Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.
– Я постараюся дізнатися, – тихо сказав козак. – Але минуло стільки років…
– Не думайте, що ми не шукали його! – жінка зблідла. Очі її затуманились. – Младен не жалів ні зусиль, ні грошей… Однак нічого певного ми не дізнались. Гамід ніби у воду впав. А з ним зникли і діти… Одна-єдина звістка дійшла до нас від старої ахчийки з Ямболя. Вона розповіла, що одного разу в харчевні зупинився молодий чорбаджія з почтом. З ним було двоє дітей, яких чорбаджія наказав ахчийці викупати… Дівчинка сиділа тихо в кутку і злякано, мов зацьковане звірятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, відбивався, відмовлявся від їжі і був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись і посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. "Ненко", – відповів він. Та чорбаджія в цей час повернувся знадвору і наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто він і звідки. Однак добре запам'ятала: у хлопчика на правій руці, нижче ліктя, три білі шрами… Такі шрами були у нашого Ненка…
Голос жінки затремтів, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечі, втішаючи, і непомітно дав знак Арсенові, щоб залишив їх.
На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка. Змилені коні з натугою тягли важкі криті вози. Візники то підбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то періщили батогами.
Попереду валки, відірвавшись кроків на сто, їхало двоє верхівців. То були Арсен і Драган. Але їх годі було впізнати: Арсен переодягнувся в одяг заможного купця-турка, при боці в нього – кинджал і два пістолі, що виграють проти сонця перламутровими руків'ями. Драган одягнутий скромніше, широкі криси капелюха затіняють худе засмагле обличчя; в руці – важкий дубовий кийок.
Кам'яниста дорога круто здіймалася вгору. Обабіч похмурою темною стіною стояли соснові й смерекові ліси. Зелена тиша, напоєна густими пахощами трав і смоли, дихала тривожним спокоєм, примушувала подорожніх уважніше вдивлятися в густі зарості.
– Скоро вже? – спитав Арсен.
– Зараз і перевал, – відповів Драган. – За цим поворотом нас чекатимуть. А залога стражників – трохи далі… Почують стрільбу – прибіжать.
Через кілька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо. В одному місці дорога розширилась настільки, що утворився чималий майдан, порослий вереском і захаращений дрібним камінням. Ліворуч майдан закінчувався стрімким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник.
– Тут, – сказав Драган і, підвівшись, свиснув. У ту ж мить у лісі затріщали постріли з пістолів і яничарок. Візники зупинили коней, почали квапливо завертати вози назад. Постріли загриміли знову. Над головами просвистіли кулі. Кинувши напризволяще валку, Арсен і Драган ударили під боки коней, погнали вперед, волаючи:
– На допомогу! На допомогу! Розбій! Здалеку долинуло бемкання дзвонів. Драган зарепетував ще дужче:
– Сюди! На допомогуі Грабують!
Стрілянина вщухла. Вози розвернулись, і візники погнали коней униз. На дорозі лишилося десятків два озброєних нападників, що вискочили з лісу. Кілька з них були погналися за Арсеном і Драганом, але, побачивши кінний загін стражників, які зі свистом і криками, зі списами напереваги зненацька виринули з-за червонястої скелі, повернули назад і приєдналися до своїх товаришів.
– Що тут скоїлося, гнів аллаха на ваші голови! – гаркнув, зупиняючись перед утікачами, огрядний підстаркуватий хала-вуз ' з окладистою сивою бородою.
Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:
– Розбійники! О аллах! Доганяйте негідників! Вони забрали всі мої вози з товарами! О вай, вайї Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас – доганяйте! Я щедро заплачуі..
Однак стражники не рушили з місця. Халавуз приклав руку козирком до лоба і поглянув на дорогу, де вдалині виднілись гайдуки.
– Їх багато?
– А Хто зна, – втрутився в розмову Драган. – Може, двадцять, а може, й п'ятдесят… Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку! Налетіли з лісу, мов шайтани, завернули коней – погнали назад… Нам пощастило втекти, а трьох наших супутників кинули вниз, у прірву… Ви не чули крику?
– Йок, йок, – похитав головою халавуз. – Ні, ні! Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби.
– Як же це ви могли не чути? Мені той крик і досі у вухах стоїтьі Я-як схоплять бідного, я-як кинуть!.. Летить і кричитьі.. Драган почав перегравати, і Арсен різко обірвав його мову.
– Замовкни, зевзеку!- гримнув він і звернувся до стражників. – Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!
Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.
– Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив – нічого не втратив…
– Не говоріть так багато – доганяйте! – вигукнув мнимий "купець".
– Хіба тепер доженеш? – заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. – А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? І нас переб'ють, і вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена… Подалі від лиха.
– Більшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мій добрий старий батько потрапив у полон.
– Ніхто не просив тебе їхати через Вратник, добродію, – огризнувся халавуз. – Є інші перевали через Планину – Шипкинський. Троянський… А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх возів поліземо під кулі?
– То для чого ж ви тут поставлені, шайтан би вас побрав? Стражники обурено загомоніли.
– Це не твоя справа, гяуре! Дякуй аллаху, що живий зостався! – Я не гяур! Я правовірний!
– Тим краще. Аллах допоможе тобі набути нове багатство.
"Купець" похилив голову, а потім безнадійно махнув рукою, вдаючи, ніби тепер йому все одно.
– Гаразд. Проведіть мене до Сливена. Звідти я вже якось доберуся до Загори…
Надвечір "купець" у супроводі двох стражників прибув у Сливен, невелике містечко в південних передгір'ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен і Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак і завернули в хан, заїжджий двір, де можна було попоїсти і переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абді-ага, добре розбирався в людях і відразу, по одягу, оцінив нового постояльця:
– Весь мій дім до твоїх послуг, ага…
– Асан, – підказав Арсен, переінакшивши своє ім'я на турецький лад.
– Прекрасно… Отже, я до твоїх послуг, Асан-ага, – вклонився господар. – Чого зволиш?
– Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику…
– Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?
– Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.
– Аллах екбер, яка втрата!
– І що найгірше – я міг би повернути мої вози, коли б не боягузтво стражників, які побоялись погнатися за гайдуками. Полохливі ішаки! Я пожаліюсь бейлер-бею на них, будьте певнії
– О-о, ага – смілива людина, якщо справді зважиться на таке!
– Ти думаєш, це небезпечно?
– Для нас – так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено…
– Будь ласка.
– Тобі не треба їхати до бейлер-бея. Як мені відомо, сливенський каймакам Каладжі-бей і бюлюк-баша Сафар-бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!
– Це порада варта уваги. Дякую, Абді-ага.
– Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний… А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.
Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:
– На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар-беєм.
– Яз нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись… Як ти думаєш. – де зараз Момчил, Златка і Якуб?