Обидва брати засміялися: Тиміко весело, простодушно, а в Федота й усмішка не вийшла, якась болюча, невесела.
— Ну, як там дома?
— Кидав усіх живими. Правда, — Тимко засміявся, — телятко втопилося. Пішло на Ташань, посковзнулося — і в воду стовбул.
— Батько побивався?
— Ото! Найбільше його Латочка під'юджував: То, блат, — каже, — не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити». Ну, а батькові тільки скажи, то вже пішло.
— Ну, а як Юля? — запитав Федот із тривожною обережністю в голосі.
— За неї нічого не знаю. Коли мене забирали в армію, її не було.
— А я ж її в тил відправив.
— То, може, вакуїрувалась?
— Може. А взагалі — вона погань. Мені писали, як вона з Денисом…
— А ти про неї не думай.
— Хотів би, та не можу. Ну, а ти як?
— Одправляють у якусь частину невідому.
Федот замислився:
— Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе. Там такі залізні жорна, що тисячами перемелюють… — Федот глянув на Тимка добрими жалісними очима. — А як треба, то вмирай з вірою, що не буе тут німця на нашій землі… З вірою легше вмирати.
— Добре, брате, — тихо сказав Тимко і глянув Федотові у очі. — Тільки страшно мені людей убивати…
— Там навчишся. Ти не вб'єш — тебе вб'ють. В тебе ще захована лютість, а як вискочить вона з твоїх грудей — убиватимеш.
Довго мовчали. Федот обізвався першим:
— Дуже мені яблук хочеться. Може б, ти збігав, купив де-небудь?..
Тимко глянув на затиснуті в мокрій долові гроші:
— Я зараз, брате. Одну хвилечку, — і швидко вийшов із вагона.
Коли повернувся назад, санітарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимкові в обличчя, розказував :
— Тільки ти пішов — зараз же й поїхали. Непошкоджені вагони причепили до паровоза і поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини.
Тимко побіг до машин. Федота там не було. Тимко віддав яблука якомусь пораненому, сів на гарячі рейки.
«Це ж він мене ждав, виглядав, а я не вернувся… Мабуть, воно так є на війні — усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає? Щасти тобі, Федоте, на шляху. Хоч ти мені і крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати…»
Надвечір колона, в якій був Тимко, підійшла до села німецьких колоністів — Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикувані під шнур, криті черепицею, «фінською стружкою», у вікнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, двері — повідкривані; по дворах блукають кури, поросята, відгодовані свині.
Хралов зліз з коня, розім'яв ноги:
— Розійтись. Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні.
Тимко, Марко, галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір. Назустріч вибіг півень і, підігнувши ногу, затрусив червоним гребенем.
— А, здоров, куме! — зняв перед ним шапку Марко. — Можна до хати? Чи в клуні спати покладете?
Півень сердито закокотав і побіг у садок.
— От бісів німчуряка, чує, що не свої.
Марко перший ступив на поріг, обережно зазирнув досередини.
— Іди, чого застряг?
— Еге, іди! А як міну підклали?
Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося, тягнучи задню ногу. Морда його була в борошні. За ним вискочив розлючений Ахметка, плювався на всі боки, витирав руки об шинелю.
— Чушка ночевал — Касимов не будет ночевал.
— Або тебе шляк трафить, коли переспиш із па-цем? — витріщив лупаті очі Прокопчук, але Ахметка махнув рукою і навіть не озирнувся.
В хаті все поперекидано, видно, вивозили наспіх. В будинку — п'ять кімнат, тяжкі дубові стільці, шафи, етажерки з книжками, на стінах — пейзажі з кірхами- і високими готичними замками. Кухня. Дитяча кімната. Тут два маленьких залізних ліжка, на стіні годинник із зозулею, яка визирнула з теремка і застигла з підсліпуватим дурнуватим поглядом; далі спальня — з широким дерев'яним ліжком.
— Ось де фріц із жирною німкенею качався! — вигукнув Марко, впав на ліжко в одежі, загойдався на пружинах.
— Міна! — вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом:
— Як же я тепер устану?
— Отак і лежи. Як поворухнешся, ноги — в один бік, голова — в другий.
— А він молодий, на полу переночує, — безцеремонне стяг Марка Прокопчук і кинув на ліжко свою порвану міліцейську шапку, даючи знати, що місце зайнято.
Прокопчук носив міліцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку, штани-галіфе і присягався, що служив у міліції. Йому ніхто не вірив, бо в міліцію приймають людей серйозних, а не отаких шалифірів. Він вічно теревенив, розповідаючи веселі «віци» — анекдоти, співав коломийки, хоч живіт аж судомило від голоду. Про нього говорили, що він має верблюжий шлунок і наїдається на цілий тиждень.
— Ая, то правда. Я маю середину фест. А знаєте чому? Бо мені її чинбар вичинив.
Одне лише дивувало в його поведінці: усіх заставляв сміятися, а сам не сміявся.
— Чого роти пороззявляли, хоч фірою заїжджай? — заговорив він, коли всі в хаті розташувалися на відпочинок. — Бачили пацє? То ходіть допоможете його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.
Марко зауважив, що, перш ніж забивати порося, треба розшукати сіль, бо не будеш носити за спиною не посолене сало. Краще курей нарізати, їх швидше поїсти можна.
— А то що, хіба ми євреї, що будемо прісну курятину їсти. Заб'ємо пацє, то діло иайвірніше.
Доки смеркло, в кухні гоготіло, як у горнилі. Тимко з Прокопчуком кондошили на столі порося. В хаті було так жарко, що кухарі працювали в одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворці.
Марко приніс повний лантух курей, розсівся біля дривітні і влаштував бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по шиї — і готово.
Хлопці морочились біля поросяти і не дуже додивлялись, що робить Марко, а він уже кінчав роботу і сидів у пір'ї, як сатана, патрав курей і кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось він недобре прикрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна, кудкудакати. Збили таку пилюку, що світа не видно. Марко, розчепіривши руки, стугонів по хаті, примовляючи: «Сіла, сіла, рябенька, сіла». А куди ж їй сідати, коли в хаті курячою смертю пахне?
Було б того гармидеру на цілу ніч, та здогадався Прокопчук відкрити двері, і повискакували кури надвір.
— Аби тебе дідько сколов, — лаявся він, вибираючи з голови пір'я.
Тимко сміявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в пуху, як той курощуп у чужому курнику.
На цей переполох нагодився Касимов.
— Каждий хата — чушка, каждий хата — месо. Ахметка своя друг прийшоів.
Він відкликав у другу хату Тимка і таємниче сказав:
— Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.
Тимко спочатку не повірив, але Ахметка так гаряче переконував, що говорить правду, що Тимко зодяг-ся й вийшов надвір. Темно. Болото. По дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить смалятиною. Іноді мелькне чиясь тінь, глухо задзеленчить відро. І знову все тихо.
Кутаючись у теплий на вовні кожушок, насуваючи на голову поглибше смушеву шапку, Тимко пішов розшукувати квартиру командирів. Він не знав, де вона, і навмання зайшов в одну хату, щоб запитати. Відкрив двері. В обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тіл. Обгорнуло парою. В тій парі, як у тумані, люди. Галас, сміх, хлюпання. Баняться.
— Хлопці, в якій хаті командири зупинилися?
— Під дахом, під дахом, — насмішкувато кинули з туману.
— Я серйозно запитую.
— Тут, по-сусідськи.
Тимко вийшов і зупинився, вражений. Стало світліше. На чорну і довгу німецьку клуню падали відсвіти далекої заграви, її ледь-ледь було помітно крізь густу попону ночі. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала канонада.
Темна ніч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить німецьким духом, викликали в Тимка тривогу.