У Сафар-бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевілось. Видно, золото подіяло і на цього суворого воїна. Однак він стримано промовив:
– Дякую. Подарунок зобов'язує відплатити дарителеві добром. У мене немає нічого, крім зброї та рук, які її тримають. Клянусь аллахом, – найкращий подарунок для нас усіх – це винищення гайдуків. Отож я не складу зброї до того часу, поки хоч один болгарський розбійник дихатиме цілющим повітрям Балканських гір! Я відплачу їм сповна за твої втрати і за твого батька, чужинцю! Ти задоволений?
"Одержимий! – подумав Арсен. – Недаремно воєвода Младен бажає його смерті. Це й справді небезпечний ворог".
А вголос сказав:
– Задоволений, Сафар-бею! Розбійники – найлютіші вороги мирних купців, що приносять країні процвітання і добробут.
В цей час через відчинене вікно з майдану долинув якийсь тривожний гул. Усі почали прислухатися. Каладжі-бей проникливе глянув на Сафар-бея і сказав:
– Панове, наш добрий друг Сафар-бей хоче показати нам наслідки свого першого великого в цьому році походу на невірних, тобто на розбійників-гайдуків. Прошу вас усіх на майдані А тебе, Асан-ага, теж ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвідчитися, що розбій на дорогах влада сонцеликого падишаха викорінює так само успішно, як і завойовує довір'я чужоземних купців своїм ласкавим до них ставленням.
Вийшовши з будинку, Арсен помітив, що, поки він був на прийомі у паші, па майдані сталися зміни.
Замість поодиноких, розрізнених куп аскерів і міщан стояв великий чотирикутник, внутрішній бік якого становили аскери, а зовнішній – мешканці міста. Всередині чотирикутника метушилося кілька людей, щось ладнаючи.
Паша Каладжі-бей із знатними міщанами й військовими старшинами піднявся на дерев'яний поміст, оточений вартою, взяв Ар-сена під руку, довірливо шепнув:
– Зараз ми потішимо тебе прекрасним видовищем!
Він кивнув головою чорбаджії, що порядкував на майдані. Той помчав виконувати розпорядження, відоме йому, напевне, заздалегідь.
Серед натовпу зростала тривога, поволі спадав людський гул і гамір, перестали колихатись похмурі строкаті ряди аскерів. Загриміли барабани. Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Воїни виструнчились. Почулась уривчаста команда – і в прохід у рядах вийшов велетень у чорному одязі і в такому ж чорному ковпаці, що закривав обличчя. Крізь прорізи для очей блищали очі. В правій руці велетень ніс, мов іграшку, важку широколезу сокиру.
Кат!
Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище запросив його паша.
Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами воїнів, вклонився паші й старшинам і рвучко стягнув покривало із свіжообтесаної колоди. Ввігнав у дерево сокиру, відступив на крок і застиг, мов статуя, схрестивши на грудях жилаві волохаті руки.
В ту ж мить почувся тупіт кінських копит, гуркіт коліс – і на майдан в'їхала велика гарба, в якій стояло п'ять зв'язаних простоволосих чоловіків. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподіванки: серед приречених до страти він упізнав Момчила. Старий стояв попереду. Легенький вітерець ворушив його довгу сиву чуприну. В погляді не було страху, лише вгадувалася прихована туга.
"Що робити? Що робити? – гарячкове запрацювала думка. – Як врятувати старого? Просити пашу? Сафар-бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно може накликати важку підозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом? Невже і вони тут, серед глядачів цього жахливого видовища?"
Смертників стяглії з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту.
Наступила зловісна тиша. З гір війнуло вітром. Залопотіли знамена. Майдан завмер.
Каладжі-бей знову махнув рукою. З-посеред його почту на край помосту вийшов високий худий казі-ясахчі ' у білій чалмі з сувоєм паперу в руці і гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на болгарську мову.
"Указ околійного каймакама високоповажного паші Каладжі-бея. Іменем нашого найяснішого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель, наказую всім підданим падишаха вишукувати і винищувати зрадників і розбійників-гайдуків, їхні родини висилати у дальні вілайєти а майно і землі передавати у власність Османської держави.
Усіх, хто знає що-небудь про гайдуків і не оповістить місцеву владу, заарештовувати, а їхні будинки спалювати.
Тим же, хто підтримує зв'язок з розбійниками, допомагає їжею, зброєю чи просто співчуває їм, нещадно бити батогами, а найбільш упертих і злісних – страчувати.
Загони яничарів і спагіїв доблесного бюлюк-баші Сафар-бея, на якого покладено обов'язок винищувати розбійників і підтримувати мир і спокій в околії, схопили кілька десятків злочинців. Усіх б:!то батогами, а п'ятьох з них, а саме: Момчила Крайчева, Івана Ненкова, Герасима Букова, Райка Драгоманова і Луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогів падишаха. Хай кожен бачить, яка доля чекає тих, хто підніме руку на освячену аллахом владу Османів!"
Останні слова товмача потонули у гуркоті барабанів, завиванні зурн і ріжків, до яких приєднались вигуки воїнів: "Алла, алла!"
У Арсена по спині пробіг дрож. Він боявся, що Драган зважиться на якийсь відчайдушний крок, щоб урятувати старого, і загине сам. Він шукав його поглядом, щоб застерегти від необдуманого вчинку, але Драгана ніде не було. Та хіба знайдеш його в такому натовпі?
Галас поволі почав стихати. Кат підняв сокиру, пальцем лівої руки попробував, чи добре відточене лезо. Не можна було гаяти ні хвилини. Арсен нахилився до управителевого вуха, зашепотів:
– Шановний Каладжі-бею, даю сто курушів, якщо відкладете страту отого старого болгарина, що стоїть попереду… П'ятсот курушів, якщо помилуєте його і віддасте мені…
Здивований паша витріщив очі. В них промайнув переляк:
– Що це все означає, мій дорогий гостю?
– Я подвоюю ціну… Ви нічим не ризикуєте. За голову старого – тисячу курушів! Неймовірна плата!.. Я впевнений, що цей дідуган, з огляду на старість, не завдасть вам ніякої шкоди, а я за нього зможу виміняти у гайдуків свого батька… Прошу вас, ефендії
Галас на майдані майже затих. Кат утупився поглядом у пашу, чекаючи наказу розпочати свою криваву справу.
Арсен розумів, на яку небезпеку наражає себе, якщо паша запідозрить у ньому гайдуцького вивідача і накаже схопити.
Що ж відповість Каладжі-бей? Чому він мовчить? Ось уже зовсім стих майдан. Усі напружено чекають, що буде далі.
Арсен відчув, як у нього тремтять від напруження руки. Під серцем прокотився неприємний холодок. Невже все пропало?
Ось Каладжі-бей повертається до Сафар-бея і щось довго шепоче йому на вухо. На холодному, непроникному обличчі бюлюк-баші з'являється подив. Однак ненадовго. Бюлюк-баша ствердно киває головою і, оглянувшись, довго і пильно дивиться на "купця", ніби хоче проникнути в його потаємні думки.
Тепер усеї Не може бути сумніву: наказано схопити його. Лишається одно – вбити Сафар-бея і пашуі
Та тут до слуху долітають слова паші:
– Реджеп, страта Момчила Крайчева відкладається… з огляду на його старість… Передай це катові і скажи, хай починаєі
Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побіг виконувати наказ. У Арсена відлягло від серця. До щік почала припливати кров. Здається, його несподіване прохання не викликало у турків підозри.
Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв і міщан. Сафари бей наказав безперервно бити в барабани, їхнє тривожно-надсадне дудніння заповнило все місто. Арсен зціпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то все було в бою, коли люди охоплені шалом і жадобою перемоги. Тут же відбувалося вбивство зв'язаних і, можливо, ні в чому неповинних балканджіїв.
Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжі-бей поверх нувся до Арсена, підморгнув брунатним оком.
– Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто гарячі голови!
– А може, ще більше розпалить?
– Не думаю. А втім, побачимо. В усякім разі, сьогоднішня страта – добра наука для непокірних болгар! Так буде з кожним, хто насмілиться підняти руку на могутність Порти!
Востаннє упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зітхання. Замовкли барабани. Обірвали свій тривожний спів зурни.