— Хвороба у мене є невеличка, — прошепотів він, усміхаючись.
Лікар здивовано підняла брови, відвела його трохи вбік, обличчя її зробилося уважним. Денис таємниче озирнувся навколо, кошачі очі його заплавали в маслі:
— Нас іще сьогодні не відправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все одно війна…
— Маріє Іванівно! Маріє Іванівно! — метнулася лікар до дверей, де працювала її колега — старенький уже невропатолог, але потім повернулася назад і, вся почервонівши до ключиць, затупотіла ногами.
— Геть! Геть! Геть! — закричала вона, стиснувши руки в кулачки і кусаючи губи. В очах її кипіли сльози.
Денис відкрив спиною двері і трохи не впав на руки хлопців, що стирлувалися біля дверей.
— Чого вона на тебе так кричала? — розпитували вони, обступивши Дениса.
— Розмова у нас не склалася, — шкірився він, плигаючи на одній нозі і зодягаючи підштаники.
Після комісії хлопців, уже пострижених, прилучили до команди, що складалася з одних молодиків, і перевели в лівий закуток двора. Троянівців старших вишикували і наказали збиратися на марш.
— Розлучають нас, — підійшов прощатися Микита. — Випадає нам першим пороху понюхати.
— Головне — смекалка, — повчаїв Охрім молоде покоління. — Свистить — лягай, просвистіло — вставай. А ти, Денисе, дивися найпильніше. Голова в тебе хоч і дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть осколком — і ваших нєту.
— Ти базікай довше, то я тобі твою голову і без фронту відірву!
— Ну, я жартома, — засміявся Охрім і розшвор-кував свого кисета. — Куріть, браття, на доріженьку та не згадуйте мене поганим словом.
Але закурити не довелося: пролунала загальна команда «шикуйсь», і всі з торбинками побігли до лейтенанта, що стояв посеред двору. Видимо, обстановка на фронті була складною, тому що ні старих, ні молодих у військкоматі не затримували ані на зайву хвилину. Вартовий відкрив ворота — і хлинула в них людська ріка, і пішли рідні, пішли дорогі, потупотіли курною дорогою туди, звідки не кожний повернеться назад, не кожний побачить діточок своїх, не кожний після тяжких мандрів поцілує землю біля рідної хати. Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним, і були такі, що тамували сльози, соромилися їх, а були й такі, що плакали, насуваючи на очі карту-зики, і довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рідних оселях.
А Павло Гречаний стояв собі біля. коней, опершись ліктями на полудрабок, і всі якось забули про нього, і ніхто не підійшов, щоб попрощатися з ним. Навколо нього бігали люди, кричали, штовхалися, перегукувалися, поспішали, а він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє. За той час, як він привіз своїх односельчан до цього страшного двору, Павло не їв, не курив, не пив — нічого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми… Один Тимко згадав про старого і розшукав його межи підводами.
— Прощавайте, дядьку, — сказав він, взявши його важку, як з дуба, руку. — Передайте рідним, що нас направили в тил. Обучать будуть.
Павло мовчки кивнув головою, потім жовтуваті підвусики його ворухнулися, так ніби він хотів щось сказати, але слово і на цей раз не витислося з його грудей, тільки щось ніби клекотнуло в горлі, і то ненадовго, та кілька раз дрібно сіпнулась нижня губа.
Він поліз у кишеню своїх латаних-перелатаних штанів, дістав кисет із тютюном, коробочку сірників, згорнуту вшестеро газету і передав Тимкові.
Тимко ще раз потис чорну, шкарубку, з пальцями-цурупалками, руку старого і побіг наздоганяти свою команду. Останнє, що він бачив, прилаштувавшись до колони і озирнувшись, — це міцну, широку постать старого і його дивно тремтячі руки, що знімали з кінських морд пусті шаньки.
КНИГА ДРУГА
На Вкраїні світ не білий —
Почорнілий, закурілий…
Копитами шляхи збиті,
Снарядами села зриті.
Українська народна пісня
I
Після від'їзду новобранців Троянівка опустіла. Вечорами вже не співали під дверима дівчата, не витинали гопака гармоністи. Як тільки насувалась ніч, — село пірнало в темряву і тишу. Люди завішували ряднами вікна і наспіх вечеряли при «бликунах». Такими ночами в селі було страшно: на кладовищі тужно кричав сич, і люди, прислухаючись, шепотіли: «Ото вже накликає на нашу голову. А бодай ти подавився». Кузь робив засідки на кладовищі, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так і не зміг: дурив його сич і знову вирегочувався людям на безголів'я. На Беєвій горі щось світило і витріскувало сухим житом, а троянівці подейкували, що «ото вже підлазить германець, щоб запалити село».
Літо стояло сухе, червневими .ночами Ташань кипіла від зорепадів, а людям тільки дай на очі, кажуть:
«Ото бомби кидають, не втримуються й зорі на небі — струшуються». Старий Інокентій Гамалія клявся привселюдно, що бачив, як на світанку з Беевої гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землі не знати. І в кожного з них на шиї хрестик. Не інакше як германець підпустив.
Найнеймовірніші чутки гасали по селах та хуторах: німці спустилися на парашутах і палять хліба в Грунському районі, вирубують ліси, щоб не заводилися партизани; ті, що були розкуркулені та суджені за Радянської влади, тікають із тюрем; що німця до Дніпра не допустили і погнали назад до кордону; що по радіо цього не повідомляють через те, що ще не стали на старім кордоні, а як стануть, тоді буде і в газетах. Ніколи люди не чекали так газет, як тепер, вичитували від слова до слова. А вісті були .невтішні:
пре німець, палить, убиває, грабує.
Кожне село тепер готувалося до захисту, створюва лися народні дружини по боротьбі з диверсантами-парашутистами. В сільраді, вибиваючись зі сну, чергував Гнат. Він там жив, там спав, туди йому діти носили їсти. Жінка просила, благала, що і їй, і дітям моторошно самим вдома, що й хату можуть запалити, і дітей вирізати, а Гнат стояв на своєму: «Ти, знаєш-понімаєш, часний сектор, а я за всю сільраду одвічаю». Гнат озброєний добряче, так що може битися з цілим батальйоном: по боках два нагани в брезентових кобурах, за плечима гвинтівка, при поясі граната і кинджал, що виміняв у бійців за дві четвертини сала і п'ять пачок махорки. Дорогувато обійшлося, так зате кинджал! Бика наскрізь проштрикне. Гнат озброївся не тільки сам, а озброїв і свою дружину. Ташанський міст як важливий воєнний об'єкт охороняли з берданками і дробовиками Кузь, Бовдюг та Гаврило Вихор. Одноокий Кузьма, який зроду не служив ні в білих, ні в червоних арміях, краще справився б з ціпом, а йому дали гвинтівку і посадили в сільрадівському коридорі. На випадок, якщо Гнат засне, то щоб Кузьма його охороняв.
Кузьма спочатку дуже нудьгував, а потім пристосувався: наслав у кутику соломи, приніс із дому свитину, щоб укриватися, і спав собі всеньку ніч, припере-завши до себе «ружжо», щоб ніхто не вкрав. А щоб Гнат не застав його зненацька, придумав таку механіку: прив'язав до дверей порожне відро. Як тільки Гнат почне відмикати двері та відгвинчувати запори, відро й забряжчить. Кузьма тоді встає і зустрічає Гната «во фрунт». Треба додати, що звук бляшаного відра будив Кузьму в любий час дня і ночі: колись, ще в молодості, вдарило неборака громом, і на цей звук він прокидається й зараз. Без відра його розбудити неможливо. Тому порожнє відро висіло в сільраді, в конюшині і біля причілка вдома. Кузьма це пояснював так: коли грім ударив його в ухо, то в голові у нього щось тренькнуло, і так після того ніби нічого, тільки як на грозу, то у вусі починає гриміти, а в голові тренькати. Може, й бреше Кузьма, а може, й правду каже. Ми ж у його вусі не були і не знаємо, гримить там чи ні, а що в голові у нього, частенько тренькає, то про це всі люди й без грози знають.
Міст охороняється пильніше, але теж не так ретельно. І хто їхатиме такою глухоманню? Може, яка машина проскоче з Полтави на Зіньків раз на тиждень або проїде міліціонер верхи, попросить закурити, запитає, чи все в порядку, та й скаче собі далі на хутори.