— Що з тобою? — запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.
— Ой мамо, коли б ви бачили, — застогнала Орися і підвела Уляну до пораненого.
Уляна гримнула коло печі дровами і покликала в хату Чумаченка, що, порозвішувавши онучі на тину, гуляв босий.
— Бій ти. Чумак, чи як тебе! Іди, товариша купати будемо.
— Що, вже готовий? — прибіг задиханий Чумаченко.
— За язик укусись! — грізно глянула на нього Уляна.
— Ах, мамаша, на війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що, якби за кожним плакав, очі б не просихали.
— Ось бритва, поголи його. Нужа заїла зовсім. Та гляди, бритви не пощерби, бо повернеться син — лаяти буде.
— Не бійтеся, все буде в порядку.
Двері в хату були відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.
— Ти руський? — питав він.
— Руський, — тоненьким веселим голосом відповідав поранений.
— Ну, а я з тебе… — тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. — А я з тебе татарина зроблю.
«Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить», — картала його Орися.
— Може, тобі «баки» біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?
— Не треба, ох, — стогнав Огоньков.
— Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.
Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни:
— Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь? Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.
— Баришня, — сказав він глузливо, так що лівий кутик вуст піднявся вгору, створюючи щось подібне до посмішки. — Ви давно перестали гратися в кукли? Якщо недавно, то спіймайте собі кошенятко, загорніть у ганчірочку і голосіть, скільки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я його з бою пораненого витяг, і я хочу, щоб останні хвилини свого життя він прожив весело…
І пішов у хату.
— Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає.
— Невже? — зрадів Огоньков.
— Істинно. Як стемніє, каже, прийде тебе доглядати. Може, каже, води попросить або вкрити треба буде, то вже не відмовлю. Ти тільки не лови гав. А то я тебе знаю. Перед німцями орлом був, а перед дівчиною ягням зробишся. Як тільки вона прийде до тебе, першим ділом попроси, щоб подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далі само покаже, що робити… Одним словом, не зівай.
Пізнього вечора Дороша розштовхав незнайомий чоловік з міцним, соковитим басом:
— Ви Дорош?
— Я.
— Я прийшов од Григора Тетері. . Дорош зсунувся з пахучого сіна, наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав від болю.
— Карпо Джмелик сидить із своєю шльондрою в погребі і веселиться. Візьміть його.
Дорощ закульгав із хліва. Незнайомець-притримав його за рукав:
— Карпо не дурак і отаборився із ручним кулеметом, так що дивіться, щоб із ваших хлопців лика не надер.
Незнайомець мовчки потис Дорошеві руку, плигнув через тин, розтривожив соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята ночі. Викликав Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.
Чумаченка залишив доглядати пораненого.
— Підемо одного дезертира брати.
Подвір'ям сунулася чорна постать. Біля неї, пританцьовуючи, дибала зовсім, маленька: Микита Чугай і Охрім Горобець. З торбин пахне свіжим хлібом й жіночими та дитячими сльозами.
— Насилу свій кагал приспав, тепер можна й рушати, — квапився Охрім. — А там десь за ворітьми жінка тужить. І чого ми заїжджали в цю Троянівку?
— Ви так наче деінде збираєтесь? — прогудів, як у дзвін, Микита Чугай.
— Треба взяти Карпа Джмелика. Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку :
— Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.
Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.
Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було За-лужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір'ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство.
Білим крейдяним течивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику З-під землі. Гармонь.
А чого соловейко та й смутьон, не весьол?
А й повесил гааа-га-ла-овку-у,
Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть…
Підспівують два голоси — чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна буб-лешниця.
«Так ось де твоє вовче пирствіе», —' набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастьоркою спухають гладіаторські м'язи.
— Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, — нагукаю. Ну?
Хлопці лягли на землю тінями, в ноги — важкий теплий підвальний дух.
Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:
Ах, золотая клєтка да ізсушіла меня…
Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра:
— Хто?
— Микита Чугай. На чарку прийшов.
— А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?
— Воля твоя — ти хазяїн.
Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.
— Заходь, — глухо обізвалися знизу.
Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.
— Закрий двері.
Микита намацав широку, у вигляді серпа защіпку і довго не міг всадити її в гніздо, така вона була важка, плутався руками в якійсь вірьовці. Нарешті засувка з грюкотом упала в гніздо, і Микита відчув, як в роті запекло розпиленою іржею.
— Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу.
Микита відрахував ногами сім східців, зупинився. Бачив, як у челюсті печі, освітлений лампою стіл і трьох людей у тютюновому диму. Карпо сидів у м'якому високому кріслі, голий до пояса, стрижений і круглолобий. З темних очних ям віяло мороком. Ручний кулемет «дігтяр» тримав на колінах, мацав очима
Мияйтин живіт. За його спиною стеяла красива, але затягана дівка з відрізаними косами, шкірилась кро-воякадно. Обличчя змучене задухою і самогоном. Ліва цицька в синяках вивалилася з кофточки. Притихлий і зляканий, згорнувши міхи, на стільчику сидів сліпий Вихтір. Білі пальці тремтіли на вороних планках. Від стола до дверей тяглася вірьовка, і Микита зрозумів, що то за допомогою неї Карпо відчиняв двері. «Одначе обжився ти тут», — подумав Микита, ковзаючи поглядом по цілих горах награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи, шапки, свитки, зброя, позолочене попівське' кадило, сідла, меблі, червоноармійське обмундирування. «Чи не з кров'ю здирали з таких, як ми», — питав себе Микита, перековтуючи в горлі іржу і ненависть.
— Дивись сюди, — обізвався Карпо, — цей шрам у мене від гепеушників, цей — по п'яному ділі, цей — від урків, цей, — він ворухнув губами на посмішку, — за хороших дівок, а оцей, свіжий, недавно застру-пився, — від червоноармійців, коли я з армії тікав. Ти бачиш тепер, хто я? Печений, різаний і стріляний. Галько, обцілуй шрами.
Галька вигнулась і перечмокала рубці.
— Ач, як уважає. Бо нашого роду-заводу. Галька Лебединець. Батько коней постачав на все петлюрівське козацтво. Ти чого прийшов?
— Втік з армії.
— Ага, і тобі не захотілося за комісарів воювати? Ха-хаї Тоді друге діло. Галько, налий склянку.
Галька налила і піднесла гостеві. Микита випив, . утерся рукавом.
— Підходь ближче. Микита підійшов.
Карпо обвів зачарованими очима льох, блиснув зубами.
— Дот! Фортеця! Ну що ж, Микито, може й ти поступиш у мою банду? Гуляй душа без кунтуша! Я та моїх два брати-соколи нав'єм вірьовок із чужих жил.