— Тимку, скажи, чого воно так, що людей багато на світі, а серце любить тільки одного? — тихо запитала Орися, лежачи на грудях в обіймах коханого.
— Хто ж його знає. Я десь читав у книжці, що душа душу шукає. От як зійдуться такі душі, що в них усе однакове, то й полюблять одна одну.
Орися повернула до себе обличчя Тимка, поцілувала його в вушко за те, що він такий розумненький, і довго мовчки гладила його пружинисті кучері чутливою, повною ніжності і кохання рукою.
— Колись, дуже давно, любилися двоє, — тихим загадковим голосом почала Орися з тим таємничим пришіптуванням, як буває тоді, .коли людина збирається розповісти щось цікаве або дуже страшне. — А батьки цих закоханих не хотіли, щоб вони були разом, бо дівчина була багата, а хлопець бідний. Як тільки вийде гуляти дівчина, слуги її ні на крок не відпускають, бо наказав вельможа, що як тільки слуги прогавлять і допустять до того, що вона побачиться із своїм коханим, то вкине їх на споживок голодним вовкам у глибоку темну яму. От раз той хлопець, не знаю, яким уже побитом, пробрався у кімнату до своєї коханої і каже: «Я прийшов за тобою. Хочеш—іди зі мною, а не хочеш, то я тут же перед тобою сам собі смерть заподію, бо без тебе не буде мені життя». Вона, отак, як стояла, і каже йому: «Я—твоя». Спустилися вони вниз, посадив він її на коня, і полетіли вони, як птиці, степом у країну невідому — шукати щастя. їхали день, їхали другий, на третій на спочинок стали, бо кінь уже з ніг валиться. Тільки закохані, обнявшись, задрімали, як, хто його знає й звідки, наїхало слуг панських видимо-невидимо, скрутили втікачам руки і повезли в маєток. Панянку вельможа закрив у загартованій вежі, а молодця вкинули до вовків у яму. Сидить він у ямі, а вовки що підійдуть до нього, щоб їсти, — і назад відскакують, що підійдуть — і назад відскакують: така в нього страшна сила кохання. І так пройшло багато часу. Аж ось у тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем'я прийшло із-за моря і напало війною на вельможу. Шле вельможа війська, як під шум ідуть — не вертаються, а ворог усе ближче підходить і ближче. Прийшов тоді вельможа до ворожбита і каже: «Що мені робити? Як перемогти вороже плем'я? Гине моє багатство і мій край». Подивився ворожбит на зорі та й каже: «Є у твоєму царстві один удалець-молодець, що доньку твою кохає. Любов у нього така, що не боїться ні вогню, ні меча, ні води морської. Випусти його, дай йому в руки меч — і тоді побачиш, що буде». Випустив його цар і питає:
«Розіб'єш погане плем'я?» — «Розіб'ю, — говорить той, — тільки дозволь кохану побачити і її в гарячі вуста поцілувати, від того мені сили вдесятеро прибавиться». Побачився він із милою, поцілував її і, зібравши воїнів, повів їх на ворога. Палив огнем, топив водою, і загнав його за тридев'ять земель, і повернувся додому зрубаний та постріляний. Та до його тяжких ран кохана серце своє приклала, і загоїлись вони. І живуть тепер закохані в любові та щасті, бережуть і шанують одне одного.
— А діточки в них є? — засміявся Тимко.
— Що? — не второпала Орися, бо ще не встигла повернутися від казки до дійсності. — А-а, — тихо засміялася вона, зрозумівши. — Ах ти ж, насмішникі Це ж казка.
— Життя — не казка, — зітхнув Тимко. — В житті все по-другому. Одні любляться, інші розходяться, треті хоч і живуть разом, але тільки про людське око, а насправді так і норовлять одне одному хвіст відкусити.
— Я знаю… Ти такий, що тобі все одно, — образилася Орися і відхилилася від нього, бо він якраз хотів її обняти. — Покрутиш одній дівчині голову, а тоді іншій бісики пускаєш. Дівчачур поганий! Рябкові очі! Лупаєш ними дівчатам на ноги, а серце давно вже каменюкою стало.
— Що тебе, комар укусив?
— Не лізь, рукатий! Он до Лукерки піди. Вона тебе вже давно виглядає з самогонкою, — відмахувалася вона руками, відповзаючи від нього на колінах, але він таки схопив її за плечі і притяг до себе.
— Орисю! Ластівочко моя…
Він гарячив її диханням і тілом своїм і пригортав її так близько, що чув у себе на губах її солонуваті, міцні, як дині-дубівки, розхристані груди.
— Не треба. Тимоньку, не треба, коханий, — слабо пручалася вона, чуючи, як горять її щоки і як вона дедалі слабішає в його руках в солодкому чеканні на його сильне молоде тіло…
На світанку Інокентій, пригнавши на Бееву гору пасти биків, побачив молоду пару, що спала в копиці;
довго стояв, сопучи, як віл біля води. Тимко лежав горілиць, відкинувши вбік ліву руку, а правою пригортаючи до плеча свою подружку. Орися, скулившись, лежала на бочку, вткнувшись головою Тимкові під пахву і підібгавши під себе ноги, не зовсім прикриті спідничкою.
— Блудниця окаянна. Хоч би наготу свою прикрила, — тихо вилаявся дід і обережно, щоб не розбудити, пішов горою. Високий, сутулий, у довгому сіряку з накинутим на голову кобеняком і сучкуватим костуром у руці, він був схожий на чорного монаха-проповідника.
— І покликав Іісус дитя і сказав: «Істинно говорю вам, якщо не обратитесь і не будете як діти, то не потрапите в царство небесне», — бурмотів він, йдучи.
На сході поволі блідло небо. З світанкової імли виступали вітряк, схожий на сплячого ворона з перебитим крилом, копиці сіна, луг, байрак. Воли безшумно, як тіні, бродили по горі, обдуваючи росу трав; з Ташані густою хвилею котилася пара, затоплюючи троянівську долину, верби, хати, приташанські береги, і скоро долини зовсім не стало видно — вона потонула в густих хвилях випарів, що лізли з ріки і вже білими язиками лизали Беєву гору. Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, погуркував літак.
Інокентій наставив угору бороду, в якій блищала роса, і, спершись на костур, шепотів із гарячковістю божевільного пророка:
— І будуть літати залізні птиці і залізними дзьобами клюватимуть золоте зерно.
Потім підняв костур у сивіюче небо і, посварившись на даленіючий гуркіт, знову пішов росистими травами.
XXI
Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися. Шваркотів люлькою на всю хату, зазираючи то під піч, то під лаву і пильно чогось шукаючи. Крізь маленьке віконце цідилася охряна мла літнього світанку. На вузенькій шибці циганською сергою примеркав місяць. Побіля хати бичачим диханням куривсд. туманець.
— Не дасть і поспати дітям з дороги, — гнівно шепотіла Уляна, починаючи свою поранку біля печі.
— А ти не гарчи! Готов он харчі — поїдемо сіно косити на Шсочкове.
— Свят, свят… Що тобі приманжурилося?
— А те, що доки в в хаті чотири косарі, то треба їм роботу дати. Зимою корова хмизу не їсть. Де брусок?
— Який брусок?
— Ну, мантачка…
— А кат тебе знає, де ти все діваєш. Мниться мені, що в сінях в кутку бачила.
Йонька почовгав у сіни і став там порядкувати по-своєму: вигнав надвір квочку з курчатами і прищикнув одного дверима так, що воно запищало, як на-віжене.
— Яке панське! — лаяв його Йонька, всідаючись під хатою клепати коси.
«Трень, трень, трень!» — попливло городами і не вгавало над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня.
У Гавриловому дворі — ніякого руху. Віконця позавішувані, роса на стежці не збита, видно, ніхто нею не проходив, сплять. «Хропуть… Уже он скоро сонце в загривок припече, а вони сни видивляються. Такі нахазяйнують чортів пляшку!» — лаявся Йонька, плескаючи молотком по косі.
Уже він і коси помантачив, уже й попробував, чи добре косять, уже дві люльки викурив, а в хаті й не думали прокидатися. Тоді він ускочив у хатину, як із пожежі:
— Ти йтимеш сьогодні корову доїти чи ні? Уже он пастухи гонять пасти.
Уляна а дійницею в руках, запнута білою хусткою, пішла .до хліва і здивувалася, не побачивши Тимка. «Оце лихо. Де ж він загулявся? Іти косити, а його нема. Не дай бог, Йосип кинеться, галасу наробить на все подвір'я».
Тільки вона присіла доїти корову, як двері тихо відкрилися і в хлів зайшов зарошений по коліна Тимко.