до Троянівки.

Гаврило зблід і, натягнувши віжки, зупинив підводу. Старий засунув карабін під солому, вдарив руками об поли:

— Оце набрали вівса. Завертай на Троянівку. Гаврило засмикав віжками, намагаючись розвернути гарбу.

— Закиньте гвинтівку. Знайдуть — на місці постріляють.

Йонька заметушився, але було вже пізно — німці були близько і могли помітити вовтузню. Йонька гуцнув на соломку і закляк — що буде, те й буде.

Німці наближалися, і було добре видно їх запилені обличчя в касках, їхали по двоє, один — за рулем, другий —у люльці. Війнувши рижим хвостом пилюки, зупинилися. Двоє підійшло до підводи: розхристані, закіптюжені, в мундирах кольору прілого сіна, рукава позакачувані.

— Ти стріляв? — запитав перший із них. Гаврило не зрозумів питання. Німець приплющив око і показав на Гаврила пальцем:

— Ти паф-паф?!

Обличчя німця зробилося лютим, він ліз на Гаврила з автоматом, штрикав дулом, очі його щосекунди скаженіли.

— Во іст дайн гевер? А? — кричав він. Йонька, зачувши слово «гевер», зрозумів, у чому справа, махнув рукою в степову сторону. Німець крикнув на Йоньку «век» і поліз у гарбу.

«Все, — задихнувся Гаврило. — Плигнути в соняшники і тікати? А куди втечу з кривою ногою? Ні, хай уже вбивають разом». Страх смерті забрав силу, і, якби його зараз стріляли, він би не поворухнув і пальцем.

Німець заліз у гарбу, потоптався по карабінові, тріснув діда по пиці, аж люлька вилетіла на дорогу, і пішов до мотоцикла.

Гаврило і Йонька опам'яталися тільки тоді, коли мотоцикли з німцями були вже далеко і хмара пилюки покрила їх.

— Господи, святий Пантелеймон, спасителю наш… Вуса в старого затрусилися. Він махнув рукавом латаної сорочки по очах, занишпорив у соломі. Гаврило схопив його за руку, сказав слабким, рваним від хвилювання голосом:.

— Ні, тату, раз ми вже таке пережили, то давайте його сюди. Тепер я вже не викину.

Він повернув кобилу на глуху дорогу. Зробив це квапливо, бо дорогою з Полтави, звідки тільки-но проїхали мотоциклісти, рухалася величезна колона машин. Гаврило виїхав у жито і повернув у Волохівську балку. Через луги поїхав на Троянівку. У Дубині спинилися. Гаврило взяв карабіна і, озирнувшись навколо, пішов до галявини, де стояли копиці сіна, збив з одної «шапку», застромив карабін дулом униз, потім поклав «шапку» назад, придавив її пеньоч-ком — для приміти.

За Ташанню — собачий лемент, гуркіт машин, одинокі постріли, короткі автоматні черги.

— Уже в селі, — сказав Йонька і перехрестився. «Пісочкове», —сумно подумав Гаврило, оглядаючи широку лугову кружину. Щось боляче обізвалося в його душі, занило біля серця. «Це тоді приїжджав Федот, і ми тут косили сіно. Чи давно ж це було? — думав він, дивлячись, як чиста вода ворушить білий пісок у потоці. — Були брати, а де вони? Кричи та клич — вітер і голосу не донесе. Переполоще війна людей, як вода пісок».

— Гаврило, давай гарбу поставимо і коняку сховаємо, — обізвався старий, набиваючи люльку. — Коняка добра — забрати можуть.

— Ви од неї самі відмовитесь.

Уляна зустріла їх плачем і лайкою. Бідна жінка, видно, розгубилася, губи в неї тремтіли.

— Де ви ходите в бісового батька? Прибігали вже десять раз із ружжами Джмелики, на сходку загадували. А що я на тій сходці буду робити одна? Ви ж таки чоловіки.

— Не торохти! — гримнув на неї Йонька, якому в своїй рідній хаті й стіни допомагали, і він, здавалося, не боявся нікого в світі. — На яку сходку? Чого?

— А ти мене спитай. Німаки щось будуть казати, чи що…

— Шукай чисту сорочку і штани, — заметушився Йонька. — Може, землю ділитимуть. Шукай, кажу, чого очі вилупила?

— На смерть я тобі шукатиму! — крикнула Уляна і вийшла на двір.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: