— Пийте на здоров'я, а новородженого ми самі прийняли.
Шкурупій випив, засунув щипці в торбину:
— На сьому до свідання. А ти, хазяїн, відвези мене на Блажнівку. Там серйозне осложнєніє после отьола.
Йонька вибіг запрягати. Уляна кивнула на двері і сказала Явдосі:
— Ото бачиш? Отак і живу.
— Та й у мене — не кращий, — зітхнула Явдоха.
…Через тиждень Орися встала, і в її очах навіки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тільки вона дивилася на дитину.
Одного разу Уляна застала її в сльозах. Схилившись над дитиною. Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.
— Чого ж ти плачеш, дурненька? — питала Уляна, пригортаючи невістку до грудей.
— Воно мені дуже груди лоскоче, як ссе, — світилася Орися.
Уляна і Орися усміхалися, дивлячись, як воно сучить ніжками і хапає ручками повітря, дякувати світові і долі, що послала у такий час розраду і тиху радість у їхню хату.
Йонька і той перемінився: зняв із горища вервечану колиску та й примудрував її на гаку посеред світлиці. Домашні довго не могли зрозуміти, чого це він такий добрий, доки сам не проговорився:
— Хлопчик — то прибуток на хазяйстві. А дівчина — катзна-що. Піде — і півхати з собою потягне.
Хлопчика охрестили в ступській церкві і назвали Матвійком. Хрещеним батьком був Гаврило, матір'ю — подруга Орисі — Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всіма ознаками — викапаний батько, тільки й різниці, що в Тимка чорна родимка під оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець ріс крикливий і запальний. Як приходив час годування — кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав, і не чути було його цілими годинами. А щось не по його — знову пхенькав і всім тілом вив'ю-нювався із бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок — бабиною крайкою.
— Іч, характер свій показує, — буркотів Йонька. — Усе від того баришника. Хоч би що-небудь переставив. Уляна відганяла Йоньку від колиски:
— Іди надвір поратися, нічого біля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш.
Йонька йшов, бо що зробиш — ще одно народилося. Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть.
«Он як воно повертається. Думав, від Федота внука дочекаюсь, а вийшло — від баришника», — і Йонька бив кулаком кобилу під пузо, ніби вона була у чомусь винна.
XV
Стояв над яром могутній дуб, а під ним топтався в снігу чоловік. Смушева шапка, куций кожушок, при боці nbsp;шабля. З рубчатого темляка скапує місяць. Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося' коняче хропіння. «Куцу-куцу, куцу-куцу», — клацало об дугу залізне кільце. Снігами слалися конячі тіні.
Чоловік вийшов на дорогу, глухо спитав:
— Стой! Хто йде?
— Ступська поліція.
— Паняй ближче.
Із саней сплигнув високий чолов'яга і, плутаючись у шинелі, підійшов ближче.
— Це ти, Саливоне? — запитав, приглядаючись.
Чоловік у смушевій шапці вихопив шаблю і рубонув поліцая по шиї. Поліцай видихнув «гех» і впав у сніг. З розірваної артерії свиснула кров. Другий поліцай, віком майже хлопчисько, закляк у санях і просився, щоб його не вбивали.
Із яру вискочили озброєні люди і обступили сани. Порубаний поліцай харчав горлом і розгрібав руками червону кашу.
Оксен допитував:
— Куди ви їхали?
— У ліс ловити партизан.
— У тебе пропуск з комендатури?
— Там. У того, — клямцав зубами поліцай. Оксен підійшов до конаючого, перевернув ногою на спину і, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню.
— Гони на Ступки, — наказав він, сідаючи в сани. Мозолим поліцай не міг розібрати віжок, — з-під льоги тягло смородом.
— Ану, піди витруси своє добро.
Поліцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою і вдарив по конях.
Десь у лункій млі загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадібно ошкірившись, пробіг вовк; свіжа кров чманила його. В морозному повітрі — теплий конячий дух, шипіння полозків по снігу.
Біла пустеля мовчить. Місяць на ясенових санчатах спускається з горбів. Понад яругами костричаться дикі терни.
Хіба ж не був він тут, на ступських землях, у дні своєї юності, коли місячна доріжка вела його по росах на хутори до ласкавої Олени? Хіба не єднався із тихими вечорами, голубими тінями, житнім колосом, далекою парубоцькою піснею. А потім, як уже люди поставили головою артілі, хіба не він орав отут ниву, косив сіно і підставляв змозолені жмені важкому зерну, що лилося з потоків? Хіба не тут ловив обличчям холодні тіні від хмар у страшні липневі спеки, коли весь степ пах зерном і солом'яною трухою? Тут його дощі студили, грози колисали, і паркий дух землі ніжив його хліборобське серце. Тут. Усе тут. Він пізнає ті місця навіть під ногами. Он там ступчани сіяли пшеницю, а там були їхні пари, бурячище, а там — конюшина, царство квітів і бджіл. А де воно все? Де? Замело, завихрило, чорною бурею покрило.
Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, і робиться жарко під кожушком. Потім він кидає цигарку в сніг і дивиться на свої руки. Вони чорні і безжальні.
«Усіх буду вбивати. Всіх, з кого причитається ім'ям Радянської влади».
Оксен знову хотів закурити, але втримався: під'їжджали до Ступок.
Біля крайніх хат їх зупинив поліцейський пікет, перевірив перепустку і хрипким голосом попросив самогону.
— Дамо, як назад їхатимемо, — весело пообіцяли із саней.
— Не забудьте ж, бо загибаю від холоду. Коні рвонули з місця, кинули з-під копит кім'яхи снігу. Запахло мерзлими стріхами — назустріч кинулись хати. Хропуть коні, а в Оксенових товаришів — руки на автоматах.
Сільрада. Тепер — комендатура.
Оксен іде в приміщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий.
Вартовий відбирає перепустку і викликає перекладача. Оксен стоїть у тісному коридорчику, свічки-плошки вихитують язичками, темляк пітніє від тепла. На стіну лягає світлий квадрат з чорною людською тінню, — то відкрилися двері, і гладко причесаний німець у мундирі і валянках підійшов до Оксена, з прижмуром оглядаючи його. Німець кидає погляд на білу пов'язку на рукаві Оксена, на вичищені снігом чоботи, на смушеву шапку, морщиться від кислого смороду кожушка.
— Що ви хочете? — питає він Оксена.
— Мені треба бачити коменданта. Я намацав розташування партизанського загону «Іскра».
— Хто ви такий?
— Я шеф поліції сусіднього району Мороз.
— Аусвайс.
Білі пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед і хляснув німця в дихало. Німець упав і, падаючи, звалив плошку.
Оксен загримів чобітьми по темному коридору, намацав двері. «Де тут комендант? Де?» Рвонув двері і побачив його. Він стояв за столом із чашкою кави в руках і здивовано і разом з тим сердито дивився на Оксена.
«Як ви сміли сюди вриватися? Хто вас впустив?» — говорив увесь його вигляд.
Раптом він зрозумів, рвонувся до кобури. У Оксена заплигав у руках автомат. Комендант упав грудьми на стіл.
Він не був убитий, а тільки поранений. Коли в кімнату ускочив засапаний Василь Кир, комендант сидів на підлозі, затиснувши рукою ліве плече. Хрести на мундирі і плетений погон були зальопані кров'ю.
— Тягни його надвір, — наказав Оксен. Василь Кир згріб коменданта, телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ганок. Бій клекотів на околицях, наші вибивали залишки гарнізону із села. Горіла комендатура. Полум'я рожевіло на снігах, освітлюючи майдан, чорні мечі тополь, низенькі, заметені снігом хати. Постаті партизан метушилися у рожевій млі. Промчалися коні з пустими саньми. Якийсь чоловік бігав попід хатами і кричав:
— Виходьте, люди! Партизани. Свої. Виходьте! Божевільних коней спіймали між тополями, очистили сани від снігу і поклали на них поранених. Гарячі, спітнілі, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих. Оксен сидів на своїх санях. Йому підвели тремтячого від холоду і пострілів трофейного коня. Оксен потьопав його по шиї рукою і, торкнувшись ногою до стремена, злетів у сідло. На тлі ясної пожежі гаптувався танцюючий кінь з вершником. Підбіг командир третього взводу (Оксенові видно з коня, як на засніжену кубанку осідає сажа від пожежі), доповів, що гарнізон розсіяно, частини німців і поліцаї прорвалися на Зіньків. Будуть там не раніше, як через дві години. Серед наших є поранені і забиті. Оксен наказав: