Петр закусив губу. Відчувши солонуватий присмак на язиці, наче збожеволів і швидко-швидко заговорив:
– Не треба! Не треба, агаї Я розповім! Усе до кінця! Тільки не ламай ніг братовії Я заклинаю тебе аллахом, пожалій хлопця! Він нічого не знає і ні в чому не винені Це все яі Я потягнув його в гайдуцтво, хай буде проклятий той день, коли бог скаламутив мій розум!
– Петр, що ти надумав? – простогнав Славчо. Але Петр уже не зважав на нього. Коли б катували його, він і слова не сказав би! Але дивитися, як мучиться Славчо, це понад його сили! До того ж хотілося відтягнути вирішальну хвилину:
він сподівався на якесь чудо, що врятує їх.
– Я знаю потайну дорогу до Чернаводи, ага, – сказав тихо.
– Як потрапити на неї?
– Спершу покляніться, що відпустите нас. Тоді я скажу.
– Клянусь честю!
– Покляніться аллахом! – Петр знав, яка честь у Сафар-бея. Сафар-бей презирливо посміхнувся. Чого хоче цей гяур? Принизити його? За такі слова він зітнув би йому голову. Але зараз… Можна навіть пропустити мимо вух цю образу. Хай тільки покаже, як проникнути непоміченими в гайдуцьке гніздо!
– Клянусь аллахом!
– Треба йти через Чорну гору, ага.
– Ти проведеш нас. Влахов! Покажеш дорогу!
– Якщо ви зараз відпустите Славча!
– Я не можу цього зробити. Ми заберемо його з собою. Тоді я буду певен, що ти не зрадиш нас і проведеш до Чернаводи. Але я дав клятву і відпущу вас.
– Гаразд. Ходімо.
Славчо не міг сам іти, тому Сафар-бей наказав спорудити для нього з молодих ялинок носилки. Бюлюк безшумно знявся з місця.
Петр ішов поряд з носилками. Хлопець тихо стогнав од болю і відвертався від брата. Вибравши хвилинку, коли на них не звертали уваги, Петр тихо промовив:
– Не сердься на мене, Славчо! Невже було б краще, коли б тобі поперебивали обидві ноги?
– Зрадник поганий, іуда! Геть з-перед моїх очей! – з ненавистю вигукнув молодший брат.
До них, почувши розмову, підійшов Сафар-бей. Петр нахмурився і трохи відстав.
Опівдні загін Сафар-бея розділився на дві частини. Одна під проводом Гаміда, щоб відтягнути на себе основні сили гайдуків, мала штурмувати в лоб головну дорогу. Друга звернула на Чорну гору, що відділяла південні відроги Планини од Чернаводської ущелини, її повів сам Сафар-бей.
Перед виходом на вершину гори бюлюк-баша вислав уперед лазутчиків на чолі з Карамликом, а сам не відходив од братів Вла-хових.
Петр, понуривши чубату голову, поволі здирався вгору. Він знав, що недалеко гайдуцька застава, і чим ближче підходив до неї, тим більше його терзало сумління. Він пригадав, як урочисто перед товаришами й воєводою давав обітницю чесно служити, не жаліти живота свого за товариство і Болгарію, а тепер проявив таку непоправну легкодухість! "Ах, братче Славчо, чого ти ув'язався за мною? Чому я не відіслав тебе до матері в наш Плехів? Через тебе я став зрадником, братчеі Заради тебе і нашої старої матері творю це чорне діло… Але Всевишній бачить, що я не винені Я роблю це з великої любові до брата, люди!"
Він намагався виправдати себе у власних очах, але розумів, що то хистке виправдання. Тоді в нього виринула думка закричати на всю Чорну гору, щоб почули дозорці і своєчасно повідомили воєводу про небезпеку. Після цього була б смерть, але швидка, легка, бо Сафар-беєві ніколи було б довго мучити їх. Але в Петра не вистачило мужності і на це.
З Чернаводської долини раптом донісся шум бою. То Гамід напав на передові гайдуцькі заслони. Сафар-бей наказав іти швидше. Спітнілі яничари, важко хекаючи, дерлися на гору, дотримуючись, однак, тиші.
– Де ж та потайна дорога? – допитувався ага.
– Оце вона і є. Власне, ніякої дороги немає, – пояснював Петр. – Є тільки стежка, яка веде до ущелини. На ній стоїть варта…
Він раптом зрозумів, що ляпнув зайве. Але було пізно. Сафар-бей підскочив мов ужалений. Стрепенувся і Славчо, котрий не знав цього. Очі юнака загорілися радістю.
– Де варта? Далеко? – швидко спитав бюлюк-баша.
– Та…
– Кажи правду, гяуре! – ага замахнувся ятаганом.
– Якраз на вершині гори. Незабаром вони побачать нас.
– Зупиніть передніх! – наказав Сафар-бей, обдумуючи становище. – Ми повинні захопити дозорців!
Неждано пролунав пронизливий крик. То Славчо підвівся на своїх носилках, витягнувши шию, і заволав щосили:
– Гайдуки! Пильнуйте! Зрада! Ге-ейІ
Удар ятагана обірвав той крик, а разом і юнацьке життя. Славчо здригнувся і замовк. Петр збожеволілим поглядом утупився в закривавлене нерухоме тіло брата. Шарпнувся до нього, але міцна рука велетня Абдагула перетнула йому шлях, стисла за горло. Абдагул заніс над ним ятаган, та Сафар-бей випередив його, схопивши за руку:
– Чекай, Абдагул! Він ще пригодиться нам. Тримай його міцно, веди за нами! Вперед, вперед!
За кілька хвилин яничари здерлися на вершину Чорної гори.
А тут уже йшов бій. Дозорців було четверо. Троє з них, ставши плечем до плеча, стримували натиск Карамлика і його п'ятьох товаришів. А четвертий роздмухував трут, щоб підпалити смолу в бочці, що стояла на кам'яній брилі.
З трьома було покінчено відразу, їх оточили і порубали шаблями. Четвертий же, побачивши, що підпалити смолу не встигне, кинув трут, плигнув убік і зник з очей. Коли яничари підбігли до урвища, перед ними відкрилася вся Чернаводська долина – вузька, похмура, з прямовисними стінами скель. Внизу, на неширокому уступі, серед предковічного лісу, виднілися будівлі гайдуцького стану, обнесені високим, міцним палісадом. Туди вів один шлях – довга, обшмульгана до блиску глиця, сточена з кількох ялинових ворин. Поряд погойдувалася під вітром міцна вірьовочна драбина з дерев'яними шаблями, – лише по ній можна було піднятися вгору.
Помітивши гайдука, котрий стрімголов спускався по глиці донизу, Сафар-бей вихопив з-за пояса пістоль і вистрілив. Гайдук розціпив руки – і каменем полетів у прірву.
– Дорога вільна! – вигукнув бюлюк-баша. – Вперед! Та не встиг ніхто з яничарів ступити й кроку, як Петр, вирвавшись із рук Абдаїула, кинувся до глиці, обхопив її руками й ногами і шпарко шугнув униз.
– Прокляття! Стріляйте! – вигукнув Сафар-бей. Онбаша Хапіч вистрілив, але промахнувся і ринувся по ворині слідом за ним. За Хапічем помчали Абдагул, Сафар-бей, а там, один по одному, почали спускатись і яничари.
Петр знав, що в замку спокійні за чорногірські стіни, бо дозорці при найменшій небезпеці подадуть димовий сигнал. Смерть брата так потрясла його, що він раптом осягнув усю мерзенність свого вчинку і вирішив будь-що попередити товаришів про небезпеку.
На сторожовій вежі не видно було нікого. Певно, бій в ущелині відвернув увагу дозорців од цієї стіни. Яка легковажність! Хоча б один гайдук лишився тут, на своєму посту!
Петр сплигнув до палісаду, картаючи подумки безпечних дозорців, наче не сам привів сюди яничарів. "Якщо Сафар-бей має мотузяні штурмові драбини, то через кілька хвилин проникне всередину! Що ж тоді буде? Всі загинуть…"
– Браття! – крикнув з натугою. – Другарі! Сюди! Пильнуйте чорногірську стіну-у!
Позаду почувся тупіт. Петр оглянувся і побачив перекошене від злоби обличчя Абдагула, занесену з ятаганом руку. В ту ж мить ятаган блиснув проти сонця вузьким лезом і вп'явся юнакові в шию.
– Собака! – вигукнув Абдагул, вирвав ятаган і ще двічі пронизав ним уже мертве тіло.
Надбіг Сафар-бей. З гори один по одному спускалися яничари. У кожного за плечима, в торбині, міцна мотузяна драбина з важким залізним гаком-лапою.
– На штурмі На штурмі- закричав бюлюк-баша. Зі свистом метнулися вгору гаки. Одні впали назад, додолу, деякі зачепилися за палісад. По драбинах подерлися вгору перші сміливці; на вітрі залопотіли широкі червоні шаровари. За першою хвилею нападаючих поліз і Сафар-бей. Стіну було взято без опору. Тільки тоді, коли з півсотні яничарів проникли в двір, ударив на сполох дзвін. Злякано закричали гайдуки, не розуміючи, звідки взялося лихо.
Воєводи Младена у стані не було. Як тільки долинув шум бою на сливенській дорозі, він залишив півтора десятка гайдуків, а з рештою помчав на допомогу своїм. За старшого призначив Ганчо, сміливого, дужого, але не дуже розумного гайдука. Іншим разом воєвода не довірив би йому оборону зборища, але тепер, коли на Чорній горі стояли надійні дозорці, а на сливенській дорозі розгорався запеклий бій, на Ганча, подумав він, можна було цілком покластися.