У вікні промайнула легка тінь. Адіке! З-під покривала показалась біла рука, і на землю полетіла якась маленька чорна річ.
Арсен оглянувся – чи ніхто не слідкує? А потім швидко нагнувся. Серце радісно тьохнуло: то був ключ від кайданів! Він сунув його в кишеню і вдавано байдуже почав розглядати галерею, в душі сподіваючись побачити ту, котра заради нього так ризикувала. Але у вікні вже нікого не було. Дівчина зникла.
Окрилений радісною надією на визволення, він не звертав уваги на лайку і штурхани, якими розлютований Осман заганяв їх у погріб. У голові без угаву дзвеніла думка: "Незабаром буду вільний! Незабаром буду вільний! А там усе залежатиме від щастя. Тільки б дістатися до моряі Я мушу виконати наказ Сірка! Обов'язково мушу!"
– Ти чого це такий раденький? – спитав Квочка.
– Пригадав, що рік тому його вгощали варениками з сметаною… Тепер приємно облизатися, прошу пана! – засміявся Спихальський.
У погребі зашелестів смішок, але Арсен не образився. Ліг на своє місце навпроти віконця під стіною, заклав під голову руку й задумався. Треба серйозно обмізкувати всі можливості втечі. Тікатиме сам. Піймають – ніхто не нарікатиме на нього. Випечуть очі – йому одному. Та самому й легше всюди пройти і сховатися… А головне – на нього покладено таке важливе завдання! Без виконання його він не може, не має права повернутися на батьківщину!.. Ключа ж обов'язково віддасть товаришам. Захочуть тікати – хай скористаються!..
Він уявив себе без кайданів – і тихий усміх заблукав на стомленому обличчі. Очі поволі склеплювалися. Розслаблене тіло приємно нило. На мить в уяві зринула гнучка постать Адіке, він простягнув до неї руки, пішов назустріч, та раптом спіткнувся і полетів у якесь чорне бездонне провалля…
На другий день опівдні почало збиратися на грозу. В повітрі зависла важка задуха. На півночі, в горах, загриміло. Небо встелили чорні, з багряно-бурим відсвітом хмари, їх раз у раз розтинали сліпучо-білі блискавиці. І хоча над Аксу яскраво світило сонце, батраки-каратюрки занепокоїлись.
– Буде сель, – сказав Реджеп. – Треба йти додому, поки не пізно.
Арсен не знав, що таке сель і чому так стривожилися турки.
– Справді, буде сель, – сказав Бекір і, поглянувши на купу підсмаженого сім'я, додав: – Давайте швидше закінчимо і підемої Не можемо ж ми кинути оце все так!..
– А чому б і ні? – спитав Реджеп. – Не твоє ж… Хай лежить до завтра! Шайтан його не забере!
– Коли б не вчорашня сутичка, – відповів Бекір. – А тепер страшно… Дізнається Гамід – буде мені ще гірше. А втім, я вас не тримаю. Ідіть! Ми з урусами самі закінчимо…
Коли всі пішли, Бекір гаряче взявся за роботу. Поспішав, літав, мов на крилах. Насипав насіння у полотняні ворочки, закладав під прес. На його круглій голеній голові рясно виступив піт. Загоріле худе обличчя розпашілося.
Невільники не відставали теж. Бекір завжди добре ставився до них, і їм хотілося допомогти йому в біді. Все ж роботу закінчили тільки перед вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутінки.
Селище, де жив Бекір, лежало на протилежному боці невеликого тихого струмка Аксу, що впадав у Кизил-Ірмак. Його завжди переходили вбрід, або по великих сірих валунах, що виступали з води. А тепер він перетворився на глибокий бурхливий потік, що вирував, котив каміння, ніс на своїх хвилях вирвані з корінням дерева, кущі і всіляке сміття.
Бекір прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:
– Сель!
Невільники теж прискорили ходу. Перед ними відкрилася сумна картина. Увесь лівий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою. Високі буруни руйнували глиняні халупи й хліви каратюрків, поглинали їхній мізерний бідняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана худоба.
Арсен з товаришами підійшов до Бекіра, що стояв над водою, охопивши руками голову. В його чорних очах світився безмежний відчай.
– О аллах, там у мене хвора дружина й донька! – простогнав розпачливо. – Сель уже підступає до нашої хатини! Ще хвилина – і знесе її… Чуєте, як кричать люди? Вони виносять усе найцінніше, виганяють скот… А хто допоможе моїм?
– Люди допоможуть і твоїм, – втішив його Арсен. Але Бекір безнадійно махнув рукою:
– Ти сам бачив, як допомогли мені мої сусіди. Знялись – і пішли, а ти лишайся, як хочеш… Ні, треба якось перебратися на той бік. Аллах допоможе мені – я вмію плавати… І тут, здається, не так глибоко. А ви, – звернувся він до невільників, – ідіть самі до замку… Ви ж не втечете, правда?
Він ступив у воду і, жахаючись вируючої каламуті, поволі почав переходити річку. На середині спіткнувся – і поплив. Сильна течія підхопила, закрутила у вирі, понесла до Кизил-Ірмаку. Бекір намагався пливти, але безуспішно. Його зносило на середину потоку. Раптом він зник під водою. Потім зразу ж виринув, і над шумом і ревом повені пролунав жахливий крик:
– А-а-а!..
Той крик ударив Арсенові в серце. Він кинувся вниз.
– Ти здурів! Куди? – крикнув Квочка.
Та Арсен уже був у воді. Коли б хтось рік тому сказав, що запорожець Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, він перший обізвав би такого вигадника дурнем. А от довелось!
Йому пощастило. Мимо прокотилося кілька валунів, але жоден не зачепив. Важкі кайдани тягнули донизу, обривали шкіру на ногах і руках, та він не зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того місця, де востаннє бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекір, на цей раз дуже прислужилася своєму хазяїнові: на хвилях замаячили її поли, і Арсен схопив їх, а потім витяг і самого хазяїна. Відчувши під ногами землю, узяв його на плечі і поніс на той бік.
Бекір довго відпльовувався водою, стогнав. Потім розплющив очі. Побачивши схилене над собою обличчя невільника, слабо усміхнувся:
– Спасибі, друже… Допоможи підвестися… Треба йтиі Рятувати своїх!
Вони пішли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, і Арсен вирішив залишитися тут до ранку.
Густішали сутінки. На чистому небі розгоралися зірки. Вдалині чорними примарами здіймалося громаддя гір. З селища долітали крики людей, рев худоби і завивання собак.
Бекір і Арсен звернули у вузеньку бічну вуличку. Тут вода доходила до пояса. Попереду хтось бовтався і лаявся, не знаходячи в темряві дороги. Десь жалібно нявчала на покрівлі кішка. По вулицях, вигороджених глиняними тинами, пливло різне лахміття, солома, сухий хмиз.
За рогом вони наткнулись на темну постать.
– Це ти, Бекіре? Поспішай! У тебе нещастя…
– Яке? – кинувся той.
– Зникла Іраз.
– Втопилася? О аллах!
– Ні, її схопили Гамідові люди.
– Гамідові люди? Прокляття! – Бекір простягнув до неба худі руки. – Невже це правда? О аллах, як же ти допустив до цього? Як же ти не вразив громом тих смердючих шакалів? Моя Іраз, моя єдина втіха!..
Він кинувся вперед, охоплений відчаєм. Арсен ледве встигав за ним.
Ще здалеку вони почули жіночий плач. Бекір мов несамовитий закричав:
– Гюрю, чому ти не вберегла Іраз? Як це трапилось? Гнів аллаха на твою голову, нещасна! Чому ти не вберегла Іраз?
Розпатлана мокра жінка впала на плече Бекіра, забилася в нестримному риданні:
– Я не пускала її… Вона сама вийшла на Аксу прати шмаття… О моя донечко!.. Там її і схопили…
– Хто?
– Осман… Хто ж іще?
– Скажений собака! А Ісмет уже знає?
– Знає… Страшно дивитися на нього. Прибігав рятувати мене від повені. Взяв деякі клунки і вигнав скотину… Та ось він знову йде!
До них підійшов забрьоханий юнак. Не вітаючись, тихо запитав:
– Ага Бекір, про Іраз нічого нового не чули?
– Нічого…
– Я вб'ю Гаміда!
– Ні, це я повинен його убити! – сказав Бекір твердо.
– Тоді ми вб'ємо його разом! Я не заспокоюся доти, поки не обмию свої руки його скаженою кров'ю!
– Гаразд, синку. Ми це діло зробимо разом, – погодився Бекір.
Вони стояли по груди в воді і розмовляли так, ніби йшлося про купівлю бичка чи поїздку на базар.
– Про що ви говорите! – вигукнула Гюрю. – Не додавайте до одного лиха іншого. Рятуйте майно. Незабаром усе затопить.
Чоловіки мовчки взяли мокрі клунки і побрьохалися в темінь ночі. Арсен з лантухом під рукою йшов позаду.
По підгір'ю палахкотіли багаття. Снували люди. Ревла налякана худоба. Ніхто не спав.