Чеченці, розпарені теплом, швидко поснули. Тимко теж дрімав. Раптом за вікном зашамотіло і заскиглило загробним голосом:
— Хоч одежу викиньте, жлоби. Тимко згріб їхню одежу і жужма викинув надвір. Лише після цього міцно заснув.
V
— Павле, ну доки ти лежатимеш, щоб ти оближнем ліг? — кричала Явдоха, зазираючи на піч, з якої стриміли босі ножища і чулося голосне хрипіння. — Господи милосердний і праведний! За які гріхи ти мені отаке убоїще послав? — бідкалася вона, пораючись по хаті та вряди-годи прислухаючись до клекотіння на печі: там хтось то наливав, то виливав воду з тикви. Явдоха зітхнула і заходилась мити посуд. Була це суха, немічна жінка з жовтим обличчям і чорними, колись красивими, а тепер змученими, як після хвороби, очима. Губи в неї були сині, аж чорні. Видно, в неї щось боліло, і вічно вона постогнувала, примовляючи: «І за що я отак мучуся? Де та смерть ходить? Чом вона мене не задушить? »
Повернувшись із служби, Павло оженився на Яв-досі тому, що вона була такою бідною, як і він. Явдоха нюхом відгадала, що Павло буде чоловік покірний і жити за ним буде легко, якщо прибрати його до рук. Тому вона і зробила все для цього, що могла, а саме: вінчаючись, перша ступнула на килим біля аналоя і на перших же днях їхнього сумісного життя ніжно сказала «ши» і зодягла на нього новеньке мережане ярмо. Павло мовчки всунув туди шию, як бичок-третячок, і поніс його крутим життєвим шляхом. Він знав тільки одне: крикне йому Явдоха «соб», треба повертати вліво, «цабе» — вправо. Але одного разу на вулиці жонаті чоловіки стали насміхатися з Павла, дорікаючи, що він не господар у своїй хаті, а до старого колеса заплішка. Коли отак із нього жінка вірьовки сучить, а він піддається, то не вартий він, щоб серед жонатих чоловіків на вулиці сидіти, бо справжній господар хоч раз на місяць, а потягає жінку за коси, щоб знала порядок та відчувала, що в хаті є хазяїн. А Павло як оженився, то ні разу й пальцем свою не торкнув! А жінці хіба можна вірити? «Усі бачать, як вона до чужих чоловіків ірже, один ти не бачиш», — під'юджували дядьки Павла.
Пізно повернувся додому. Явдоха сіяла муку на підситок, готуючись завтра пекти хліб. Павло підійшов до неї і хлипнув у вухо. Вона зойкнула і впала на долівку. Павло витріщив очі і став дожидати, доки підведеться: вона не підводилася і перестала дихати. Тоді він побіг до сусідів і сказав, що Явдоха впала і не встає. Сусіди прибігли в хату, розціпили Явдосі рота і влили води. Після цього Павло сказав Явдосі: «Хай ти сказишся, більше і пальцем не торкну». І справді, більше не чіпав і покірно, без ремства ніс своє ярмо.
Шия притерлася до ярма, і він уже і не помічав його ваги.
З евакуації Павло повернувся вошивий і голодний. Явдоха зігріла три чавуни води, обстригла ножицями голову і бороду такими «покосами», що жаль було глянути на чоловіка, викупала в ночвах, дала чисту білизну і посадила вечеряти. Павло з'їв паляницю хліба і такий горделей борщу, що собака не перескочить, поліз на піч відсипатися і оце спав уже третю добу.
— Спи, спи, — вичитувала Явдоха, човгаючи по хаті. — Дрова не нарубані, води не принесено, а він — пузо на черінь та й давить хропака. А що йому…
Вона не доказала, мимо вікна майнула чиясь шапка, в сінях зашаруділо, шукаючи клямки. У хату ввійшов Хома Підситочок.
— Павло дома? — запитав він, нипаючи очима в хаті.
— Он, хіба не чуєш?
Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той розчуня'вся, вставився сонними очима на Хому.
— Вставай швиденько. В колгоспі зеренце роздають. Людей як мурашечок. Треба поспішати, бо другі пшеничку заберуть, а нам послідок лишиться.
Павло втелющився очима на вікно так, немов за ним борюкалися леви, яких він уперше бачив.
— Ну, ти йдеш чи ні? — палірувався Хома на таку Павлову кволість.
— Явдохо, може, піди? Га?
— О боже, він ще питає. Ви бачили отакого тюхтія? Люди біжать один поперед одного, аж падають, а він… Іди мені зараз же, бо як візьму кочергу, то тут тобі й вода освятиться.
Павло зліз із печі і став зазирати то під стіл, то під піл, то полід лави.
— Чого шукаєш? Чого шукаєш, іродова твоя душа?
— Чоботи десь пропали.
Явдоха полізла під піл, гримнула ними посеред хати:
— На!
Павло, сапаючи, взувся. Чоботи зсохлися і не налазили. Тоді Явдоха кинула старі калоші із солом'яними встілками. Павло підв'язав їх мотуззям, щоб не хляпали.
За хвилю знову вертається Павло. Поліз на піч за кисетом. Виліз звідтам у крейді, як мара.
— О-о, о-о-о-о, — голосила посеред хати Явдоха, посилаючи сто сот чортів на Павлову спину.
У колгоспному дворі — гамір і крик. Біля комор — вируюча юрба. Люди лазять по засіках по коліна в пшениці, гребуть у мішки, у рядна, в торби, в пелену. Григір Тетеря на все махнув рукою, сидить під коморою і плюеться на всі боки:
— Тьху. Чи ви показилися? Куди лізете? Усім хватить.
Та його ніхто не слухає.
— Бери, браття. Тепер все наше. Якиме, давай сюди мішки, — кричить червонопикий Карпо Джмелик, Северинів брат, що днями з'явився у селі.
— Підводи із Леньків прийшли?
— Тут.
— Під'їжджай. — Куме, ануте поможіть зав'язати.
— Набехкав, що й не сходиться?
— Так пшениця ж. Як золото…
Підситочок шмигнув до комори, а Павло сів біля Тетері, поклав поруч себе порожні мішки. Уже Хома раз виніс, удруге, а Павло сидить, курить і ні слова, ні півслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.
— Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобі зостанеться? — уже не витримав Хома. — Тут гав ловити нічого, коли на таке пішлося…
Мовчить Павло. Як зупинилися очі на Беевій горі, так і стоять там, заклякши. Сидів ще з годину, потім зітхнув тяжко:
— Да-а-а! Дохазяйнувалися, — і пішов до комори, назустріч Хомі.
А у того очі рогом лізуть, чувал до землі давить, ноги трясуться.
— Підсоби, Павле.
Павло знімає зі спини чувал, несе до засіки, половину відсипає.
— Що ти, Павле, навіщо? — метушиться Хома.
— Неси, кажу, — раптом звіріє Павло, і очі його шалено округлюються.
Хома смішно моргає руденькими вусиками, дрібу-лить додому з неповним мішком за плечима.
Надвечір все перейшло на справжній грабунок. Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями ва землю, за межу, за вкрадений сніп, за випасену отаву. Жили nbsp;в лугах та ярах віками. Кого не візьми — рідня: кум, оват, брат, племінник, хрещений батько. Були в них свої, ніжим не писані, дикі закони: вкрав — не позивайся, сам украдь. У тебе сусід — дугу, ти у нього — воза. Творилися там страшні самосуди, бійки та сварки.
Настали колгоспи. Залужани земельку і конячок віддавали неохоче, з глухим ремством. Згодом втягли-ся в роботу, але працювали лінькувато. До того, що одержували на трудодні, в три рази більше докрадали і жили добре. Цього дня приїхали за пшеницею цілим обозом, стали розтягати інвентар: борони, рала, плуги, навіть сівалки. Тетеря благав, сварився, погрожував, але його ніхто не слухав: дядьки робили своє.
Тетеря забрав Бовдюга, колгоспного коваля Василя Кира, здорового, чорного і сильного, і ще з десяток троянчан, що крутилися біля комор, і повів на дворище. Павло теж пішов із ними. Карпо Джмелик, розіпрілий, червоний, із Северином зсаджували на гарбу віялку.
— Що ж ти робиш? — підійшов до нього Тетеря. — Це колгоспне майно, а не твоє.
— Тепер усе наше, — ще дужче почервонів Карпо, і очі його зажерливо спалахнули. — Твоя вже ниточка обірвалася. Зась. Досить нас у колгоспі душить. Тепер вільними господарями будемо. Німці землю роздадуть, і буде все, як було.
— Он як ти заговорив, — підступив увесь потемнілий Василь Кир. — Ану, скидай віялку, зараза! Кулаки його повисли, як гирі.
— Ти мені тут не заразкай, кіптюх чортів, — ворухнув плечима Карпо, аж ватний піджак затріщав на слині.
Северин усміхався, чекаючи, що буде, не виймаючи рук із глибоких кишень. Кир ухопив віялку, рвонув на землю. Северин, усміхаючись, узяв його за руку, очі звіріли, в них закипав волошковий цвіт: