— Аз посівфондом як?
— Бережіть десь там у куточку. Інші продукти: сало, смалець, яйця, мед, сіль — закопайте у землю, — і кришка. Щоб тільки ви один знали, де воно. Зрозуміло? Відступатимуть наші бійці, скажіть — просив ролова… — Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вікна, — щоб стаєнь, корівників, свинарників не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тоді вже хай… Що ж зробиш… Тепер ще. Кидаю я тут свою сім'ю…
Григір встав, зняв з лисої голови заячу шапку:
— Забрав би ти її з собою.
— Коли ж вона не хоче. — Оксен опустив очі, між бровами лягла зморшка. —Цілу ніч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армію підеш, а я між чужими людьми з двома дітьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук — хата валиться.
— Об цім ділі не клопочись.
— Ну, оце і все. І ключі візьміть собі назад. В дорозі мені і голка важка буде.
Старим був завгосп і комірник Григір Тетеря! Відтоді, як заснувався колгосп, на цій посаді працював і тому, коли знову взяв ключі до рук і вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову і подумав: «А хто його знає, може, й доживу до того, що засіки відкрию на нове зерно» — і поклав ключі у полотняну кишеню.
Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.
Заскрипіли підводи, заревла худоба. Дівчата, плачучи в рукава, погнали її з двору.
— Люди! — закричав Оксен і зняв шапку. Вітер рвав його чуб, оголюючи залисини. — Хліб вам роздадуть, так що голодні сидіти не будете. Прийде німець — стійте один за всіх і всі за одного. Може, я кого зо-бидив або не так сказав, то простіть. — Поклонився на всі боки, надів шапку, поцілував жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи.
Олена догнала його, вчепилася за рукав:
— Як же я буду одна з дітьми, Оксеночку? Він поцілував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за підводами.
Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п'ять разів у повітря.
— Ждіть з перемогою! — крикнув він і оперіщив жеребця нагаєм. Той виніс його на шлях і полетів, рвучи копитами землю.
— І в кого воно отаке вдалося, баламутне? — гомоніли між собою баби.
— У діда Реви Нескистенко отакий був. Ніхто краще нього не задзвонить до утрені або «на достойно». А на паску як заведе, як заведе, то аж дух тобі перехоплює, так же чисто виказують дзвони: «Клим дома, Хоми нема, Хома дома, Клима нема», — схиливши голову набік і розмахуючи зморщеним кулачком, заскандувала бабуся.
— І що-бо ви говорите? — сіпала її дочка за рукав..
— А що? Хіба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря ніде не було. І ти, боже мій, яке насунуло, — глянула вона на хмару, що стояла над горою. — І коли вже воно розійдеться?
— Ох, видать, не скоро, — зітхнула сусідка.
Оксен та Гнат разом з евакуйованими їхали цілу ніч без перепочинку. Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:
— Оце дорога на самий Харків. Там худобу здасте, а самі як хочете — або ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росії.
Павло Гречаний, у сірячині, з торбою через плече, босий (чоботи поклав на воза), кишені набехкані тютюном, мовляв, тепер хоч на край світу, підійшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: «бо я по городах не бував, то й не знаю».
Побачивши його за сорок верст від Троянівки, Оксен жахнувся: закрутить старого війна, пропаде чоловік, бо ж він далі Беєвбї гори ніде не був. «І як же я не помітив? Зовсім з виду випустив», — докоряв себе Оксен.
— У дівчат, дядьку, все записано. Вони знають. — «Отож і знайшли кого послати. Самі, значить, у кущі, а ти язика не маєш, то бий ноги, старий дурню, доки десь на дорозі ноги відкинеш». — А втім, знаєте що, дядьку, вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.
— Та ми їм ще в селі говорили, — обізвалися дівчата. —Так он товариш Рева напали: «Здоровий, дожене». Ну, а дядько — авісно ж які — не відмовляться.
— Ну, то як, дядьку, вертаєте?
— Та про мене, — згодився Павло, узяв чоботи, ціпок і, скинувши шапку, довго стояв обабіч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з дівчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.
— Свиня, — кинув він Гнатові, коли вони від'їхали на бокову стежку. — Отакого старого чоловіка — і то не пожалів.
— Ге-ге, — блиснув зубом Гнат. — Він двожильний, за твого, знаєш-понімаеш, коня виходить.
— Дурному гори немає, а все низ, отак і тобі, всіх на одну мірку міряєш.
В сніданок перекусили, напилися з баклаги теплої води, поїхали далі.
Під Оксеном кінь поганенький, замість сідла — мішок із сіном, а замість стремен — посторонки з петлями на обох кінцях. А в Гната — сідло на рипах, кінь як звір. їхали глухою дорогою, але і тут був великий рух. Дорога захрясла возами, худобою, кіньми і людьми. З меканням торохтять ратицями вівці, смердять розпареною на оонці вовною, понуривши голови, бреде скотина, дмухає на шляху, звихрюючи пилюку. У будах їдуть евакуйовані. Маленькі діти сплять на лахмітті або в материнських пеленах; на сонних, спітнілих личках чорні лишаї мух; разом із онучами сохнуть дитячі пелюшки.
Ззаду кожної підводи торохтить відро або задимлений казанок. Скриплять гарби, цьвохкають батоги, сопуть коні, люди з острахом позирають на обрій: чи не підкрадаються хижаки з чорними хрестами.
Оксен і Гнат потрапили в овечу ріку і довго не могли вибратися з неї.
— Довго ми з ними будемо вожжатися? — розлютувався Гнат і, перехилившись з сідла, зашмагав нагаєм по овечих спинах, аж курява знялася хмарою. Чиясь сердита рука схопила його за шинелю. Обернувся — чабан. Здоровенний дядько з гирлигою.
— Ти чого тварину зобижаєш? Ти чого б'єш? Хомо, ходи сюди, осьдечки він, лярвуватий…
Прибіг Хома, в постолах, і, не говорячи ні слова, вперіщив Гната батурого по спині і теж збив з шинелі стільки пилюги, як з вівці. Гнат відсахнувся конем з дороги, зірвав з плеча гвинтівку, і діло, може б, кінчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, і той, задравши голову, поніс вершника степом.
— Ви чого кулаками розмахалися? — під'їхав до них насуплений Оксен, але очі його шалено сміялися.
— А коли ж він, сякий-такий, тварину без'язику зобижає. І рука піднімається в сучого сина.
— А ви знаєте, що то голова сільради, а ви руку підняли, і він вас у першому ж селі передасть властям.
— В цьому степу ми всі однакові: голови і ноги. Правду я кажу, Хомо?
— Авжеж, правду.
«Ну, з Гнатом таки весело їхати. Обов'язково десь у веселу дірочку свисне».
За якісь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
— Я їм покажу, хто я такий. Я їм пропишу, овечим курдюкам!
— Ти, Гнате, їдь тихо, бо то такі дядьки, що намилять тобі шию, а потім з неї витяжки зроблять.
— Що? З мене? — нахвалявся Гнат, але завертати до дядьків роздумав.
Невдовзі вершники повернули на грунську дорогу і тільки доїхали до перших хат, як із соняшників вийшли два бійці: корячконогий узбек з карабіном за плечима і високий худий сержант в здоровенних ботинках.
— Хто такі, куди їдете? — запитав він, випльовуючи з рота соняшникову луску, від якої були сині губи. — Документи.
— Вакуїровані ми. Зіньківського району, з села Троянівки, — пояснив Гнат.
— Слова болтай зачем нада? Бумага давай, — вимагав узбек.
Гнат, відгорнувши поли шинелі, поліз за документами. Сержант ворушив синіми губами, довго читав їх, нарешті повернув Гнатові.
— Ваші, — звернувся він до Оксена.
— У нас одні на двох, — заграв очима Оксен.
— Мені наказано, а наказ командира закон для підлеглого. Ви що, з одного села?
— Так точно. Він голова колгоспу, а я голова сільради.
— Проїжджайте…
— Стой, стойї Куда? — замахав узбек і, схопивши Гнатовото жеребця за вудила, осадив назад.