– Якщо живий.
– Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?
– Чому ж він не тікав з тобою?
– Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем… Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим…
– Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.
– Я радий, що прислужився тобі, Йване… Але слухай далі – козак Сом приніс ще одну важливу звістку. Дуже важливу…
– Яку? – Сірко здивовано глянув на старого.
– Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ. Сірко схопився з лави. Нахмурився.
– Де чув таке, Даниле? Це справді дуже важлива звісткаї
– У Волощині й Молдові про це говорять… Чутки, звичайно… Але ж диму без вогню не буваєі
– Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
– Що козаку збиратися, – відповів Арсен. – Я вже готовий.
– От і добре. Кінь – біля ганку.
– Спасибі. Бувай здоровий, батьку кошовийі Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назаді
– Хай щастить тобі, синку! – Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.
Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. "Омелько побачить – позеленіє з досади, – подумав козак, уздрівши баского огиря. – Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табуні"
Козак швидко збіг з ганку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.
Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами. Арсен лише на мить зупинився біля гурту:
– Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!
– Щасти тобі, синку, – прогув захмелілий Метелиця. Тут підскочив Омелько:
– А як же з нашим договором? Про коня? Арсен засміявся:
– Прибережи до наступного разу! Бачиш – маю! Та не такого, як твій!
– Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! – хихикнув позаду дід Шевчик.
– Сам ти здохнеш, шолудивий пес! – відгризнувся Омелько. – У тебе в самого один зуб!
Арсен, не злазячи з сідла, вклонився ще раз товариству і торкнув поводи. До воріт його провели Сікач і Товкач. Там друзі розлучилися. Сікач і Товкач поспішили назад, щоб застати ще по корцю горілки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамірливий натовп козаків, низькі мазані курені і виїхав з фортеці.
Грудень 1676 року почався для нього в дорозі. Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах, їхав навпростець – степом.
Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці гор-бовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, іній танув – і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.
На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.
Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.
На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум'я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.
Татари!
Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними – піший ясир: чоловіки, жінки, підлітки.
Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!
Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.
В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.
– Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею – ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спіть, мої дітоньки, ку-ку, ку-ку!..
Їїдумки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.
Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.
Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.
Виїхавши на гору. Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.
Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині – добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.
"Оце спорудив хтось!- подумав Арсен. – За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, – орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, – а й від кварцяного війська чи від яничарів"!
Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.
По вулиці проскакали чотири вершники. Передній – у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці – видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме – пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.
Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі Ще здалеку скинув шапку перед козаком.
– Дай боже здоров'я! – вклонився.
– Здоровенькі були! – відповів той і показав нагайкою на фортецю. – Хто це тут замок спорудив?
– Знайшовся такий, – ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: – Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…
"А-а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно", – подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив'язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!
– Пам'ятаю такого, – сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: – Однак ви даремно на нього в обиді.. Фортеця – надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.
– Татари? Де? – Селянин здригнувся.
– Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили… Селянин змінився на виду:
– Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…
Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.