– Ви маєте щось нове про Златку?
– Про Златку – ні. А про інші справи маю.
Воєвода пильно глянув на козака, ніби хотів проникнути в його найпотаємніші думки.
Тепер, при ранковому освітленні, Арсен помітив і втому, що просвічувала в чорних очах воєводи, і сітку дрібних зморщок попід очима, і сиві скроні. На вигляд йому років п'ятдесят. Одягнутий невибагливе, але зі смаком. Чорний сукняний чепкен ' щільно облягає міцні плечі. За широким шкіряним поясом два пістолі, а при боці – багато оздоблена шабля.
– Дорогий мій друже, – підвівся воєвода, – дозволь познайомити тебе з моєю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але прошу: будь небагатослівний. Нас чекають інші важливі справи…
Воєвода відчинив важкі дубові двері, що вели до внутрішніх кімнат, гукнув:
– Анко!
Зразу ж на порозі з'явилася ставна красива жінка у темному одязі. Побачивши її. Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Лдіке. Тепер немає ніякого сумніву, що Адіке і є дочка воєводи Златка.
– Я не могла дочекатися ранку: хотіла бачити вас, – сказала жінка, простягаючи замість привітання Арсенові руку. – Ви найбажаніший наш гість, бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподівалася. Прошу, сідайте, дорогий дружеі
– Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справді ваша донька…
– Ви впевнені, що вона так схожа на мене?
– Безперечно. Ті ж очі – такі темно-сині, що здаються чорними, ніс, рот, навіть голос – усе ваше, пані Анко… Поки я не бачив вас, у серці в мене інколи зринав сумнів… Тепер він зник,-і я радію разом з вами.
– Радіти рано… Златки нема, і ми не знаємо, що з нею.
– Гадаю, вона жива. І до того часу, поки Сафар-бей не знає, чия вона дочка, їй не загрожує небезпека. Для життя, в усякім разі. А ми тим часом зробимо все, щоб визволити ЇЇ
Воєвода переглянувся з дружиною.
– Ми всю ніч думали про це, – сказав він. – Я вже послав вірних людей у Сливен – завтра чи післязавтра ми матимемо докладні вісті про Златку, якщо вона там. Ми вдячні тобі, друже, за щиру готовність допомогти нам у визволенні нашої дочки, але, думаю, ми не повинні вимагати від тебе участі в цій справі. У тебе своя дорога.
– Так, у мене своя дорога… Але вона так тісно переплелася з дорогою Златки, що тепер їх розведе хіба що сам господь бог! Ось чому я хочу і мушу зустрітися з Сафар-беєм!
Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумніву, козак закоханий у їхню доньку і не приховує цього. Ба, навіть дає зрозуміти, що він має на неї не менші права, ніж батьки. Це не сподобалось Анці. Вона міцно стулила губи, розмірковуючи, як повестися з чужинцем, щоб і не образити і не дати приводу сподіватися на схвалення його почуттів.
Зміна в настрої Анки відразу кинулась у вічі і Арсенові, і воєводі. Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був іншої думки, ніж дружина, постарався згладити натягнутість, що раптом виникла між співрозмовниками.
– Якщо так, справа вирішена: тобі, друже Арсен, доведеться їхати в Сливен.
– Я теж так думаю, – сказав спокійно козак. – Крім мене, ніхто з ваших людей не знає ні Златки, ні Якуба.
– Безперечно… Я радий, що ми дійшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди сніданок!
Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук уніс на дерев'яній таці хліб, холодну телятину, мед і глек виноградної ракії.
Воєвода наповнив ракією чари і сказав:
– Багато років не було в цій кімнаті дорожчого гостя, ніж ти, друже. Звістка про Златку влила в наші серця нові сили, повернула нас до життя… За твоє здоров'я, дружеі За наш успіх!
– За ваш успіх, воєводо! – з почуттям сказав Арсен. – За гостинну Болгарію!
– Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? – оживився воєвода Младен. – Ти знаєш про його цілі? Тобі відомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?
– Так, я знаю про це, – відповів Арсен. – Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба… Зараз бачу сам на власні очі.
– Ти співчуваєш нам?
– Ще б пак! Наші народи – брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого, я не маю права повертатися на Україну…
– Яке? Ми не могли б допомогти тобі? Арсен розповів. Воєвода розвів руками.
– Тільки щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника,так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого… то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України… Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов'язково доведеться зіткнутися близько з Сафар-беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця…
– Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять…
– Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Руссю… До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака – і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір'я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, мч знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку князя Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині.
Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.
А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:
– Болгарія – маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помахами, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не самотнії З нами і серби, і волохи, і молдавани, по той бік Чорного моря – вірмени, грузини… Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу… Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай-но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!… Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.
Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.
– Розумію, – сказав Арсен. – І згоден усе зробити, що треба!
– Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся •мм. Я хочу попередити про це…
– Я ніколи не уникав небезпеки.
– То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар-беєм.
– Ну й що?
– Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села… вбиває всіх, на кого падає підозра у зв'язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворогі Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого-небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Мом-чил – мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там… Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї.. Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негіднику треба… – Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне – зняти голову з плеч.
– Розумію, – кивнув головою Арсен.
– Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, – визволити Златку… Про це мусиш думати передусім…
– Чекайте!.. У мене е ще одне прохання! – На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. – Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли-небудь нашого Ненка… Він живий! Материнське серце чує… Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого-небудь, хто пам'ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина…