— О-о, р-р-р-яту-йте-е-е!
Ніхто не рятує. Чути тільки швидкий тупіт ніг по шляху. Стиха пересвистуючись, зібралися під вербами аж біля Беєвої гори. Денис, тяжкий на бігу, приплентався пізніше за всіх і порадував новиною: загубив картуз.
— Де ж ти його загубив, роззяво? — накинувся на нього Тимко.
— А хіба ж я знаю? Біг-біг — мац, а його нема.
— Іди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Підніме хто-небудь із троянчан — відразу дізнаються, чия робота.
— Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? — горював Денис.
— От ускочили, так ускочилиі — зачухав потилицю Тимко. — Будуть питати — кажи, нічого не знаю. Пойняв?
— Та коли б…
— І-іх, ступа довбанаї..
Сумні та невеселі, розходилися хлопці по хатах. Тимко добрався додому тоді, коли за Беєвою горою світліло небо. Слизькою від роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криниці, жадібно пив, з приємністю відчуваючи, як вода тече за сорочку і холодить груди. Потім зідрався кручею до хати, зайшов у комору і ліг на примістку. В коморі пахло борошном і сушеним липовим цвітом. Засинав, але збуджена думка не хотіла спати і малювала перед ним картини, бачені вдень: широкий степ з вилиня-лими на сонці бур'янами, чорні лоскуття ріллі, далеке, ледве вловиме для ока тремтіння марева на обрії. Довго перед його очима стояла Орися в тій позі, в якій він бачив її востаннє в чорних дверях, — із блідим, зляканим лицем. Потім Орися кудись пропала, і на її місці з'явилася Лукерка, манила його чорними очима і сумно посміхалася з-під пухової шалі. «А щезніть ви», — прошепотів він і вкрився рядном з головою.
V
У старого Лук'яна Хомутенка сімеєчка дай боже: він з жінкою та восьмеро дітей. Зварить Федора відерний чавун борщу — за день як вітром вивіє. Найстарший син — Улас, два менших від Уласа брати уже працюють — один трактористом, другий так, на різних роботах. І ще мала сестра у артільних яслах пильнує, а останні — малеча. Те гусей пасе, те ціле літо з річки не вилазить: оглухне від води, як чобіт, батогом потягти слідує, та за роботою ніколи.
Надія сім'ї — Улас. Як не є, найстарший, йому і випадає честь допомогти батькам нагодувати хлібом насущним оту білоштанну ораву. Одначе не так сталось, як бажалось. Вдався Улас до сільського господарства зовсім непридатним. Заставлять його сіно на гарбу класти — накладе так, що тут же й розсунеться; пошлють биків поганяти — борозну скрутить, огріхів наробить; кілок у тин заб'є — обов'язково криво. Всьому виною — книжки. Якби не ота напасть, може б, і вийшов із хлопця добрий господар. А то, відколи навчився читати, з книжкою не розлучається.
Спочатку Лук'ян радів, дивлячись на нього: «Беручке хлоп'я, гляди, якимось професором буде або ще вище». Потім, як посипалися одне за одним діти і настала більша потреба в робочих руках, він все частіше став хмуритися, бачачи сина за книжкою і, нарешті, не витримав:
— Ану кидай к лихій годині свою біблію та йди з-під корови вичистиш!
Улас глянув на батька добрими зляканими очима.
— У мене ж екзамени, тату.
— А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи -на вас, дармоїдів! — Він вирвав книжку з рук Уласа і закинув у бур'ян. Улас пішов у хлів і довго плакав у кутку за яслами, потім розшукав книжку в бур'яні і заховав за бантиною…
Увечері засунув її за пазуху і побіг у артіль до сторожів. У малесенькій накуреній кімнаті читав уголос про хороброго капітана Гранта, про піратів, про море, про страшних орлів, які можуть у пазурах піднести малу дитину. Сторожі слухали його уважно, підтримували його бажання вчитися, всіляко заохочували, щоб він читав усе нові і нові їм книжки, і проявляли при цьому значний до них інтерес.
— Учись, хлопче, учись. Врем'я тепер підходить таке, що без науки — гоп та й стій.
І як батько не противився, як не перешкоджав навчанню,. Улас все ж таки поступив у Зіньківську десятирічку і успішно закінчив її. Дивуючись такій впертості сина і в душі навіть схвалюючи її, Лук'ян махнув рукою:
— Дивись, як знаєш. У тебе свій розум є. Улас задумав поступити в Харківський університет. Лук'ян назбирав двісті карбованців грошей на дорогу, мати напекла хліба та коржиків, брат, який працював трактористом, зробив сундук і покрив його чорним лаком, так що він став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залізну ручку, — і всією сім'єю пішли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав:
— Грошей висилати не буду. Людські діти якось вчаться, і ти біля них мостися. Почитай там учителів своїх і родителів не забувай.
Мати витерла хусткою очі, глянула крізь сльози на старшенького:
— Рушник хоч узяв?
— Тут він, у сундучку.
— Бережи ж там гроші та на вулицях оглядайся. Там, кажуть, тих трамваїв, що кожного дня людей ріжуть…
Погрузили на віз сундук, і пішов Улас за підводою, із сіренького костюмчика руки повилазили, холоші – короткі, з-під них біленькі підштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслід, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур'янина, та невідомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи піднесе вона його та й полине він з нею до невідомого щастя, чи замота в житейському морі, як мотає не одного на цьому білому світі? Дивиться мати, а він озирнеться, помахав рукою і йде собі далі за возом. Ось уже покрила його пилюка, і не розбере мати — бачить вона свого сина за тією завісою чи то тільки привиджується їй? І щемить їй серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, і кожного жаль, і за кожним душа болить.: як то вони житимуть на білому світі, які дороги простеляться перед ними?
Найближча від Троянівки станція — Охтирка, їхати треба через Грунь, рибальські ліси, мимо села Жу-равного, що мріє хатами у глибокій долині, далі — піски, соснові бори, Ворскла, монастир на горі, в якому розмістилася дитяча трудова колонія, а ще далі Охтирка. Віз Уласа далекий родич Хомутенків дід Терешко. На ньому сірячина, бриль і здоровенні руді чоботи. Тільки виїхали на Беєву гору, він зупинив підводу, щоб перевірити, чи нічого не забули. На возі лежав один сундук і дідова торбина з харчами. Він обмацав і те, і друге рукою і сказав, що тепер можна рушати.
— Як буде все благополучно, то до вечора й доїдемо, — і він показав пужалном на сонце.
Бачачи, що Улас сидить засмучений і щоб розважити хлопця, дід став розповідати, як його виряджали на «дійствітельну» службу.
— Як понапивалися, так зігнули урядникові шаблю і картуза к лихій годині закинули. А що там? Ми — новобранці. Привезли нас у Полтаву, а там народу, як ото в покрову на ярмарку: шилом нікуди ткнути. Новобранці теж товпляться, аж лоби мокрі, бо такий слух пішов межи народом, що приїде сам губернатор нас до війська виряджати та ще буде й дарунки роздавать. Ну, кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пхається. Дивимось: виходить із прольотки — на мундирі хрести, вуса накручені, скинув картуз, а на голові лисина. У вчених людей завжди буває лисина. Ось ти вивчишся, і в тебе буде, позаяк голові ж робота велика. Та-ак. Вийшов, значить, скинув картуз та як закричить: «За вєру, царя і отечество! Ур-ра-а-аі» Ми й собі як закричимо «ура», аж наче нас підіймає вгору від того крику. А один голос такий, що над усіма реве, всіх глушить. Я й кажу своєму сусідові: «Недаром той чоловік губернатором Служить. Чуєш, який у нього голос? Усіх перекриває». А сусід як зареготить та й каже: «Дурний ти, Терешку. Хіба ж то губернатор? То паровоз кричить». Потім губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тільки, що губами ворушить, а слів не чути. Як тільки він закінчив говорити, виступила із-за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубі, і почала нам хрестики роздавати. Тут і сотворилося таке, що я вже рад був і втекти, так нікуди — задні на передніх пхають, усе змішалося, губернаторшу звалили, прибігла кінна поліція і давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестиків нароздавали. У мене з тиждень спина свербіла…