— Я покликав вас для того, — голосом, повним таємничості, почав Гнат, — щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.
— Яке саме? — питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. — Ти вже нас півгодини тримаєш, а про діло ні слова. А нам сидіти немає коли. Нас робота жде.
Гнат вилазить із-за столу і крадькома йде до дверей, щоб перевірити, чи не причаївся там підслухувач в образі виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном. Кузьми не чути ні слуху ні духу. Гнат прикриває двері, стріляє, немов з гармати:
— Район наказав нам переселяти хутори. І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.
— Оце й усе? — щиро дивується Дорош, в'їдливо посміхаючись. — Ні, Гнат, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.
— А ти чого баскаличишся? Переселення — це теж війна, — рипить шкірянкою Гнат.
— Починається свайба, — з досадою говорить Ок-сен. — І сівба, і переселення — все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?
— По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.
— А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!
— Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.
— Я пропоную переселяти по частинах, — обізвався Дорош. — Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім — слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо — промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.
— Хе-хе! — блиснув золотим зубом Гнат. — Тебе як послухати — на два роки тяганини вистачить.
— А хоч би й так. Спішити нічого.
— Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.
Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.
— Навіщо ж ти тоді нас викликав? — скипів Дорош. — Щоб поплескати тобі в долоні?
— Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? — звернувся він до Оксена.
Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:
— Чує моє серце — наріже він січки. Наглядай там за ним.
— А що за ним наглядати? Не мале дитя.
— Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам… Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:
— Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, — клопотався Охрім.
— Розумному — плач, а дурневі — радість, — скосив на нього очі Тимко.
— Жалієш? — несподівано обізвався Сергій.
— Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати — і ти б кусався.
— Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.
— Відколи це ти таким розумним став?
— Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.
— А це ж чому?
— Душком від тебе антирадянським припахає.
— А ти хіба з тих, що принюхуються?
— Ні, я з тих, що нутром чують.
— Ну, зчепилися! — крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким «растуйте» і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.
— Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.
Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.
— Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.
Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:
— Якщо на предмет хлібозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зійдуться.
— Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
— Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
— Якнайшвидше.
— А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала — не допомага.
Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:
— Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.
— Ей ти, Васько, чи як там тебе! — крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. — Ану, біжи сюди!
Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.
— В школу ходиш?
— Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.
— Чому?
— До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:
— Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.
— Правда? — радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.
— Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.
— О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.
Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському — і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому повітрі.
Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні — людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом'яті картузи, сірячини, кожухи, обліз-лі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв'яз-но, по-хутірському:
— Пилипе!
— Що?
— Куди це ваші худобу порозпускали?
Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.
— Пастися пішла, — відказує він тихим баском.
— На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?
— В них обох паша добра…
— Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?
— На налигач налигала та до воріт припнула, — граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригорщ, повну насіння.
— Ого! З чужого засіка брати не дурень!
— Не збіднієш, — басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.
Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.
— Чого тримаєте? Починайтеї Нам на роботу треба йти.
— їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!
— Артеме! Біжи додому, бо я теля забула од-лучити.
Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на білому світі чорно. В них свої розмови.
— Купив оце підсвинка, та боюсь, чи не прогадав.
— Скільки ж?
— Одну з четвертиною.
— Та й як?
— Їсть наче добре.
— А моя заболіла, хоч до ветінара веди.
— Жінка?
— Став би я з нею водиться! Корова.
До гурту підходить рухлявий, як млинок, чоловік. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всі боки, як зацькований зайчик.
— Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянівку.
— Не мають такого права. Живемо, де хочемо.
— Еге. Стануть вони в тебе питати.
— Батьки наші тут жили, діди, а тепер за вітром війся? Нічого собі придумали!
— Та пропади воно пропадом! За чим жалієте? В цій глушині вже вовками поробилися.