— А навіщо вона тобі? — відсторонилася Лукерка. Тоді Орися плигнула, як дика кішка, і вчепилася Лукерці в коси.
— Тимка тобі захотілося, сучище? Тимка? — примовляла вона, важко дихаючи і скажено сіпаючи суперницю за волосся. Як дві вовчиці, водилися вони на пустельному ташанському березі, готові з'їсти одна одну. В Лукерки тріснула кофта, і білі гудзики пороснули в траву. Тоді Лукерка простягла руку, щоб зірвати із Орисі намисто, але Орися стусонула її так .в груди, що тяжка і неповоротлива Лукерка зашкопер-тала ногами і бовтнула у воду.
— Р-ря-туй-те-е! — закричала вона, борсаючись у синій ташанській хвилі, розпускаючи дзвоном по воді рясну спідницю.
— Топись, топись, одною гадиною менше буде, — припрошувала її з берега Орися. — Так і знай: побачу ще раз із Тимком — очі кислотою повипікаю! Тебе свої хлопці рблапали, так ти до наших лізеш?!
Сварку насилу розігнала Охрімова жінка Федора, що на той час шукала теляти в берегах.
— І стида вам немає, і сорому! — батькувала вона, розмахуючи прутом. — Ану-те, розійдіться, бо зараз на чиїйсь с… дубець поб'ю!
— А ти звідки така вишморгнулася? — взялася в боки Орися і войовничо повела плечима. — Сама вже забула, як за свого здохлого Охріма людям вікна вибивала?
— Аби тобі язик поприщило за таку брехню!.. Парубки від тебе сахаються, так ти вже на жонатих кидаєшся?
— А тебе що? Завидки беруть? — підступила ближче Орися, нарочито випинаючи крізь кофточку тверді, як дині-дубівки, груди.
— Замовчи, бо тут по тобі й вода одсвятиться!
— Завидки беріть! — вела своє Орися. — То на попелі посидь, охолонеш трішки.
Так Орися пересварювалася, аж доки не заїхала далеко за лози, що вже не стало їй чути Федориного голосу.
Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки.
— Вовки за тобою гналися, чи що? — допитувалася мати.
— Ні. Вовчиці, — криво усміхнулася Орися. — Я тікала від них лозами та й подряпалась.
Більше вона ні слова не сказала матері, а, наклавши на плече гору прання, пішла розвішувати його на тину та на ворячинні.
XIV
Село аж ахнуло, коли дізналося про те, що Павло Гречаний працює на фермі. «Та в нього ж зроду коров'ячого хвоста на подвір'ї не було! — дивувалися люди. — Він не знає, як корові й січки нарізати та мішанки замішати! Кумедія…»
Дивувався й Оксен постійним вимогам Дороша відпустити Павла для роботи на фермі.
— Ну що ти в ньому побачив? — потискував плечима Оксен. — Його руки тільки для лопати годяться, а не для роботи на фермі.
— Ні, ти мені відпусти його. Зроби люб'язність,-— наполягав Дорош.
— Ну, коли тобі так припекло, то бери. Тільки попереджаю: запаришся з такими робітниками. Павло день і ніч спатиме.. Кузь язиком теліпатиме. Натурально.
— Нічого. Це вже мій клопіт. А до тебе прохання — купити їм халати і гумові чоботи. Обносились зовсім, одне рам'я висить. Ти наш каптенармус і для солдатів обмундирування не жалій.
— Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для такої розкоші грошей візьму? Із своєї кишені викладу?
— Чого зі своєї? З артільної.
— У нас не шахта й не завод, щоб спецівку купувати.
— Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу віддаси. А ми душі не просимо. Дай нам трохи грошенят.
На фермі заводилися нові порядки. На стіні висів режим дня, про який зроду ніхто не чув, доярки ходили в халатах, підсміюючись одна з одної і з подивом сприймаючи чудернацькі, на їх думку, нововведення Дороша, який говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати літератури, слухати бесіди зоотехніка, агронома і т. д. Одним словом, дуже багато працювати над собою, щоб стати справжніми тваринниками. Спочатку всі працівники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовірою: міський, мовляв, учений, тому й вимагає хазяйнування по книгах. Дорош бачив ту недовіру, але вперто ламав її.
Годівля худоби провадилася за графіком, молодняк випоювався молоком, чергування на корівнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згідно з новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися додатковою оплатою. Це повідомлення подіяло на робітників ферми куди більше, ніж пусті балачки, бо люди зрозуміли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо під лежачий камінь вода не потече.
Особливо це зрозумів Кузь. Кожного ранку він приходив разом із Павлом у кабінет Оксена і говорив, знімаючи шапку:
— Значця, так. Воно, може, то й невигідно, так зате нам підпира: продавай к лихій годині ялівок та купуй таких, щоб телилися. Норми по надою ми не виконуємо, а корма йдуть.
— Добре. Ми це питання утрясемо.
— А ти не тряси, а залигуй корів та веди в район, — гарячився Кузь.
Павло, приходячи на обід, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.
— Оце купили дві корови, — повагом розказував він, сідаючи за стіл в своєму сірому халаті, що робив його схожим на коновала. — Одна ряба, друга рижа.
— Радій, радій, — бубоніла Явдоха, гримаючи чавунами. — Побачимо, що ти заробиш на тій фермі.
— А тобі все мало! — обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусів аж пара йшла.
— Не мало, а люди зі своєї роботи щось мають, а ти весь вік сухий хліб їси.
— Аби ти менше гавкала, — спокійно радив Павло. Але одного разу він здивував Явдоху не на жарт. Пообідавши, поліз між горшки, вибрав глечика, обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й виважив на руці, чи міцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що він збирається на здобутки до сусідів. Не раз уже було таке, що заявлявся Павло до Вихорів, чи до Бовдюгів, або ще до кого-небудь із кутчан, сідав на лаву і, помовчавши, з годину, говорив:
— Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов?
— Скажете…
— Позичте квасу.
І йому позичали, бо Павло був такий чоловік, що ніколи не жалів для людей своєї сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого — Павло грабарку на плече — і пішов. У роботі чоловік надійний, на плату невибагливий. Питають його:
— Скільки ж вам, дядьку, за роботу?
Павло подумає, дивлячись у землю і ніби питаючи в неї поради, скільки ж коштує його труд на ній, а тоді перекладе грабарку з одного плеча на друге та й скаже:
— Та давайте, скільки дасте.
— То, може, ви не грішми, а салом візьмете?
— Можна й салом…
— Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цім році ще не кололи, то, як ваша згода, то, може, сметаною відберете?
— Та коли так, то можна й сметаною.
Отож і думала Явдоха, що піде Павло на відберень-ки заробленого в людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечері і поставив повний глечик молока на стіл.
— Оце тобі! Мабуть, аж до сестри ходив? — зраділа Явдоха, що дуже полюбляла молочну затірку.
— На фермі дали.
— На якій фермі? — не второпала Явдоха.
— Уже ж не на якій, як не на артільній…
— З якого дива?
— Завфермою розпорядився. Бери, каже, по літрі в день, це, каже, за твою роботу.
Явдоха так і засвітилася на лиці. Розтопила піч, нагріла води, дістала із скрині чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала біля Павла голубкою.
— Помий же голову та переодягнися, — лагідно припрошувала вона. — Бо завтра ж неділя, то, може, й у гості підемо до сестри.
Пораючись біля печі, вона щось пришіптувала сама собі та посміхалася, вся помолоділа, навіть хустку пов'язала по-новому, як молодиця на храму. Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в неї не з останніх. Он уже помітили його роботу розумні люди, уже й молоком дарують, бо він таки руки не жаліє і не з лінивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.
Після вечері посадила Явдоха Павла на покуті, вимитого, чистого і сонливого.
— Приліг би та задрімав трохи, — топилася вона серцем біля чоловіка. — Вважай, біля тих корів накрутився, що й ніженьки мліють.