– Воля і слово падишаха! – стомлено об'явив замість привітання чауш.
– Хай славиться ім'я його! – схилилися в низькому поклоні спагії.
– Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? – спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.
Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий сувій. Ісхак-бей здивовано вигукнув:
– Фірман султана! О аллах, війна з невірними! З урусамиї Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов'язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована, їхати самому?
Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак-бей дав волю почуттям.
– О вай, вай!- захитався він уперед і назад, піднявши молитовне вгору руки. – Яке нещастяі Гординя охопила серце пади-шаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім'я і славу падишаха! Ферхад – одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!
– Не всі гинуть у поході, – намагався втішити старого Ферхад. – Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?
– Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей… Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:
– Високоповажний Ісхак-бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров'ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак-ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є – він ще не одужав після нападу гяура.
Ферхад намагався протестувати, але Ісхак-бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.
– Спасибі, Гамід-ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина
Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!
– У всьому воля аллаха! – промовив урочисто Гамід.
Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.
Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.
Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п'яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддіна.
Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.
– Ми погано закінчимо, – ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. – Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п'яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім – чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!
– Ти забагато береш на себе, урусе, – незадоволено промовив Мустафа. – Люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться…
– Військова справа – це важка наука, – не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. – А наші люди не вміють зброї тримати в руках… Порядку немає.
– Замовкни, урусе! – гаркнув Чорнобородий. – Не твоє діло! Дякуй аллахові, що лишився живий!..
Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по-турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.
Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.
Нараду перервав шум і галас, що рантом зчинився по той бік намету.
– Що там? – роздратовано спитав Мустафа вартового.
– Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.
– Давай його сюди, – наказав Мустафа. – Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь аллахом!
Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.
– Ой боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! – приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. – Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!
Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.
Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося спо-лосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. З розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.
– Хто ти? – спитав його Мустафа.
– Я раб спагії Енвера Ісхак-бея, хай буде прокляте його ім'я і ім'я його сина Ферхада! – вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. – Це він із сином, якого я на свою погибель вихаючив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів…
– Чому в долині Трьох баранів! І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?
– Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід-бея і Ферхад-бея? – вигукнув вражений Многогрішний.
– Гамід живий! Пощастило втекти собаці! – заговорили навколо.
Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.
– А, це ти, шибенику! – закричав він. – Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає…
– Не про це зараз мова, – перебив його запорожець. – Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?
– Ферхад має тридцять воїнів, своїх слуг… Та ще Гамід привів півсотні чи, може, трохи більше… У нього теж наволоч різна. Звенигора переклав Мустафі відповідь і знову спитав:
– Чому вони стоять у долині Трьох баранів?
– Вони чекають підкріплення від санджак-бея, який обіцяв через кілька днів підійти з великим загоном яничарів…
– Які їхні наміри?
– А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонці в цих богом проклятих міжгір'ях! Особливо лютий Гамід.. Такий лютий, що ладен без допомоги санджак-бея напасти на вас,..
– А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?
– Після того як я одволав Ферхада, він проникся до мене повагою і зробив своїм слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убій. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращої долі для невільника і бажати не треба…
– Чому ж ти втік від нього?
Многогрішний плямкнув розбитою губою, спохмурнів, маленькі жовтаві очиці люто заблищали.
– Посилав мене вивідачем до вас. А я відмовився. За це Ферхад зацідив мені в зуби, а Гамід звелів приготувати з мене шашлик… Мало й справді не зробили, шайтанові діти, та я вночі втік. Ледве живого підібрали мене ваші люди.
Арсен переказав розмову з Многогрішним Мустафі.
– Він приніс важливі вісті, якщо все це правда, – роздумливо обізвався Чорнобородий. – Безперечно, Гамід зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитріші. Треба ще сьогодні напасти на Ферхада і Гаміда, поки до них не підійшов санджак-бей. До долини Трьох баранів – два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечір будемо там і схопимо обох ворогів разом з їхніми людьми.
– А якщо Гамід заманює нас у пастку?
– Ти підозріваєш цю людину у зраді? – швидко спитав Мустафа. – Він твій земляк. Тобі видніше.