Тимко дав спочити коневі аж за Троянівкою. «Що їм від мене треба? — збентежено питав він себе, витягаючи вишитий кисетик. — Із самого малолітства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають. Ні! Досить! Увірвалося! Тепер у мене своя дорога…» Він припалив цигарку і раптом почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик. Озирнувся. Від села степовим шляхом хтось гнав верхи. Сірі султани пилюки, звихреної конем, осідали на скошеній стерні. Якийсь хлопчик у білій сорочці, припавши до гриви коня, летів навздогін підводі. Тимко в тривожному передчутті зупинив підводу біля соняшникового густого, як ліс, лану, встав із воза. Завалюючись на спину коневі і натягаючи з усіх сил повіддя, хлопчик зупинив коня.
— Казав Марко, щоб ви зараз бігли додому. Повен двір міліції понаїхало. Шпіона якогось шукають, — задихаючись, пробелькотів хлопчик.
Тямко злодійкувато глянув на соняшники, майнув поглядом по нескошених житах. «А може, підводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина — обох за грати посадять. Ні! Удвох шкодили — удвох і відповідати будемо».
Він завернув назад підводу і, ставши на воза, чвалом погнав її назад до села. Коняка трусила задом, трахкала ногами в дощаний передок. Сіделка з'їхала набік, дуга перехнябилася, в лице Тимкові кидало гарячим вітром, міцним, як сіль, кінським потом. Проскочив околицю села, міст, в очі стьобнула голуба блискавка Ташані, завернув у свій провулок. Швидко розмотувались перед очима повішені на тинах на просушку шматки полотна. Біля двору Тимко зіскочив із воза. Відлягло від серця. Міліції нема. Під берестом у холодочку сидить Гнат, по бур'янах із палицями-щупами лазять Сергій і Денис. Гнатові жарко. Він сидить розхристаний, біля нього на траві мокрим клейонча-тим пітничком угору лежить картуз. При боці у Гната кобура із справжнім, стареньким, правда, револьвером.
— Нема там ніякої ями? — питав він, щулячи очі.
— Що він — дурень по бур'янах ховатися? Молодий господар його десь пильніше заховав, — говорить Сергій, промацуючи очима Тимка. «Ну, поки що ви його не знайшли, так що нічого і тріщитися», — відповідав йому поглядом Тимко і, вийнявши кисета, згортає цигарку. В цей час із бур'янів, весь сивий від полинового пилку, вилазить Денис із повною пазухою курячих яєць і викладає їх Гнатові в картуз.
— Здати в фонд оборони, — наказує Гнат своїм пойнятим і прямує до хлівця.
«Знайдуть», — охоплює відчай Тимка, а Сергій зну-щально усміхається:
— Ну, в якому він кутку?
— А ти пошукай, — скалить і собі зуби Тимко. Сергій, випередивши Тимка, шепче Гнатові на вухо:
«Тут він. Щоб я з цього місця не зійшов. Тут!» Коло дверей хлівця Гнат затримується і з заклопотаним виглядом шукає в нагрудних кишенях олівця. «Засвербіло в п'ятах! Кожен мнеться і заходити боїться. Ну що ж. Тепер викруту нема. Буду сидіти і ждати жданого», — думає Тимко і присідає на поріжку. Коли відкрили двері до хлівця, Гнат вийняв із кобури револьвер і голосно сказав:
— Говорить голова сільради Гнат Рева, при пойнятих Сергієві Золотаренкові і Денисові Кошарі: Джмелик Северин — здавайся!
Тихо. Тільки шелестять на городі соняшники та десь у берегах сонно кричить іволга.
— Вилазь, бо як знайдемо — гірше буде! Знову тиша. Затамований подих трьох людей, що стоять, прислухаючись.
— Починайте обшук.
Денис і Сергій деруться на прикладок сіна, ширяють палицями по кутках. Денис бере вила, штрикав попід стінами.
— Як попаду, — сам обізветься, — сміється він. В цей час з воріт чується крик, у хлів вривається Орися: хустка на плечах, очі горять, граблі так і ходять ходором в руках.
— Геть! Геть! — кричить на неї Тимко і тягне за плечі, але вона виривається з його рук, цупить граблями Дениса по широкій спині.
— Ти його складав, це сіно, що розриваєш?! Складав, гицелю троянівський, бубнарю хуторянський?!
Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне її за ногу.
— Громадянко! Ми при виконанні службових обов'язків.
Вона дригає ногою, б'є Гната в груди, мов кішка, видирається на прикладок і турляє звідти отетерілого Дениса.
— А ти що тут робиш? — витріщається вона на Сергія і підступає до нього а граблями. Сергій ковтав язик і опам'ятовується вже на землі. Останнім із двору виходить Денис із пазухою курячих яєць.
Пізно вночі Тимко випустив свого постояльця.
— Ну, спасибі, ніколи не забуду, — пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом.
— Ти йди куди-небудь подалі від наших місць, де тебе не знають.
— Не винен я, Тимку, даром страждаю…
— Винен чи не винен, а я тобі раджу прийти до Радянської влади і заявити про себе, бо як спіймають — гірше буде.
Тимко потихеньку відкрив двері, пройшовся поміж соняшниками до левад, вернувся назад.
— Іди сміливо. Немає нікого.
Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечі, пішов. Спочатку чувся за ним тихий шелест соняшників, потім долинув короткий, ледве чутний скрип кладки через потік. «Через кладку пішов. Значить, на ох-тирські ліси помандрує».
Тимко постояв ще хвилину і тихою ходою пішов до хати, напетляв за собою темну мережу слідів по росистому спориші. За Ташанню в тихій замрії літньої ночі, .десь далеко-далеко, може, над Миргородом, щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку, і цей далекий гул боляче нагадав Тимкові, що там, за отією місячною млою, гримить війна. Йому не хотілося йти в хату, і він присів на призьбі і, замріявшись, ставг дивитися в тиху літню ніч, що горнулася до нього по-дівочому ласкаво, холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотіла до нього прита-шанськими комишами, навіваючи далекі, здавалось, уже зовсім забуті спогади, схожі на уривки дитячих снів. Бачив він себе на зелених луках верхи на калиновій паличці, босого, з полотняною торбинкою через плече або разом з Марком та іншими пастушками біля вогнища, де печеться смачна картопля. А то розгорталися перед його очима білі, як молоко, гречки, а понад тими гречками небо синє. Маркова корова пішла в шкоду, він біжить гречками і кричить: «А куди яс ти ото, ряба, пішла, щоб тобі повилазило!» Із-за Беєвої гори виповзає чорна, як ніч, хмара, суне понад жовтими стернями, і все навколо темніє, робиться страшним та непривітним. Пастушки з криком біжать під копи, і перші важкі краплі дощу ляскають по їхніх бриликах. Тимко, забившись під копу, заливається від сміху, дивлячись, як Марко осатаніло вистрибує на одній нозі і розмахує брилем, як п'яний кучер:
«Дощику, дощику, припусти, припусти
На бабині капусти, на дідові гроші,
Щоб були хорошії»
Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колінця, сорочечка руде волосся аж горить, а він усе як сюсюркало, під-порвана та мокра, скаче, а воно гримить, наближається, гонить туманом по гречках, дихає в лице медовим відпаром.
«Куди ж воно поділося теє дитинство? — роздумував Тимко, вглядаючись у непроглядні приташанські тумани, що нічною мрякою висіли над лугами. — Оце вже мені й на війну? А що війна? А те, що вбивають і кат лізе на нашу землю».
«Спать підем, спать підемі» — кричав десь на степу перепел.
«Еге, тепер заснеш!»
Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потім з-під рядна почувся стриманий плач:
— Через тебе совість продала. Владу одурила, о-ох… Заволодів ти мною. Душеньку з тіла вийняв.
— Заспокойся. Адже все пройшло.
— Ой, не пройшло, а ще тільки насувається! Заберуть тебе, заберуть. Як же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?
Вона в нестямі горнула його до себе, шепотіла, як божевільна, солоними від сліз губами:
— Не віддам я тебе. Не віддам… О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито покусуючи губи. «Шепнув мені чорт женитися. Оце б устав і пішов хоч і в саме пекло, а тепер попробуй», — журився він, лагідно погладжуючи пахнучі соняшниковим цвітом коси дружини.
XXVI
26 червня в Троянівці було одержано перші повістки з військкомату. Під цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрім Горобець, а з молодшого покоління — Денис Кошара, Сергій Золотаренко, Тимко Вихор, Улас Хомутенко і Марко Дудочка. Біля колгоспного двору — плач, крики, п'яні голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На підводах — торби з харчами, з яких пахне хлібом, щойно печеним на капустяному листі, цибулею, салом, пирогами і самогоном. У тих торбах — білизна полотняна, випрана та-шанською водою, скроплена материнською сльозою, цілована жінками та сестрами, в прощанні біля щік зігріта. Губи в неї тремтять