Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.
– Я куб-ага, ти живий?
Крізь розчинені двері всередину вірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:
– Це ти. Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!
– Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав – нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..
– Хай будуть благословенні твої дні! – промовив меддах. – Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…
– Замок у руках повсталих каратюрків, Якубе, – і Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.
Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.
Тим часом з-за далеких гір зійшло сонце.
Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір'ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.
Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів, – лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.
– Правовірні, ви думаєте – це гяур перед вами? – вигукнув Арсен. – Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід-бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!
Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:
– Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.
– Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.
– А ми його викуримо! – вигукнув Бекір. – Хлопці, давайте вогню!
– Спалити! Спалити! – пролунало навкруги. Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев'яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я. Затріщало сухе дерево.
Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.
На подвір'ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за, ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.
Ахмед Змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.
А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам'яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.
Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, най-спритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.
Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, Гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.
Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик-сторож.
– Кого тут носить? – спитав, вдивляючись в імлу.
– Швидше коня!
Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. Гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. Застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім'яхи вогкої берегової землі й грязюки.
Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. Замість того щоб їхати прямо до санджак-бея ', звернув праворуч, переправився поромом через
Кизил-Ірмак і незабаром в'їхав на просторе подвір'я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак-бея.
Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.
– Що трапилося, дорогий Гамід-бею? – поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак-бей. – В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!
– Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорить, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…
– О аллах, що діється на світі! – вигукнув Ісхак-бей. – Я гадав, що тільки у мене горе.
– У тебе теж горе? Яке?
– Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід-бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід-бею.
До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.
Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.
Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:
– Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід-бею.
– Я був би радий бачити вас у себе, – чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак-бей сам пояснить її.
– Мій невільник-пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник-утікач…
– Мій невільник? – вигукнув схвильовано Гамід. – Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..
– Ми спіймаємо його, – вставив слово Ферхад. – Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.
– Як?
Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.
– Поклич Свирида!
Після того, як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак-бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з'явився хижий блиск. На товаришів-невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.
Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:
– Мир вам, о правовірнії Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід-бею! – вклонився окремо колишньому господареві.
Ісхак-бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.
– Алекюм юсселям, Свирид-ага, – відповів старий хазяїн. – Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.
– Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? – запитав Ферхад.
– Так, ефенді.
– Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид-ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…
– Що я мушу зробити? – запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.
– Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.
– Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу. Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.
– Дозволь мені, шановний Ісхак-бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак-бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два-три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.
На другий день вранці на подвір'я влетів султанський чауш-гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак-бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.