Каладжі-бей обернувся до почту. Всі розступилися. Паша глянув на Звенигору:
– Я буду радий бачити тебе, Асан-ага, у себе за обідом. До побачення!
– До побачення, ефенді, – вклонився Арсен, радіючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надію, що врешті-решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар-бея.
Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.
– Ми запам'ятаємо цей день, хай буде він проклятийі- долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балкан-джієм.
– Відплатимо око за око! – додав його супутник.
– Скрутимо собаці Сафар-беєві голову! – прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.
Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам'ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам'яних, дерев'яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.
Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. І хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому грунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.
Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.
– Сафар-бей? – він не зміг приховати подиву. – От не чекав!
– Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!
Сафар-бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. "Особиста варта Сафар-бея… Гм, здається, я передчасно радів, – подумав козак. – Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти… І сподіватися на краще".
За рогом Сафар-бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше – яничарської казарми-бюлгока.
Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.
Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар-бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.
– Прошу до мого дому, – сказав Сафар-бси, пропускаючи гостя вперед. – Тимчасового, звичайно… Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід… Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу…
Арсен мовчки поминув хвіртку і опинився в невеликому і досить занедбаному саду, затиснутому між кам'яними стінами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кінці саду виднівся чималий будинок з високим ганком. До нього вела широка доріжка з кам'яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвіли здичавілі троянди, магнолії, витьохкували і виспівували пташки. У затінку, на одній з лав, сиділо двоє.
– О, та тут справжній рай! – вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. – Для повного щастя бракує тільки гарненької дружини… Ба-ба-ба! Беру свої слова назад! Для повного щастя тут, здається, є все! – І кивнув на далеку лаву, де сиділо двоє: сивий чоловік у чорному одязі і тендітна дівчина, що, помітивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок.
Сафар-бей задоволене усміхнувся. Йому сподобалися слова гостя.
– А ти непоганий співрозмовник, Асан-ага, – похвалив він купця.
Почувши голоси і шум кроків, чоловік повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дівчина теж якось напружилася, мов хотіла зірватися на ноги й тікати. Навіть крізь серпанок Арсен відразу впізнав Златку, побачив, як розширились її очі, а руки затремтіли і почали перебирати складки одягу.
До всього був він готовий, тільки не до такої зустрічі. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки – і все пропало!
Сафар-бей, ніби відчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам'яніло, а очі підозріло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумів, що вона могла от-от скінчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:
– Дорогий Сафар-бею, бачу, на цей раз я помилився… Б'юсь об заклад, це твої родичі – батько й сестричка!
– Ти знову помиляєшся, Асан-ага, – похмуро відповів Сафар-бей. – У мене родичів нема. Тобто я їх не знаю… Ці люди – мої добрі друзі…
– Я буду радий познайомитися з твоїми добрими друзями…
– Перед тобою теж купець, – показав Сафар-бей на Якуба.
– Справді? Дуже приємно, що дедалі більше турків починають цікавитися торгівлею. Раніше вони нехтували цим заняттям, як і іншими ремеслами. Вважали, що на світі є одна річ, заради якої варто жити, – війна…
– Турки – природжені воїни, – не без пихи сказав Сафар-бей, кинувши виразний погляд на дівчину. – Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і кош- товностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла…
– Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, – Арсен проникливе глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.
– О ні, – усміхнувся Якуб. – Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни – життям… До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один – пан або пропав! Смерть або каліцтвої
– І купці терплять збитки, – заперечив Сафар-бей. – Ви, Якуб-ага, на морі, а наш новий друг, Асан-ага, – в дорозі, від розбійників.
– Трапляється, – погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. – Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов'янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе…
– Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, – заперечливо похитав головою Сафар-бей, підходячи до ганку. – Я залишусь воїном!
– Ну що ж, кожному своє!
Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев'яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя – шаблі, пістолі, луки, сагайдаки – була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.
Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк-баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.
Арсен міцно потис руку Я кубові.
– Тут зайвих очей і ушей немає? – спитав тихо.
– Немає, – пошепки відповів Якуб. – Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?
– Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку… Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анкиї Ми повинні вирвати її з рук Сафар-бея!
– Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в'язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.
– О! А вона?
– Не хвилюйся, – усміхнувся Якуб. – Вона байдужа до нього… Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились – продадуть, мов кота в мішкуі Але Сафар-бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий… Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.
Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше: