Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.
– Побий мене перун! – знову загримів чолов'яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. – Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство – припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, – штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, – звільняй місце!
Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:
– А ти що за птиця?
– О, стонайцять дзяблів! Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського… Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?
– Ну й що з того, що ти – військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я – Гервасій Квочка… Чув?
– Не доводилося, – збентежився пан Спихальський.
– Отож-то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!
– А що ж ти за єден?
– Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше – вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі… А тепер і ти, і я – раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди… Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні – лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.
– О матка боска! – підскочив пан Спихальський. – То пан єсть земляк? Із Заволаного? А я з Круглика… Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку – що нового в наших краях?
– А коли пан звідтам?
– Уже чотири роки.
– А я – п'ять… Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана… Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками…
– О! Як?
– А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня… Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців – підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам'ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?
– О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…
– Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня – притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…
– Сто дзяблів! Лайдак! – вигукнув ображено пан Спихальський. – Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки – не як-небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…
Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх:
Пан Спихальський явно забував, що зараз він не "уродзоний шляхтич", а раб.
Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.
– Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, – сказав він спокійно. – Сам господь бог заповідав не залишати неоплачени-ми боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…
– Занадто ти мудрий, пане Квочка! – вигукнув сердито Спи-хальський. – Пана гетьмана – і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноос-вєцоним паном!
Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.
Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:
– Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?
– А чим, – розважно відповів Квочка, – віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…
– Як же він сів?
– А він не сів – ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.
– Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зо-ся, дружина пана Ястржембського, з Залісся?
– Ні, пане Мартине…
– Ти знаєш, як мене звати? – здивувався Спихальський. – Сконд? Звідки?
– Аякжеі Я й досі пам'ятаю все кодло пана гетьмана…
– Но, но, не забувай, з ким говориш! – знову набундючився пан Спихальський. – Відповідай на питання!
– Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі – це всім було відомо – вчащали ви.
– Кгм… кгм… – закашлявся пан Мартин.
– А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…
– Цо?
Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.
– Що ти сказав? – розгублено перепитав пан Спихальський. – Невже пані Вандзя…
– Про це теж усі знали, крім пана. Пан Спихальський стиснув кулаки.
– Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?
– Як перед богом!
– Прокляття! – вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. – Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіже-ну здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло – чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..
Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.
– Досить вам зуби скалити! – гримнув на сміхунів Арсен. – Гаси свічкуі Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…
Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам'янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.
Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки – в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.
Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн – Гамід. Позад нього – кілька турків-наглядачів. "Поженуть на роботу", – подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.
Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий – з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:
– За втечу – смертьі За непослух – канчуки! За лінощі – теж канчуки. Зрозуміли?
Стрій мовчав.
Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.
– Ось ти і ти, – Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, – вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом. Яцько і Многогрішний відійшли вбік.
– А ти, запорозька собако, вийди теж, – звернувся він до Арсена. – З тобою у мене окрема розмова.
Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.
– Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип'є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в'язницю!
Осман штурхонув козака піхвою шаблі.
– Йди, гяуреї
Арсен оглянувся на товаришів, на Я'цька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі Чи побачить він ще коли-небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в'язниці знайде свою смерть?