– Коли це трапилося?
– Вчора ввечері, – відповів Яцько. – Я встиг заховатися під човном і чув, як Сафар-бей лаяв дідуся Момчила, а потім наказав його схопити.
– Куди їх погнали?
– Напевно, в Сливен, – підійшов Драган. – Не проходить тижня, щоб він там не повісив кого-небудь або не закатував.
– Тоді й ми підемо в Сливен! – рішуче сказав Арсен.
– Ні, ми підемо в Чернаводу, – заперечив Драган. – У Сливені нас одразу схоплять люди Сафар-бея. А в Чернаводі – воєвода Младен. Він дасть пораду, як визволити Момчила. Він любить старого.
Арсен вражено глянув на Драгана. Воєвода Младен? Та це ж, напевно, батько Златки!.. Але своїх почуттів не виявив нічим, лише спокійно сказав:
– Воєвода Младен! А так. Безперечно, ми повинні негайно вирушити до нього. Він зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут знаєш усі стежки-доріжки – тобі і вести нас. Друзі, не будемо гаяти ні хвилини. В дорогу!
– А пана Спихальського хіба не чекатимемо? – спитав здивований Яцько.
– Спихальського нема. Він або загинув, або знову в неволі, – відповів Арсен. – Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.
– Тоді рушаймо, – сказав Драган. – До вечора ми мусимо відійти звідси якомога далі…
ЧЕРНАВОДА
На третій день добралися до Гайдуцької криниці. Тут починався гайдуцький край. На перевалі їх зупинили дозорці.
– Хто? – пролунало з кущів.
Всі зупинилися. Драгаи вийшов наперед.
– Драган, другарі.
– Скажи паролу! '
– Бий железото, докато є горещр! – тихо проказав хлопець.
– Так, бия ее до победа! – почулося у відповідь. З кущів вийшли два гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драганові руки і запитально глянули на його супутників. Драган коротко пояснив, хто вони, і додав:
– Ми поспішаємо до воєводи Младена.
– Щось трапилось?
– Так, дуже важлива справа.
Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришеві, довгорукому велетневі, що стояв збоку.
– Ганчо, проведи їх до Петкова.
Ішли мовчки. Вже сутеніло, коли добралися до невеликого гірського села, що причаїлося в глухій ущелині серед лісів. Ганчо щосили загрюкав в одні ворота тупим кінцем списа. Оглядове віконце у брамі відчинилось, і звідти долинув сердитий голос:
– Хто там? Чого треба?
– Відчини, Савчої Це я… хіба не впізнав? – сказав Ганчо і гримнув: – Та не кричи дуже! Розкричався!
Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір'я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов'ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.
– Хто такі? – спитав чолов'яга. – В якій справі? Я кмет Петков.
– Ми хочемо бачити воєводу Младена, – виступив наперед Драган. – У мене важливі вісті для нього. Дайте нам їсти і коней, щоб доїхати до Чернаводи!
– Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.
Господар завів їх до світлиці, великої похмурої кімнати, посередині якої стояв незграбний смерековий стіл. Попід стінами – широкі лави, покриті шкурами і килимами. На стінах – зброя: шаблі, ятагани, луки з сагайдаками, рушниці-яничарки та два боздугани з міцними ремінними шлейками на руків'ях.
На столі, у високому мідному підсвічнику, горіла воскова свічка. Тут же стояли миски зі стравами, чарки і череп'яна сулія з вином.
За столом сидів тільки один чоловік. Драган шанобливо вклонився:
– Здравей, воєводої
Арсен прикипів поглядом до цієї незвичайної людини, про яку так багато розповідав Я куб. Так ось який воєвода! Скоріше середній на зріст, обличчя вродливе, бліде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому іскриться срібляста паморозь.
Воєвода рвучко схопився з місця, підняв вгору підсвічник.
– Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?
– Біда, воєводо. Сафар-бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь…
Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.
– Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?
– В суботу.
– Отже, Сафар-бей досі в Сливені, якщо не робить інших безчинств по дорозі. Ну що ж, ми дізнаємося про все і постараємося визволити Момчила.
– Спасибі, воєводо, – прошепотіла Марійка і, знесилена, опустилася на лаву.
– Господарю, – звернувся воєвода до кмета Петкова, – запрошуй другарів до вечері.
Кмет пвдсунув лаву до стола. Всі посідали, почали їсти.
– Ти не з балканджіїв, друже? – перегодя запитав воєвода Арсена. – Я щось не пам'ятаю твого обличчя.
– Я козак, бай Младене… З України, – відповів Арсен. – Ми тікали з турецької неволі разом з Якубом…
– Яким Якубом?
– Вашим другом по медресе Якубом Махмет-агою…
– Що-о? Ти знаєш Якуба Махмет-агу?
– Так, він мій друг.
Воєвода рвучко підвівся з-за столу. Його бліді щоки порожевіли від хвилювання.
– Подумати! Стільки років я не мав звістки про Якуба – і ось на тобі! Виявляється, він живий-здоровий і тікає разом з козаком-руснаком з турецької неволі!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповісти мені все, що знаєш про Якуба!
– Розповім, бай Младене, – підвівся Арсен, – але тільки наодинці. Я маю для вас ще інші важливі вісти
Воєвода проникливе подивився на козака і раптом зблід. Неймовірна думка вразила його в серце.
– Ти хочеш сказати, що… Стривай! Ми підемо зараз звідси. Петков, проведи нас у свою опочивальню.
Голос воєводи затремтів. Кмет Петков підозріло подивився на незнайомця, обмацуючи поглядом кожну складку одягу, ніби хотів пересвідчитися, чи немає там зброї.
– Бай Младене, але…
– Не думай нічого поганого, Петков. Проведи нас. Кмет провів їх до невеликої кімнати, що служила йому за спальню, засвітив свічку і, підкоряючись твердому поглядові воєводи, з великою неохотою вийшов і причинив за собою двері.
– Ти знаєш щось про мого сина, друже? – спитав воєвода, стискаючи Арсенові руку.
– Ні. Про Ненка ми з Якубом нічого не знаємо.
– Тоді що ж ти маєш мені сказати?
– Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарію. Воєвода схопився рукою за серце.
– Златка! Моє дитя! – прошепотів задихаючись. – Де ви її З Якубом залишили?
– І Якуба, і її захопив Сафар-бей.
– Що?
– Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.
– Їй загрожує небезпека?
– Не думаю. Якуб – турок…
– Це правда. Однак мала втіха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати її з пазурів Сафар-бея!
– Я теж такої думки, – сказав Арсен.
– Ми зараз їдемо в Чернаводу!
Воєвода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в світлицю, зразу ж наказав кметові готувати коней на всіх.
Опівночі загін вершників прибув у дику й малодоступну ущелину на Чернаводі, де високо над прірвою, на вузькому уступі, чимало років тому гайдуки збудували невеличку, але міцну кам'яницю, обнесену дубовим палісадом і приховану від стороннього ока густим ялинником. Тільки довірені люди знали про це таємне гайдуцьке гніздо, де жив воєвода, де зберігалися казна загону, зброя і харчові припаси і куди доставляли поранених та хворих, щоб вилікувались та відлежалися в теплі і затишку.
Ця кам'яниця не була фортецею, але ііри погребі могла захистити від несподіваного нападу. І гайдуки упродовж років берегли її від хижого ока султанських вивідачів.
Ніч була тепла, місячна. Безмовні Балкани спокійно спали, оповиті голубими туманами. Тільки десь глибоко внизу, на дні ущелини, глухо вуркотів гомінкий невсипущий потік.
На воєводу чекали. Брама безшумно розчинилася – гайдуки взяли коней і, освітлюючи дорогу ялиновими смолоскипами, підвели до дверей невеликого кам'яного будинку. Коли всі спішились, воєвода сказав:
– Другарі мої, всі ми стомились, а тому справи відкладемо на ранок. Зараз вас одведуть на нічліг… Але я хочу попередити про заведений тут порядок. Як би хто пізно не ліг, зі сходом сонця мусить бути на ногах. Спіть спокійно, вас розбудять… На добраніч, другарії
Вранці до Арсена підійшов гайдук.
– Друже, воєвода чекає на тебе. Іди за мною! У невеликому покої, куди він завів козака, було прохолодно і напівтемне, але воєвода сидів біля столу і щось швидко писав. Привітавшись, Арсен зупинився. Воєвода присипав написане піском, відклав аркуша набік.
– Тепер ми можемо спокійно поговорити про справи, – сказав неголосно, жестом запрошуючи Арсена сідати. – Так трапилося, друже, що ти опинився в самій гущі подій, які хвилюють мене вже кілька місяців. Небезпечних подій.