– Я невільник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точніше.
– О!- Чорнобородий багатозначно підняв вказівний палець. – Я ж казав, що ефенді зі страху втратив глузд або насміхається з нас. Але даремно він хитрусі Адже його ім'я вибите на цій зброї, яку відібрали у нього мої воїни. Чи не так, високоповажний ефенді Ферхад?
– Я не Ферхад, – почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову.
– І знову з молитвою до мулли! Якщо вже ти завзявся нас обдурити, Ферхаде, то придумай щось більш імовірне. Який же простак повірить тобі, що у втікача-невільника чистокровний кінь до його послуг, добра зброя, чудове вбрання та, на додачу, гаманець із динарами й курушами? '
"Що йому відповісти? – подумав Арсен. – Що я вбив Ферхада і забрав його речі? Але хто зна, як подивиться на це Чорнобородий… Чи не накаже повісити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що я запорожець і не пояснювати, звідки у мене речі і зброя Ферхада, теж небезпечно… Виходить: чи верть-круть, чи круть-верть – однаково смерть!.. То краще говорити правду!"
– Я вбив Ферхада і забрав його речі, – сказав твердо. – Якщо вже хочете судити мене, то судіть за мою власну провину, а не за чужу.
– Це щось нове, – глузливо промовив Чорнобородий і звернувся до своїх поплічників: – Як, друзі, повіримо йому на цей раз?
– Я повірю тільки тоді, коли він зателіпається на гілляці, собака! – вигукнув чолов'яга, що керував нападом на дорозі. Він люто глипнув на Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичці штурхонув кулаком.
– Я теж не вірю, – вставив один із тих, що сиділи на килимі поряд з Чорнобородим. – Ми всі чули про жорстокість Ферхада. А тепер дізналися і про його брехливість… Я пропоную допитати його вогнем. Побачимо, що заспіває спагія, коли стане босими ногамк на палаючу жаровню…
– А так! А так! – закивали головами й інші. – Допитати вогнем!
Арсен зблід.
Чорнобородий плеснув у долоні – до нього підбіг молодий воїн, що стояв на чатах поблизу.
– Принеси жаровню!
Через кілька хвилин принесли жаровню з вугіллям і ковальське причандалля – обценьки, молоток, широку залізну штабу. До жаровні приступив знайомець з підбитим оком, усунув штабу в жар.
– Ну, зараз Ахмед Змія примусить його заговорити! Цей розв'яже йому язика! – почулися голоси.
Арсен рвонувся в цупких руках охоронників, але його вдарили чимось важким по голові, а на шию накинули аркан з петлею.
"Ну от, – подумав, – попався, як заєць у капкан, спробуй тепер вирватись!"
– Починайте! – наказав Чорнобородий. Його підштовхнули до жаровні.
– Стійте, стійте! – крикнув щосили. – Клянусь, я не Ферхад! Я запорожець! Невільник!
– Припечіть його! Відразу заспіває іншої! – кинув хтось із почту Чорнобородого.
Ахмед Змія схопив із жаровні обценьками розжарену штабу і наблизив до Арсенових ніг. На почорнілому обличчі коваля на мить промайнула розгубленість.
Він уперше мав допитувати людину і ще не звик до таких незвичайних обов'язків. Але на нього дивилися владні очі Чорнобородого та інших ватажків загону: вони змушували, наказували. І коваль, зажмурившись, почав поволі наближати розпечене залізо до живого людського тіла…
В цю мить пролунав пронизливий крик. Обценьки здригнулися, і штаба впала на землю.
Крізь натовп оторопілих воїнів прорвався обірваний замурзаний хлопчина, відштовхнув Ахмеда Змію і впав на ноги полоненого.
– Не руште! За віщо?
То був Яцько. Голубі очі хлопця з жахом дивилися на розжарене залізо. Лівою рукою він охопив Арсенові ноги, а праву підняв, ніби захищаючись від удару.
Ахмед Змія, застилавшись своєї легкодухості, накинувся на хлопця з кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:
– Чекай. Підніми цього обірванця. Хто він такий? Хлопця поставили на ноги. Яцько швидко заторохтів:
– Ви ж подивіться – це невільник! Мій друг Арсен Звенигора. Він був невільник Гамід-бея і втік від нього. Погляньте на його руки й ноги – з них ще не зійшли сліди від кайданів!..
І він миттю закатав рукав на Арсеновій руці. Всі побачили вище зап'ястя багрові сліди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:
– Гнів аллаха на ваші голови! Що це все означає?
– Тільки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене вогнем, – відповів Арсен, зрозумівши, що врятований від катувань. – Цей хлопець – пастух Ферхада. Він може розповісти, як я вбив його хазяїна.
Та ні Яцькові, ні самому Арсенові не довелося більше вигороджувати себе, бо раптом на галявині зчинився шум, пролунали окрики, і до Чорнобородого підскочив на коні вершник у сірому джеббе і голубій чалмі, що затінювала обличчя. Він сплигнув на землю і привітався:
– Салям!
– Салямі Хай береже тебе аллах, Бекіре! – підвівся Чорнобородий. – Які новини?
– Ми перехопили посланця Гамід-бея до паші. Гамід-бей просить для охорони замку загін спагіїв. А тим часом озброїв слуг і не показує носа зі свого барлога. Мені пощастило заслати до нього під виглядом покоївки одну жінку, яка сповістила, що моя дочка Іраз там, хай будуть довгі дні її! Вона також сповістила, що сьогодні вночі викине з вікна східної вежі камінь, до якого буде прив'язана вірьовочна драбина…
– Це ж чудово, Бекіреї Вважай, що замок у наших руках. Ще сьогодні ми поквитаємося із проклятим Гамід-беєм!.. Ти стаєш мені у великій пригоді, друже! Дарма, що тиждень у загонії
– Я розумію твою радість, Мустафа, бо нас об'єднує спільна ненависть до нашого ворога. Але радіти передчасно. Гамід-бей хитрий, мов лис, а стіни його замку високі. Тільки милість аллаха допоможе нам оволодіти ними! Тільки аллах подарує нам перемогу!
– Хай славиться ім'я його! – склав набожно руки Мустафа Чорнобородий. – Ти йди, Бекіре, відпочинь перед походом, а ми підготуємось і вирішимо справу з цими людьми, що називають себе невільниками.
Бекір оглянувся, і його очі розширились від подиву. Він упізнав Звенигору.
– Аллах екбері Та це ж Арсені- І звернувся до ватажка загону: – Мустафа, в чім провинився мій друг, що ти хочеш допитувати його? Я бачу тут жаровню і Ахмеда Змію! Невже ви припікали його вогнем?
З тими словами Бекір зірвав з шиї Звенигори аркан і обняв невільника.
Глухий гомін пролетів над юрбою. Чорнобородий розвів руками, не знаючи, радіти йому чи гніватись від такої несподіванки.
А визволений козак, з одного боку притискуючи до себе Бекіра, а з другого – Яцька, весело блискав білими зубами і говорив, звертаючись до Мустафи:
– Мустафа-ага, тепер ти переконався, хто я такий… Друг твого друга не може бути твоїм ворогом! Якщо ти повернеш мені зброю Ферхада чи даси іншу, то поповниш свої ряди ще одним воїном, який ненавидить Гамід-бея так само, як ви з Бе-кіром.
– Поверни йому зброю, Мустафа, прошу тебе, – кинувся до Чорнобородого Бекір. – Арсен знає замок Аксу краще, ніж будь-хто з нас. Він довгий час був невільником Гамід-бея і допоможе нам під час нічного нападу.
– Але ж він гяур…
– То й що з того? Гамід – правовірний мусульманин, а гірше чужинців обдирає нас, знущається з наших дочок, відбирає нашу землю…
Чорнобородий обвів поглядом своїх товаришів. Усі чекали його відповіді.
– Інч алла! Хай буде воля аллаха! – промовив він урочисто. – Віддайте зброю цьому хороброму гяурові, який переміг скаженого пса Ферхада-ефенді! Ми сподіваємося, що цей північний вовк коли-небудь перегризе горло і мерзенному шакалові Гамід-беєві! А зараз – усім готуватися до походу. Виступаємо, як тільки тінь Ешекдагу впаде на скелю посеред озера!
Загін швидко просувався плутаними гірськими дорогами. Місяць поливав землю холодним сяйвом. Густо-синє, аж чорне небо низько висіло над головою, здається, простягни руку – і схопиш блискучу золоту зорю.
В темних ущелинах бовваніли стрункі кипариси, примарними тінями чорніли лапаті лаври. Від них віяло холодом і гострими пахощами. Там, в ущелинах, уривчасто гавкали голодні гієни і тривожно кричали нічні птахи.
Арсен пильно вдивлявся в чужу ніч. Гори стояли насторожені, мовчазні. Від них відлунював тупіт кінських копит. За плечима чулося дихання Яцька. Хлопець не відставав ні на крок. Перед походом йому дали на озброєння лук, десяток стріл у шкіряному са-гайдаці, а також кривий турецький кинджал. І він почував себе справжнім воїном.
В Аксу прибули опівночі. Там їх зустрів [смет, якого Бекір залишив назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок спав: Гамід не сподівався нападу. Тільки у вузькій амбразурі східної вежі мерехтів одинокий жовтий вогник.