«Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим. Ні, мабуть, не вийде у нас із ним миру. Так і будемо ходити один від одного стороною».
Сонце підбилося вище і пригрівало. Вдалині синіми смугами виднілися довжанські ліси, а ближче із густих чагарів проступало білими хатами село Ступки. З-поміж крайніх хат в'юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у долині. Раптом із-за схилу, як з-під землі, виринув вершник і закушпелив Оксенові назустріч. Коли він наблизився, Оксен пізнав бригадира другої бригади Прокопа. Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня попід пу-вом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на за-кігітюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня.
— Чого женеш, як на пожежу?
— Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?
— Говори толком.
— Що говори? Казав же їм — неполадки, викличте коваля. Кажуть — усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. A-a! Що там балакать, — він махнув оривком і поскакав далі.
Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпаги не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із-за пагорба вщ побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. «День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорової» Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.
«Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте», — гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.
— Чого стоїте? — запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.
Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном гудзиків тісно обтисла широкі груди.
— Сівалка поламалася, товаришу голова, — труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.
— Чого не сів на коня і не поїхав у двір за ковалем?
— Мені на конях не можна їздити. Пригузок болить, — вискалив зуби Джмелик.
Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика, але той стояв, усміхаючись, взявшись руками в боки:
— Ну-ну, це тобі не в економії. А за таке діло… — Відчайдушні очі його стемніли, як море в передчутті бурі, ніздрі тонкого носа весело заграли. — Дав би я тобі в пику, предсідатель, та жалко — жінка в тебе ще молода.
І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сів на коня й, побрязкуючи мішком з зіпсованими сошниками, потрюхикав на Троянівку.
Оксен розстебнув піджак і довго стояв, спершись спиною об сівалку. Вітер ворушив його ріденький чуб, грався в залисинах. «Ху, чорті Трохи не зірвався. Джмелик — сволота. Кат з нимі Але якщо помітили інші колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворіт вийшло». Долоні в нього спітніли, пальці не слухалися, він на превелику силу згорнув цигарку і довго стояв, жадібно ковтаючи махорковий димок. Пішов до сіячів тільки тоді, коли зовсім заспокоївся. Попросився до Вовдюга за помічника і проходив за сівалкою до самого обіду, задуманий і мовчазний.
Обідали в степу, на роздоллі. Дружно обсіли казанок з кулешем, тільки що знятий із вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер її об ворчик із пшоном, передав Оксенові.
Бовдюг — дядько в кості широкий, вуса жовті, обкурені тютюном і завжди ворушаться так, ніби він завжди чимось незадоволений і сердиться. Насправді ж він чоловік хоч і неговіркий, проте добрий і тихий, фізично сильний. Розповідають, що коли він служив у економії Бразуля, то засперечався із прикажчиком, що спинить на ходу маховик від паровика. Зодяг сірячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кілком у маховик — і зачмихав благенький паровичок, скорився могутній степовій силі.
Біля Бовдюга сидів Хома Підситичок — плоскогрудий і жилавий, як не працює — на спині ані капельки поту не виступить, характером привітний, але скупенький. Зустріне оце кума на вулиці і каже: «Завтра свята неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас у гості, та, дасть бог, посидимо». У розмовах ввічливий і не лихослов. Ніколи не скаже:
«Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:
— Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.
— Який?
— На одно очко сліпенька.
Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п'ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливе, з холодним блиском. Дома в Андрія п'ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» — він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».
Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.
— Хай йому тямиться, яке гаряче, — засичав Хома, опікшися кулешем.
— Студи, дураче, — порадив Латочка.
— А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.
— Е, блат, який ротатий! Чого захотів. У Охріма вушка вгору — вниз, вгору — вниз, швидко-швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.
— Коли б до роботи такий, як до їжі, — гуде на нього Бовдюг.
На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.
— А скажете —ні? Я більше всіх посіяв, — виправдовується Охрім.
Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.
—- Які проворні, — дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.
— Раз на фінській війні… — починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:
— Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.
— Як так сіятимемо — до осені вистачить.
— Істинно. Раніше було сніжок із землі, — ячмінець в грязь — і князь.
— Натурально. Як ви цього не розумієте?
— Так ми розуміємо… Тільки… Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.
— Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.
— А я тобі кажу, — говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, — від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понїмаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю…
Латочка сів на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице авобилося знущально-насмішкуватим.
— А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім'ю і себе, дурака, до спілки.
Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.
— Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки — все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.