— Так що зарікатися нічого, — порушив мовчанку Охрім і помішав ложкою куліш. — Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зі мною раз було…
Він облизав ложку, поклав її на рушник, на якому лежав порізаний хліб, витер жирні від сала пальці об полу свитки і, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима повідав далі:
— Як жили ми індивідуально, то був у нас вітряк. Стояв він на Беєвій горі, отам, де тепер наш артільний млин стоїть. Млин вутлий, старий, подме вітер — скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався і для хозяйства хоч і невеликий, а все ж таки давав дохід. Мірошникував покійний батько, земля йому хай буде пухом. Як піде, бувало, з дому на світанку, так і просидить аж до пізньої ночі, а як дуже завізно, то й ночувати там зостанеться. От раз мені мати й каже: «Збирайся, Охрімчику, дорога моя дитино, та понесеш батькові вечеряти до млина». Я швиденько зібрався, кошик у руки — і гайда. Вийшов за село, глянув — у млині світиться. Я на те світло й прямую. Ішов собі так, ішов, тільки став на гору бейка-тися, глядь: а світло кудись униз сунеться, сунеться і зовсім щезло, наче його хто собі в кишеню заховав. Темно зробилося, як під кобеняком, за два кроки поперед себе нічого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з місця не зрушу. Ну, думаю, уже обтан-цювала мене мара з мітлою, уже я тепер не вийду з цього місця. Постояв я трохи, постояв, а потім подрався далі, а куди, й сам не знаю, тільки втямки мені, що переді мною вже не гора, а стіна. Дряпаюся на неї, дряпаюся — не бере. Навколо якісь кущі, хащі і холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник — блись. Я до нього. А він від мене. І давай мене водити, і давай водити. Ходив я, ходив, а тоді сів на якесь чортовиння і думаю, що треба мені отут чекати світанку, доки ота вся нечисть на мітлах не розкомандирується по своїх квартирах, бо, видно, натрапив я на їхній шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звідси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на голові підіймається. То заллється солов'єм, то совою завиє, то півнем закукурікає або підкрадеться потихеньку та й смикає за свитку. Або оце зіб'є з мене шапку, а тоді ходить і ходить побіля мене, як кіт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранці прокинувся — і що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, від млина палицею кинути. Мені уліво трішки взять — і якраз доріжкою до млина дійти, а я вправо поперся. Отут і кажи, що не напущено на чоловіка. Напущено, то вже й дурному зрозуміло.
— Ніякого напуску. Ти з дороги збився, — заперечив Тимко.
— Збився? А розтолкуй мені, як ти такий розумака, чого ходив по цій дорозі тисячу раз і ніколи не збивався, а в цю ніч збився?
— А ще буває, що людина по церквах лазить, — із страхом сказав Марко.
— Хвора, то й лазить.
— Бабські брехні…
— Я не знаю, чи брехні, чи ні, а зі мною раз було таке, що не міг із печі злізти.
— То моча тобі в голову вдарила, — засміявся Тимко.
— Хто знає, що воно таке було, а не знайду виходу з печі — й квит. Спереду мацну — стіна, ззаду — стіна, по боках теж стіни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макітру з тістом. Ну, думаю, замурували мене дорогі родителі за таке злодійство заживо на голодні муки й погибель. А тут до вітру підпира, аж сорочечка на мені коробиться. Як закричу я: «Мамо!» — і не витримав. На другий день цілий ранок вишкрібав я черінь та допитувався у матері, що то воно зі мною поробилося. А мати слухала-слухала та й каже: «То від вареної квасолі. Ото не треба її на ніч їсти…» То, може, й ви, дядьку, квасолі наїлись? — звернувся Марко до Охріма.
Охрім хотів щось сказати і вже розкрив рота, але в цей час із темряви появився Денис, кинув Охрімові до ніг дві курки з повідкручуваними головами і сів біля вогню.
— Де ти взяв? — відсахнувся від них Охрім. — А як прибіжать із Вишневого жінки та трус зроблять? Та ти знаєш, що тут буде? Без штанів на Троянівку побіжимо.
— А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, і в окріп,-— порадив Тимко.
Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко підкинув бур'яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню.
Після вечері хлопці натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сіни, займали жінки) і постелили собі добру постіль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. «Принесло його на мою голову. Орися тепер побоїться вийти до озера», — роздумував Тимко, вкладаючись, і скоро захріп, удаючи із себе сплячого. Він все ще надіявся. що всі скоро заснуть і запанує те сонне царство, яке дасть йому можливість вийти з хати на побачення. Але спокій у хаті ніяк не міг встановитися. Охрім кілька раз виходив надвір підкладати бикам сіна, потім став питати у Марка, чи той не бачив його істика. Марко відповів, що не бачив, і Охрім товкся по хаті, шукаючи його так настирливо, ніби він йому був у цю хвилину конче потрібним. Потім Марко пригадав, що в попелі печеться картопля, пішов надвір і приніс повну пелену, і вони заходилися солонцювати її з Денисом. Будили й Тимка, але він не відкликався. Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки. Денис сказав, що то вона «курячу кров почула», схопив ружжо і вибіг з хати. Його довго не було, а тоді надворі прогримів постріл, на жіночій половині заверещали дівчата і зняли гвалт, і чути було, як вони вибігали надвір, щоб дізнатися, що сталося. У сінцях знявся цілий галас, зайшов Денис і на запитання Марка, чи бачив він лисицю, сказав, що він її не бачив, а вистрілив для страху, щоб поколошкати дівчат. Потім вони повкладалися спати, і в Тимка зазоріла надія, що скоро все затихне; але тільки він про це подумав, як Охрім, що, здавалося, вже спав, заворушився і знову став розповідати страшні бувальщини.
— От ми йдемо, дивимося — щось біліє, — чувся його притишений голос.
«І вродиться ж така шарманка», — злився Тимко, слухаючи безконечне базікання.
— …Ми до нього — воно від нас. Ми від нього — воно за нами. Я тоді й кажу: ану ж, давай поприсідаємо. Присіли. І що б ти думав? І воно присіло. Я тоді й кажу…
— Тебе заціпить сьогодні чи ні? — озвірів Тимко. Охрім замовк і довго не обзивався; навіть Денис перестав хропіти. Потім у сінях почулося шарудіння, і сердитий дівочий голос сказав: «Вони будуть качатися, а мені солому носи! Знайшли дурку». Зашелестіла солома, долинув глухий гомін голосів (мабуть, відкрили двері на жіночу половину), хтось пробіг по сінцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли..
— Так отож я й кажу, — знову подав свій голос Охрім. — Ану ж, підійдімо, хлопці, ближче та подивимось, що воно таке…
Тимко звівся і, накинувши на себе піджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.
— Поглянь там на биків! — крикнув йому вслід Охрім.
Тимко вийшов у сіни і деякий час прислухався, чи не розмовляють на жіночій половині. Але там, крім дихання сонних людей, більше нічого не було чути. Тоді він відкрив двері і зашепотів так тихо, що ледве сам чув свій голос:
— Орисю… Орисю…
В пітьмі звелася чиясь голова, теж пошепки запитала :
— Чого тобі?
— Вийди на хвилю…
Тимко мнеться біля дверей, затаївши дихання, курить в рукав і раптом чує, як хтось хапає його за комір іззаду. Він швидко озирається і бачить перед собою в темряві Прокопа.
— Ану, ходімо надвір, я з тобою побалакаю, — каже Прокіп, не випускаючи з рук Тимка. Біля сіней Тимко виривається і, вихопивши з ярма занозу, відскакує вбік, чекає, коли Прокіп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розумів, що в повітрі пахне смаленим, стоїть, не рухаючись, тяжко сапає. В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком «ой» біжить назад.