– О, Ферхад-ага! Салям!- вклонився Яцько. – Ви самі? Що змусило шановного господаря їхати на пасовище? А де ж наглядачі?
– Наглядачі помчали до інших отар… А я – сюди, щоб розім'яти застояного коня, – промовив скрипучим голосом Ферхад. – Женіть отару додому. Приїхав покупець – продавати будемо. Та не баріться! Чуєте?
– Чуємо, – відповів Яцько.
Ферхад скочив з коня.
Не звертаючи уваги на Арсена, – він, мабуть, прийняв його за дядька Свирида, – кинув повід Яцькові. Пройшовшись біля вогнища і розім'явши ноги, оглянувся і тільки тоді помітив незнайомця. Лице його витяглеся від подиву. В очах промайнула підозра. Він поклав руку на ефес шаблі і запитав Яцька:
– Це хто?
Яцько на мить завагався.
– Це подорожній, – сказав невпевнено і показав рукою в бік пустелі. – Він прийшов звідти…
Ферхад обвів поглядом заросле обличчя втікача, розбите в дорозі взуття і припорошений одяг. Його не задовольнила туманна відповідь. Він підійшов ближче, витягнув уперед щелепасте обличчя, ніби хотів обнюхати незнайомця.
– Хто ти?
– Я погонщик мулів у каравані одного купця з Болгарії, відбився від каравану і мало не загинув у пустелі.
– А, гяур, – процідив турок. – А може, ти просто втікач-невільник? Га? Ану, покажи руки?
Він раптом схопив Арсена за рукав, закотив його і побачив червоно-сизі рубці від кайданів.
На якусь мить турок розгубився від несподіванки і відсахнувся. Цим скористався Арсен. Могутній удар у щелепу звалив Ферхада на землю. Вирвавши у ворога з-за пояса пістоль, ще двічі стукнув руків'ям по голові. Ферхад зіпнув ротом і затих.
Усе трапилося так несподівано, що Яцько встиг лише вигукнути:
– О лихо! Що ж тепер буде!?
З долини біг, розливаючи з дерев'яного відра овече молоко, Многогрішний.
Арсен скинув з себе дрантя і нарядився в дорогий одяг Ферхада, причепив до бока шаблю, за пояс засунув пістолі Коли прибіг Многогрішний, то спочатку не впізнав козака, прийнявши його за якогось незнайомого турка, і почав голосити над тілом хазяїна. Та зрештою старий помітив, що хазяїн лежить майже голий. Він ошаліло глипнув на Звенигору.
– Що ти наробив, розбишако? – з кулаками налетів пастух. – Тепер же нас живцем з'їдять! Ти сів на коня – та й шукай вітра в полі! А нас… О ідоле проклятий, ти й не знаєш, які муки придумає старий господар! Випустить з нас усю кров – крапля по краплі! Сотатиме живцем з нас кишки, випече очі, відріже вуха, вирве язик!.. Ніхто ж не посвідчить, що це не ми з Яцьком убили Ферхада. Вся вина упаде на нас. Сьогодні вечором або завтра вранці нас схоплять, як шакалів, і закатують до смерті… О-оІ
Яцько стояв збоку розгублений і мовчки спостерігав, як дядько Свирид то виказував Звенигорі, то кидався до тіла хазяїна, то бив з розпуки себе в груди, рвав на голові чуприну. Арсен з посмішкою дивився на переживання старого, але скоро це йому набридло.
– Годі, старий! Замовкни! – гукнув сердито. – Знайшов родича, дідько б його забрав! Невже ти довіку найнявся до нього в найми?
– Довіку? – перепитав збентежено Многогрішний і закліпав маленькими почервонілими очима, та, бачачи, що Звенигора не збирається його бити, знову підвищив голос: – Довіку чи ні, а раніше строку не хочеться помирати. Якщо тобі, запорожцю, забажалося до чортів у пекло, то не тягни за собою інших!..
– Чому в пекло? Тікайте разом зі мною! Дивись, доля усміхнеться – будемо дома!
– Дурний піп – дурна його й молитва! – знову розсердився Многогрішний. – Чи ти не збожеволів, парубче? Звідси ніхто ще не тікав. Треба півсвіту відмахати, щоб потрапити додому. І всюди на тебе чигає небезпека – неперехідні ріки й моря, військова стража і кожен озброєний турок, голод і спрага! Легко сказати – тікайте! А ти подумав, як це зробити?
Тут втрутився Яцько:
– Хочеш не хочеш, дядьку Свириде, а тікати треба! Самі ж кажете – закатує хазяїн…
– І ти теж? – визвірився на хлопця Многогрішний. – Дурню, ми тут майже вільні, маємо що їсти й пити. Чого тобі ще треба?
Арсена охопило обурення. Так ось як міркує цей проклятий по-турнак! Начхати йому на волю, на рідну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною, а там – до всього байдуже. Ex, ушкварити б шаблюкою по його дурній голові, щоб репнула, як переспілий гарбуз! Та жаль – покористувався гостинністю. Тому стримано сказав:
– Волі треба, дядьку Свириде. Невже тебе не тягне додому, до дітей, до дружини, до рідних? А якщо їх нема, то просто в наші просторі степи, де пахне чебрецем і пшеницею, любистком і ме* доцвітними гречками!
Многогрішний почухав розпатлану потилицю. На якусь мить в очах спалахнув вогник, як згадка про давно втрачене життя, але зразу й погас. І знову на Звенигору глянули спідлоба маленькі злі очиці.
– Не каламуть моєї душі, запорожцю! Іди собі геть!
– Ну й піду. Залишайтесь! Хай вам грець! – вигукнув спересердя Арсен і скочив на коня.
– Чекай! – кинувся до нього Яцько. – Я теж з тобою! Він стрибнув на круп коневі, і вони вмить зникли з-перед очей ошелешеного Многогрішного, який, понуривши голову, залишився стояти над розпростертим тілом свого молодого хазяїна.
ПОРАЗКА
Кілька днів вони петляли по гірських хребтах і долинах, поки добралися до зелених схилів Кизил-Ірмаку.
Відточивши на камені кинджал. Арсен поголив голову, підрізав бороду і став схожий на турка. Гарний одяг Ферхада дуже личив йому. Схудле обличчя з густими темно-русими бровами і трохи горбкуватим носом було красиве і погордливе. Зустрічні каратюрки, здалеку забачивши вельможу, кланялися мало не до землі.
На багатолюдних шляхах більшу частину путі Яцько йшов пішки, приторочений до сідла. Він вдавав із себе раба і, коли на дорозі з'являлися перехожі, похнюплено плентався попереду коня. Тоді Арсен покрикував на нього по-турецькому і замахувався нагайкою. Зате коли звертали на безлюдну гірську стежку, хлопець вилазив коневі на спину, і вони мчали навскач.
Туго набитий золотими монетами гаманець Ферхада відкривав перед ними двері придорожніх харчевень. Ніхто не наважувався приставати до знатного мандрівника з розпитуваннями, хто вони і куди їдуть. Це навело Арсена на думку перетнути таким чином усю Туреччину і досягнути Чорного моря.
На правий берег Кизил-Ірмаку вони переправилися паромом. Тепер дорога йшла понад річкою: то звертала в гори, то збігала аж до обривистого берега. З ранку до вечора подорожні уперто просувалися на північ, і за два дні встигли залишити позад себе добрих двадцять фарсахів шляху.
Одного разу, коли дорога проходила вузькою ущелиною, із заростей їм напереріз вискочило кілька озброєних людей. Арсен осадив коня. Чорні похмурі постаті з короткими ятаганами і гострими списами в руках кинулися до нього. Передній схопив коня за гнуздечку, двоє наставили списи.
– Злазь, ефенді! – наказав передній, похмурий чолов'яга із чорним, подзьобаним чи то віспою, чи окалиною обличчям. – Приїхали І
Арсен сплигнув на землю, розвернувся – стусонув того в зуби. Та його враз обеззброїли і зв'язали за спиною руки. Яцько стояв збоку. Бачачи, що на нього ніхто не звертає уваги, хлопець помалу відступив до узбіччя і непомітно шаснув у кущі.
Не встиг Арсен опам'ятатися, як йому дали під боки духопелів, накинули на шию аркан і потягли з дороги на ледь помітну лісову стежку.
Довго піднімалися вгору. Позаду вели коня. Попереду і з боків ішла сторожа зі списами.
Через деякий час загін зупинився на березі невеликого гірського озера. Тут сновигало чимало озброєних людей. Під скелями сіріли намети з кошми. Горіли вогні. Над ними на триногах висіли казани.
Посеред галявини перед печерою на барвистому килимі сиділо кілька чоловік. Арсена підвели до них. Вони з цікавістю оглянули його багатий одяг і зброю, яку воїни поклали перед ними на килим.
– Хто ти? – спитав чорнобородий чоловік середніх років, судячи по одягу і зброї, напевне, старший цього загону.
– Спочатку розв'яжіть, – похмуро сказав Арсен, відчуваючи, як німіють туго затягнуті руки.
Чорнобородий кивнув сторожі, і хтось кинджалом розрізав мотузки.
– Крім того, я хотів би знати, до кого я потрапив і на якій підставі мене затримали? – знову промовив Арсен.
– Ефенді, у тебе, напевно, аллах відняв розумі- підвищив голос Чорнобородий. – Твій час запитувати закінчився. Тепер відповідай, хто ти? Як твоє ім'я?