– Я не підозріваю, я просто не відкидаю й такої можливості.
– Пошлемо попереду розвідників. Якщо вони виявлять більші сили, ніж сказав цей старий, ми заметемо сліди. Піднімайте людей! Через півгодини виступаємо… А цього перекинчика візьмемо з собою. Якщо обдурив – гнів аллаха на його голову! До загонів, друзі! Поспішайте! На цей раз Гамід не вислизне з моїх рук!
Сонце швидко спускалося за далекі узгір'я. В долинах згущалися прохолодні сутінки і наливали силою притомлені ходьбою тіла ковстанціь.
Дозорці донесли, що в долині Трьох баранів, названій так, напевно, тому, ідо Ті обрамляли скелі, чимось схожі на диких жителів цих пустельних місць – баранів, стояв невеликий загін ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього і винищити всіх до ноги. Лише Гаміда хотів піймати живцем.
– Слухай, урусе, – звернувся він до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалі, з якого відкрився краєвид на глибоку долину, порослу рідким чагарником. – Ти бачиш ущелину, що праворуч прилягає до долини Трьох баранів? Вона веде до Кизил-Ірмаку. Візьми свій загін урусів і частину людей Бекіра, обійди в тил Гамідові тією ущелиною і перетни йому шлях відступу, щоб жоден собака не втік. Іди, і хай береже тебе аллах!
Бекір дав Арсенові частину своїх воїнів на чолі з Ісметом. Серед них був і меддах Якуб. Меддах за ці дні відпочив і хоча роки, проведені в підземеллі, наклали на його обличчя важкий відбиток, жваво ходив по землі. Голуба чалма красиво гармонувала з білим, аж срібним волоссям, а крива, інкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.
Підходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усміхнувся:
– Собака Гамід і не підозріває, що за чверть фарсаха стоять люди, які бажають йому найлютішої смерті. Але, друзі, в ім'я пророка, якщо він потрапить вам до рук, збережіть його живимі Я хочу побачити його очі, коли мої пальці ввіп'ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрипі Збережіть його живим !
– Гаразд, отамане, – відповів Арсен і звелів рушати.
Загони пішли кожен своєю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невідлучно чатував Ахмед Змія. Мустафа Чорнобородий наказав ковалеві пильнувати гяура і при спробі втекти – перерізати ятаганом горло.
Серед чагарників загін Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. І хоч обидва дозорці впали під шаблями, долина враз сповнилася брязкотом зброї, тупотом, криками.
Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пішов у наступ увесь загін. Назустріч повстанцям з-за скель ударив залп із самопалів і пістолів. Просвистіли в повітрі співучі стріли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув від болю.
Многогрішний біг разом з усіма. Від нього не відставав Ахмед Змія. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрілою повстанець, Многогрішний нагнувся і вихопив з холодіючих рук убитого ятаган.
– Не смій брати, гяуре! – гукнув коваль.
Та Многогрішний або не почув, або ж не звернув уваги на ті слова і прудко помчав уперед. Ахмед Змія кинувся за ним.
Попереду вже зав'язався рукопашний бій.
Сп'янілий від думки, що на цей раз Гамід не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загін. Гаміда ніде не помітив. А ворожі воїни були схожі не на слуг спагії, а скоріше скидалися на добре вишколених яничарів. Вони закривалися міцними щитами з дерева та буйволячих шкур і поволі відступали на середину долини під натиском повстанців.
"Де ж Гамід? Невже це інший загін? Невже той старий гяур обдурив нас? – думав ватажок загону. – Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!"
Він побачив Ахмеда Змію, що на цілу голову височів над повстанцями, а поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабіч долини пролунав грізний багатоголосий бойовий клич.
Очі Чорнобородого розширилися від жаху. З потайних засідок, ущелин і печер, з-за кущів і кам'яних скель виринули свіжі ворожі загони і почали швидко оточувати повстанців.
"Зрада!"- майнуло в голові Мустафи.
Першим його поривом було забити мерзенного гяура-зрад-ника, що завів їх у пастку. Та не встиг він зіскочити з каменя, як Многогрішний раптом повернувся до свого охоронця і всадив йому в груди ятаган. Ахмед Змія недоладно змахнув руками, зівнув великим чорним ротом і поволі осів на землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустріч воїнам Гаміда.
– Прокляття! – проревів Чорнобородий. – Затримайте йогої Убийте собаку!
Кілька повстанців кинулися вслід за втікачем. Хтось метнув списа. Але спис не влучив, і переслідувачі, побачивши, що на них суне ворожа лавина, повернули назад, їхні розпачливі крики та зойки внесли в ряди повстанців невпевненість і страх.
Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись. Отетерілий, дивився він на дві хвилі, що от-от мали зійтись і захлюпнути собою непризвичаєних до бою каратюрків. Загін опинився в пастці. Де шукати порятунку? Невже його несерйозність і легковажне довір'я призведуть до загибелі всього загону, всієї справи, на яку він підняв цих людей? Що робити? Побачивши, що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя і, вимахуючи над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою.
– Вперед, друзі! На супостатів! – загримів його голос. – За мною! За мною!
Впевненість ватажка надала людям сміливості й снаги. Гучний поклик: "Алла, аллаї"- підстьобнув їх і погнав уперед. Заблискотіли над головами шаблі, замиготіли в синюватій вечірній імлі темні списи.
Натиск був такий сильний і несподіваний, що враз чимало ворожих вояків упало під ноги повстанців.
– Натиснемо, натиснемо ще, друзі! – заохочував Мустафа Чорнобородий своїх людей. – Вперед! Вперед! Не дамо оточити себе! Бекіре, проривайся правим краєм!..
Бекір із гуртом повстанців і сам намагався пробитися вперед, але ніяк -не міг. У нього залишилося зовсім мало воїнів. Решта або полягли, або були поранені. Однак він одважно налетів на ворожу лаву, шаблею прокладаючи дорогу товаришам. За ним ринули інші…
Златка з Яцьком сиділи під скелею і прислухалися до далеких криків. Яцько був не в настрої. Йому зовсім не хотілося охороняти цю туркеню, за яку так уболівав Арсен. Навпаки, хотілося стати учасником справжнього діла. Штурм замку він до уваги не брав. Хіба ж то був бій? Кудись біг, щось кричав несамовито. Штрикнув смолоскипом якомусь туркові в пику – і все… А хлопцеві уявлялося, як на нього налітають десятки ворогів, а він одним помахом шаблі розтинає їх від плеча аж до пояса!.. І всі дивуються незвичайній хоробрості молодого героя.
– Я піду з тобою. Арсене, – просився Яцько, коли той збирався в бій. – Ну, дозволь!.. Златка сама посидить…
– Мовчи і роби, що наказую! – суворо відрізав тоді Арсен і підійшов до дівчини.
Златка підвелася, зітхнула. В останні дні життя закрутило її, мов тріску на бистрині. Не встигла прийти до пам'яті після нападу повстанців на замок Аксу, як розповіді Арсена, а потім Якуба про її далеку батьківщину і рідних ще дужче роз'ятрили душу. Серце леденіло від усвідомлення того, що лишилася сама-самі-сінька, як відламана гілка на шляху. Хіба може вона сподіватися на зустріч з батьками? Вони існують ніби в іншому часі й іншому світі, зустрітися з ними так само неможливо, як і з тими, хто в могилі. Дівчину охоплював страх. І тільки ласкаві Якубові слова і ніжний погляд загадкового козака, що вже двічі рятував її від смерті, утримували від розпачу.
– Златко, – сказав Арсен, беручи дівчину за руку, – наступає хвилина, яка може навіки розлучити нас. Іду в бій. А там усе можливе – навіть смерть! Тож я хочу тобі сказати, що мені дуже жаль буде загинути саме тоді, коли зустрів тебе… Коли покохав тебе…
Златка спалахнула й опустила очі. Але руки не вирвала. Серце її стислося. Приємно чути це, однак не хотілося, щоб оті заповітні слова, про які мріє кожна дівчина, було вимовлено за таких обставин.
Арсен ніби прочитав думки її і, помовчавши якийсь час, сказаь:
– Якщо мене не стане, довірся Якубові. Він знайде шлях до Болгарії… А якщо і його вб'ють, тоді твоїм захисником залишиться один Яцько. Хай прикинеться глухонімим, і ви, як брат' і сестра, зможете, допомагаючи одне одному, подорожувати, куди захочете, – в Болгарію чи й на Україну. Світ широкий, і ти ще знайдеш своє щастя… А щоб легше було в дорозі, я залишу тобі свій пояс – у ньому золото. Поки я живий, вено не належить мені, але якщо загину, ти можеш використати його.