— Теперь они пошли драпать. Теперь не задержатся. А тут і морозец прихватьівает. Ась? — змовницьки, весело підморгнув Коростильов.
Марко бив кайлом сухі пеньки і кидав їх на вогнище :
— Мо, воно, як на таке повернуло, то скоро й війні кінець? Тоді до чортинячої матері кирку в кущі, а самому на Троянівку…
— Не поспішай. Ще й тобі з носа червону юшечку видавлять, — ошкірився Тимко. — Ти думаєш, так і відсидишся огут з кайлом у руках?
Вогнище потріскувало сухим бур'яном і пашіло жаром. Тимко, Марко і Коростильов обсіли його, жадібно простягли закоцюблі руки. Раптом через вогнище на сніг лягла саженна тінь. Всі обернулись і побачили грека Цівадіса, обмотаного рядном, від нього смерділо брудом і часником. Мовчки він присів до вогнища, і зараз же із-за його спини вилупилися Тоська й Госька. Повсідалнся обабіч Цівадіса, покірні, як щенята. Ціва-діс не брав кайла до рук, тинявся від одного вогнища до другого, відбирав у кого які були продукти і з того жив. їв страшенно багато, і якби його, прив'язати до ясел, у яких лежав баран, то за якийсь час там залишилися б роги та ратиці. Вічні мандри побіля чужих вогнищ ніколи не припинялися, і це було видно на ньому: ззаду рудим шматтям висіло рядно, його тільки-но кинув жувати вогненний дракон. Чорна, збита, як баранячий курдюк, борода вся в рудих лишаях; від неї тхне смалятиною; очі червоні, сльозяться.
— Погнали супостатов, поперли, — потираючи довгі кістляві руки, тоненьким голоском обізвався Коростильов, і маленькі очі радісно заблищали, а личко сляло, як у гостях або на іменинах. — Присаживайтесь к огоньку, люди добрьіе, — прохав він Цівадіса. —Вишь, как разгорелось, впору греться.
Цівадіс мовчки блиснув на нього червоними очима. Коростильов зіщулився і замовк.
— Госька, карти.
Госька схопився як підстрелений, кинув а рукава на сніг пом'яту колоду карт, на яких уже не можна було пізнати фігур.
— Граємо на оцю гниду, — показав грек на Коростильова, — десять хрупанців за кожний виграш. Бити буду я.
Мовчки здали карти. Коростильов жалісно посміхався, погладжував руками свої цупкі краги. З личаків його валила пара, обличчя було розгубленим і жалісним. Грек виграв, згріб Коростильова за карк, крутнув до себе. Лагідні очі горбаня пойнялися жахом, шапка злетіла з голови і впала в огонь. Тимко підскочив до грека ззаду, палицею, якою мішав огонь, стьобнув по шиї. Той заревів від болю. Голову йому скрутило набік. З волосяної пащеки війнуло на Тимка ізогнем і смертю. Тимко чесонув його ще раз. Цівадіс сів, тяжко, по-вовчому завивши.
— Що ж ти б'єшся — падлої — причитував він, згрібаючи і розгрібаючи брудними пальцями сніг.
Тимко схопив кайло і подався униз, де леденів Дон. За ним побігли Марко і Коростильов.
« І серед таких людей, серед таких злодюг мене кинула доля? За що? За які гріхи? — гаряче думав Тимко, тюпаючи мерзлим Доном у розстебнутому кожушку з кайлом у руці. — Там хлопці пруть німця, ллють кров, а ця худобина грає в очко? Та як же це так? Як ж ї так?» Він присів біля куща красноталю, скрутив цигарку, жадЖно затягнувся димом. На прутті гойдався снігурок, наче китайський ліхтарик, сипав снігом Тимкові на шапку. Дон, облизаний вітрами, синів льодом. Тимко встав і, розмахнувшись, шпурнув кирку. Вона металево бренькнула і, цьворохкаючи та підплигуючи по льоду, поскакала мало не до середини Дону.
— Що ти надумав? — запитали Марко і Коростильов, перелякано відхекуючись.
Тимко глибше насунув на голову заячу шапку, випустив з-під чорних вусиків усмішку і швидко закрокував до хутора. На квартирі зібрав немудрі пожитки, вийшов з хати. Анютка наздогнала його в сінях, переполошено глянула в вічі:
— Куда ж ты?
Тимко весело труснув головою.
— За Дон. На фронт, Анютко.
— Отпустили вас, что ли?
— Сам тікаю.
Вона приклала фартух до губів:
— Может, где Тимошку встретишь, так передай, что папаня болеют, а я…
Вона зовсім закрила фартухом обличчя і заплакала. Тимко поцілував її в лоб і вийшов на ганок.
— Погоди чуток.
Анютка вилетіла із сіней, перебігла через двір, простоволоса, у одних чириках, зникла у сусідньому дворі. За хвилину прибігла, вся тремтяча, із заплаканими очима:
— Наш сосед в станицу едет, подвезет.
Тимко вклонився їй у пояс, тихо стис її гарячі руки. Порипуючи снігом, збіг з ганку. Слідом за ним рипотіли Марко і Коростильов.
Цієї ж ночі на станції Богучар вони прилаштувалися до військового ешелону і поїхали на фронт.
XIII
Дивізія, в якій служив Тимко з Марком, була сформована з сибіряків та уральців, людей поважних, мовчакуватих і надзвичайно стійких у бойових обставинах. Дивізія була відкликана з резерву і направлена на Швнічно-Західний фронт. В середині січня вона досягла прифронтової смуги і стала розвантажуватися на станції Горовастиця. їй було наказано рухатися далі пішим порядком, і вийти на рубіж Пено — Андреанополь — Торопець, і там зосередитись.
Переборюючи снігові замети» тридцятиградусний мороз і бездоріжжя, тягнучи за собою бойову техніку, боєприпаси і харчі, дивізія рухалась вельми повільно і проходила ?а день не більше десяти-дванадцяти кілометрів, роблячи часті зупинки для того, щоб обігріти бійців, які коцюбли від морозу.
Тили відстали, кухонь не було, і бійці харчувалися мізерним сухим пайком, якого не вистачало, бо дивізію явно ограбували за наказом штабу фронту: в них відібрали харчові лишки і передали сусідній Третій армії. Інтенданти, що з великими труднощами робили запаси, відкривали тепер свої склади і плювалися вслід грузовим машинам, що, навантажені до самих бортів сухарями, відрулювали від подовбаних бомбами платформ.
Напівголодна дивізія все ж таки рухалася до свого місця призначення і вже була від нього не так далеко, як в дорозі її наздогнав наказ, в якому зобов'язувалося змінити напрямок, і вона повернула на південь і почала розташовуватись на вихідних позиціях: район — східна околиця Переходовця і залізниця на північний схід від Пено.
На світанку дев'ятого січня о десятій годині тридцять хвилин почалася артилерійська канонада і тривала дві години. Після неї дивізія розгорнула наступ, брьохаючись по коліна в снігу, і вела бій до вечора.
Два батальйони Н-ського полка проникли на східну околицю Пено, але закріпитися не змогли з-за сильного, шквального вогню противника. Тільки підтягнувши артилерію, нашим військам вдалося розгорнути успішний наступ уже аж на другий день і захопити Пено, оточивши його з усіх боків. Кавалерійська дивізія СС «Мертва голова» бігла із Пено найпрудкіше, і по снігах густо чорніли трупи німецьких солдат, уже частково занесених снігом і заморожених на камінь, та кінські туші із задертими догори підковами.
Німецький полонений обер-лейтенант Краузе, командир одного з батальйонів, з відмороженим обличчям і носом, в мундирі, але вже без хрестів, мерзлякувато гнувся біля жарко натопленої російської печі перед штабістами і, ляскаючи себе шкіряними рукавичками по стегні, говорив те, що в його становищі було найсмішнішим, — він дивувався:
— Німецький солдат не можна ест кілометр-кілометр, — при цьому він прикладав лікті до тулуба і робив біг на місці, даючи цим зрозуміти, що німецький солдат не має права тікати з поля бою. Потім морщив лоб і знизував плечима: — Ошень інтересно.
Наші штабісти ніяк не могли добитися від нього, що саме йому «ошень інтересно», і, допитавши, відправили в тил. Цій нагоді він, мабуть, був радий, бо хотів подарувати командиру полка свій фамільний портсигар, але той гидливо відсунув його ліктем і сказав через перекладача, що поки що для пана обер-лейтенанта немає особливо «ошень інтересно», оскільки наші війська тільки розгортають наступ, а от коли вони попруть їхній вермахт аж у Німеччину, отоді буде найцікавіше.
— О, наші, — замотав головою Краузе і усміхнувся, показуючи ідеально відчищені зуби. — Це ніколи не биват.
Полковник не став переконувати.
— Що ж, поживемо— побачимо, —сказав він і махнув рукою, щоб полоненого вивели.