Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Зiнько винiс пляшку з горiлкою, i старий батько сам випив i почастував з своїх рук посланця, а Ольга винесла на тарiлцi пирогiв i подала козаковi на закуску. Козак випив всмак пiсля дороги, аж крякнув пiсля другої здорової чарки, i пiшов до пекарнi.

– Ну що, стара? Поїдеш до гетьманшi в гостi? -спивав Демко в жiнки.

Син подивився на матiр пильним i прохаючим поглядом.

– Поїду! – сказала Ольга. – А ти, Демку, поїдеш?

– Чого я туди поїду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панiв, чи що? Надивився я доволi на тих панiв. Буде з мене на ввесь останнiй вiк! Та й погуляли в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, їцоб в гетьманському домi козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем дає гостям меди, вина та горiлку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гостi? Ет! не поїду я на тi iменини до Олесi-преподобницi! їдьте собi самi, коли хочете. Там же побачите i Маринку, що Зiньковi од неї свiт замакiтрився.

Другого дня вранцi Ольга Лютаїха убралася в найкраще убрання: завертiла голову шовковою намiткою, надiла жовтi сап'янцi, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту i звелiла синовi запрягати конi. Син запрiг чудовi баскi конi в простий кiнський вiз, обшитий новими лубками, намостив в задок сiна i застелив сiно новим квiтчастим килимом.

– Та поснiдайте ж добре, – говорив старий Демко, – бо будете голоднi. Я вже знаю тi пiзнi панськi обiди. Як почне варшавський кухар партолити якiсь панськi потрави, то вас i за живiт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти замiж! Чи не хочеш ти часом запаморочити свiт якомусь прудиусовi в гетьманському палацi? – жартував старий Демко.

– Оце Господи! Не надiну ж я буденної одежi, коли їду в гетьманський двiр. Там же будуть усякi полковницi, а може, й шляхтянки та княгинi наїдуть з Києва до гетьманшi. Не буряки ж шкромадити я прибралась, i не капусту буду шаткувати, а буду сидiти поруч з гетьманшею. Може, приїде й Маринчина мати Якилина Павловська…

– Бодай їй колеса розпались в дорозi, коли вона їде з Києва! Про Маринку менi й не згадуй i не дуже там з нею панькайся. Чуєш, стара? Не дуже цiлуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова її i в пазуху сховати i в пазусi привезти менi на гостинець.

– Ох, ох! Ой Мати Божа почаївська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як люди хотять… – сказала навздогад Ольга.

Син з матiр'ю, поснiдавши, сiли на вiз. Конi, баскi та лихi, як змiї, так i шугнули в одчиненi ворота i полетiли улицею, тiльки густа курява пiднялася з-пiд копит та колiс i закрила вiз нiби густою хмарою.

– Господи, не споспiшай! Дай, Боже, час недобрий! – крикнув вслiд воза старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування.

Баскi степовi конi так швидко долетiли до Суботова, що стара Ольга i незчулась, i не стямилась, як перед її очима заманячiли двi церкви по обидва боки широкого майдану, як забiлiли ряди крамниць по один бiк майдану.

– Ой сину! спини конi пiд оцими вербами. Повставаймо з воза та обтрусимо з себе порох. Чи ти знаєш, що в тебе ввесь вид припав порохом, неначе ти тiльки що трусив сажу в коминi? Скажуть панни, що приїхав в гостi чигиринський сажотрус, – сказала Ольга.

Син оглянувся до матерi

– Та й ви, мамо, зчорнiли од пилу, аж страшно на вас дивитись: i ви стали такi, неначе тiльки що вилiзли з комина, – обiзвався син.

– Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увiйду в покої; скажуть: приїхала якась мара.

Мати й син повставали з воза пiд старими вербами i почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городi було видко криничку. – Якась дiвчина брала воду з криницi. Ольга перелiзла через перелаз, попросила дiвчину злити води їй на руки. Дiвчина зливала з вiдра в пригорщi, а осавулиха помила руки i вмилася. Зiнько витяг рушника з воза i подав матерi. Мати втерлась i подала рушник Зiньковi. Зiнько двiчi вмився i двiчi втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.

Обтрусившись i причепурившись, мати i син посiдали на вiз i поїхали до гетьманського двору. Ворота в двiр стояли одчиненi, неначе самi запрошували гостей до двору. В дворi стояло багато возiв усякої мастi: мiж ними лиснiли i багатi екiпажi пана Беньовського та iнших православних панiв.

Ольга увiйшла в свiтлицю. Гетьманша встала з канапи i пiшла до неї назустрiч до самої середини свiтлицi, привiтно привiталась до неї, поцiлувалась i посадила поруч з собою на канапi, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Лютаїха примiтила, що гетьманша була дуже ввiчлива й привiтна до неї, привiтнiша, нiж в Чигиринi, як вона була в гетьманшi в гостях.

"Це добрий знак.. для мого Зiнька, але не для мене i не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привiтна до мене" – подумала Лютаїха, сiдаючи на канапi рядом з гетьманом. – Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось…"

Зiнько, поцiлувавши гетьманшу та полковниць в руку, сiв на стiльцi в куточку i неначе прищулив плечi. Вiн окинув очима гостей. Мiж ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очi додолу i задумався.

– Чом же осавул Демко не приїхав до нас в гостi? – спитала в Ольги гетьманша.

– Не приїхав, бо вже старий мiй Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в дорозi, як старий вiз! – сказала Демчиха i засмiялась.

– Ну, осавулихо! ваш старий мiцно збудований: сплоха не розсиплеться! – сказала жартiвлива й весела Катерина Виговська i засмiялась. – В цiлому Чигиринi нема мiцнiшого й здоровшого чоловiка, як ваш Демко.

– Та вiн мiцний, це правда, але лiта своє беруть, – сказала Ольга. – Якби, борони, Боже, розсипався в дорозi, то ми б його вже й не полагодили.

– Лiта руйнують i старi мурованi палаци, не тiльки мiцних людей, – обiзвалась гетьманша, – а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотiв потурбувати себе ради моїх iменин. Я була б рада його приїзду до нашого двору, – сказала гетьманша з докором.

– Та коли б ти, гетьманшо, знала… то вiн не такий мiцний, як тобi здається: вiн тiльки веселий на вдачу та вдався собi жартiвливий: все пiднiмає мене на смiх, i мене, й iнших, – промовила Ольга Лютаїха.

– Сказати правду, твiй пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору… неначе цурається нас… – промовила гетьманша i трошечки насупила свої тонкi брови.

– За мого покiйного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його мiж гiстьми, – обiзвалась Катерина Виговська. – Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує i з нами, дiтьми, i з старими, i з самим гетьманом. Демко i мiй панотець все, було, розмовляють про битву з поляками пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про смiливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбовi гармати i перевiз їх в Сiч та й сказав: "Отут їм мiсце!"

– Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай вiн не цурається нашого хлiба-солi та прибуває до нас в гостi. Ми будемо йому завсiди радi, – сказала гетьманша i замовкла, бо не любила говорити багато i була зроду нерозмовна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: